Українське суспільство сьогодні монолітне як ніколи. Воно прагне свободи і незалежності від Москви. Проте амплітуда того, на що люди готові піти заради цього, і в чому ця свобода полягатиме, дуже широка.
Українці не виняток. Інші суспільства так само неоднорідні, але об’єднані своїми цементуючими ідеями, цінностями, принципами, історією, культурою тощо.
Як не дивно (насправді ні), з російським суспільством та сама ситуація. Воно, по-перше, неоднорідне. Про що свідчить свіжа історія з телеканалом «Дождь» та реакція на неї провідних ліберальних умів російської еміграції. А, по-друге, і в російському суспільстві є цементуючі, окрім «нагайки Путіна», фактори. Перш за все - це патріотизм.
Тому російські ліберали і не бажають, щоб їхні співвітчизники вмирали на війні проти України. Вони проти того, щоб Росія була переможена і принижена і, зрозуміло, щоб не платила ніяких репарацій. Про розпад та ядерне роззброєння й говорити годі. Деякі навіть вболівають, так би мовити, «за свою команду».
Тут варто кілька слів сказати і про саму російську еміграцію. Яка, синхронно із падінням престижу Росії, перетворилася із імперських лібералів на звичайну діаспору із душком великодержавної зверхності. Але, здається, цього ще не зрозуміла. І виглядає на те, що їх таки зачіпає за живе, коли режим таврує їх «націонал-зрадниками» чи «іноземними агентами». Особливо неприємно їм таке відчувати саме як патріотам Росії.
Але повернімося до наших проблем. Скільки ресурсів та часу було витрачено на те, щоб засудити або виправдати російських лібералів у внутрішніх українських суперечках! А життя (і латвійські бюрократи, за що їм окреме велике «дякую») показало очевидне – це просто емігранти, які були вимушені покинути свою країну. Дехто з них чисто ситуативно опинився з іншого боку і попутно на стороні демократичного світу. І може бути навіть так, що деякі з них ніколи не зрозуміють нас, а ми ніколи не зрозуміємо їх.
Відповідно, не потрібно ані очікувати від них повної солідарності з нами, ані вважати всіх до одного засланими козачками. Просто слід пам’ятати, що існує висока ймовірність того, що вони приховано працюють на Кремль, або несвідомо – на свою країну. Що в нашому випадку не сильно відрізняється.
Тому менше емоцій. Сталося те, що мало статися. Не варто надавати цьому випадку якогось надзвичайно важливого значення. Не було б цього інциденту, трапився б схожий.
Насправді найважливіше може початися пізніше. Якщо російська еміграція остаточно вирішить, що їх «чомусь і незаслужено» погано трактують в місцях еміграції. Тільки тоді російські опозиційні лідери думок змушені будуть зайняти більш чітку й виразну позицію. Інакше, як політики, вони нікому і ніде не будуть потрібні. А це означає, що замість того, щоб більше часу присвячувати пошуку європейського фінансування, їм таки доведеться поборотися з режимом Путіна. І це добре.
Разом з тим, серед них можуть з’явитися справжні претенденти на те, щоб підняти прапор «ображеної Росії» в майбутньому. А це вже погано.
Тому слід розуміти, що коли Кирило Буданов чи Олексій Данілов говорять про майбутній розпад Росії, вони це говорять не для красного слівця. Це також питання виживання України.
