Останніми роками не раз доводилося чути фразу про те, що результат війни вирішується на полі бою. Проте, можливо, хтось все-таки знає про те, що, наприклад, військової поразки Німеччини у Першій світовій війні не було. То що ж сталося? І от сьогодні, в умовах відносної рівноваги на фронті, можемо перевірити силу впливу внутрішніх чинників. Недаремно ледь не кожного дня маємо як не скандал, то шок-контент саме про ситуацію в глибокому тилу.
Разом із твердженням «результат вирішується на полі бою», не є аксіомою і ще одна теза – росіяни, мовляв, не підуть на переговори, поки не відчують війну у себе вдома. На жаль, є й гірша опція – вони погодяться на переговори, якщо відчують, що українська сторона через внутрішню слабкість «дозріла» на те, щоб погодитися на неприємні для неї компроміси. І причиною цьому можуть бути не лише територіальні втрати, військові поразки чи масовані ракетні удари, руйнування енергетики та іншої інфраструктури.
Погляньмо, що трапилося в українському тилу за останні кілька днів? За допомогою одного автомобіля з ознаками карети швидкої допомоги, команди «артистів» і короткими відеороликами, країною майже добу гуляла інформація про «катівні «Азову» – підрозділу, до якого питань такого характеру раніше не виникало. Більш того, це не звичне вже протиставлення «поганого ТЦК добрим ЗСУ», і не окремі факти про «штурмові полки Сирського» - це «Азов» із бездоганною репутацією і заслугами на покоління вперед. А ще Остап Стахів записує відео «в полях», в якому оголошує свій похід на Львів, проповідує, згадує порятунок собачки й інші «чуда» на шляху додому (талановитий чоловік, треба визнати). І зрештою – найсильніший удар по іміджу силового блоку, операція «Карфаген», яка відкрила такі глибини деградації системи, від яких у найбільших оптимістів опускаються руки. Найгірше, що не до всього цього мусять бути причетними росіяни, але все це їм вигідно, і все це вони медійно і навіть організаційно будуть підсилювати. Українська корупція, українська мафія, українська недбалість зрештою завжди діють на користь Росії. Так само, як і боротьба з наркотиками рано чи пізно перетворюється на контроль за наркотиками, а тоді – на бізнес.
От і маємо в результаті парадоксальну ситуацію: фронт, попри всі втрати, стоїть, суспільство тяжко, але функціонує навіть під регулярними бомбардуваннями, а до переговорів в Абу-Дабі Україна підходить слабшою, ніж раніше, коли росіяни захоплювали більше територій. Тепер вже саме перемир’я вважається «пряником», а якщо Київ не погодиться на якісь умови Росії в Абу-Дабі, тоді можливий «батіг» у вигляді «домовленості на трьох» в Шеньчжені між РФ, США і КНР.
Але ж і прийняти непопулярні компроміси чи поступки українська влада не зможе, що виразно продемонстрував свіжий приклад з омбудсменом Лубінцем під час евакуації з Олешок. Коли особливо «войовничі» коментатори таврували його за надто миролюбну поставу стосовно російської омбудсменки Лантратової. Наче не зрозуміло, що він це робив тому, що від цього залежали життя і долі українських цивільних на окупованих територіях, а не через любов до росіян. Не важко спрогнозувати, скільки критики виллють на будь-якого українського переговірника в разі реальних домовленостей, під час яких доведеться і говорити з росіянами, і потискати їм руки.
Крім того, нема розуміння, яке майбутнє чекає на Україну після «миру». ЄС може припинити підтримку, оскільки для нього загроза мине. На «плани процвітання» від Трампа вже якось навіть і незручно покликатися. Останні американські пункти стосовно «безпеки в Європі» настільки туманні, що кожен може трактувати їх по своєму. Що Україні робити з армією в такому разі? За який кошт триватиме відбудова? Як остаточно не сповзти в хаос і корупцію? Як не дати Росії підготуватись до нового нападу? На всі ці питання (та багато інших) відповідей нема. Тому не лише Путіну слід думати, куди подіти мільйон солдатів із фронту…
А тому досить логічною виглядає пропозиція Володимира Зеленського взаємно припинити удари, а тоді почати говорити. Логічно з нашої точки зору, бо в такому випадку зберігається підтримка союзників і керованість вертикаллю. Так само прогнозованою є відмова Путіна від такого алгоритму, оскільки йому потрібна «перемога», а не домашній бунт чи палацовий переворот. Тому можливо, що анонс чергового «big deal» від Дональда Трампа, який торкнеться і Європи, не є аж такою маячнею.
В принципі, якщо Путіну вдасться переконати внутрішню аудиторію, що всі ці роки безумства були для того, щоб перекроїти карту Європи – росіяни це проковтнуть. Якщо європейські політики постануть перед фактом, що від їхньої допомоги Україні залежить безпека їхніх виборців, адже війна по суті не закінчена – вони змушені будуть і зможуть надалі підтримувати Київ. Тим більше, що в Америки все ще є шанси стримати перетворення Європи на самодостатнього суб’єкта, що не залежить від американських ракет і супутників. Шанси високі, адже за ці роки Європа так і не стала автономною в плані безпеки. Навіть не визначилась, хто і як має представляти континент на переговорах: Стуб, Європейська трійка, ЄС? Як не образити Польщу чи Італію, і яка роль Великої Британії – не члена ЄС?
Хоча для України такий стан Європи, мабуть, і на краще. Принаймні в цій кондиції європейці будуть проти того, щоб розміняти Україну, розуміючи, що так само можуть розміняти і їх. А це значить, що і про «повоєнний гешефт» між росіянами і американцями (як от постачання російського газу на європейські ринки) домовитися буде непросто.
Отже, точок дотику «зацікавлених сторін» фактично нема. Розуміння, що робити в мирний час з такими арміями, як у Росії та України – теж. Що з підтримкою України, яка просто не може існувати без зовнішньої допомоги колосальних об’ємів – неясно. Як і з санкціями, накладеними на Росію. Залишається варіант «як в Олешках» – поступового затухання війни, без миру, без переговорів, але з мінімумом стрілянини і ракетних ударів. Поки триватимуть розмови про «безпеку в Європі». Тоді Трамп, може, і отримає свою премію миру, Меланія Трамп.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
