У травні 2026 року Київ, вкотре за час повномасштабного російського вторгнення, відвідав генеральний директор компанії «Palantir Technologies» Алекс Карп. Ще в червні 2022 року він першим з керівників великих західних корпорацій приїжджав до України. Зараз, очевидно, співпраця виходить на новий рівень – йдеться про практичне використання американських моделей ШІ для планування дальніх ударів по Росії та для аналізу повітряних атак. Тому саме час нарешті з’ясувати, як так сталося, що представники «зловісного американського технофашизму» надихаються працями чи не найбільш ідеалістичного та етичного письменника – Джона Р.Р. Толкіна, ще й співпрацюють з українцями, допомагаючи відбивати російську агресію.

«Історично так склалося», що до технофашистів, маючи перед очима приклади цифрової диктатури в Китаї та російський інтернет-ГУЛАГ, у нас прийнято зараховувати саме американців. Бо українське так зване громадянське суспільство автоматично повторює антиреспубліканські наративи, некритично беручи з американських ЗМІ все, що говорять там, при цьому не розуміючи ані тамтешнього контексту, ані не зважаючи на український. Ще й наслідує типовий пострадянський підхід, де фашистами можуть бути лише біляві європейці, а в росіян чи китайців на фашизм нібито вроджений імунітет.

Таким чином, відомий американський мільярдер Пітер Тіль (який, кажуть, «подарував людству» Джей Ді Венса в якості віце-президента США) є не лише уособленням «технофашизму» та «темного просвітництва», а й затятим фанатом «Володаря перстнів» Толкіна. Що відобразилося як у назвах кількох його підприємств, так і в підборі ключових партнерів та співробітників. Згадана уже компанія «Palantir Technologies», яка займається аналізом великих масивів інформації, названа на честь палантирів – магічних каменів, які дозволяли бачити в тому числі і майбутнє. «Anduril Industries», створена Палмером Лакі (який теж бував в Україні після лютого 2022 року) – на честь легендарного меча «Полум’я Заходу», спеціалізується на безпілотних платформах. А ще є такі бренди як «Mithril Capital», «Valar Ventures», «Lembas LLC», і навіть банк «Erebor» - все дуже і дуже красномовно для знайомих з творчістю Толкіна. З таким неймінгом допомагати бити орків, як то кажуть, сам Бог велів, але є і певні застереження.

Тіля звинувачують в тому, що, на відміну від католицького традиціоналіста Толкіна, який вважав технології потенційним джерелом зла і руйнування, він бачить саме в технологіях шанс на порятунок людства від стагнації. Толкін застерігав проти концентрації влади, яка неодмінно розбещує того, хто її отримує. Та остерігав перед накопиченням багатства, яке приваблює драконів. Тіль же назвав свій банк на честь захопленої драконом гори «Еребор», наповненої скарбами. Натомість сам американський мільярдер, очевидно, вважає себе розумнішим за персонажів свого улюбленого письменника. Тому з Толкіна він бере передусім ідею захисту західної цивілізації від «орд зі Сходу», віру у фінальну битву Добра проти Зла (тема приходу Антихриста для Тіля – це окрема цікава історія), а також очікує «повернення короля».

Якщо не спрощувати і трохи відійти від звичної практики таврування несимпатичних політиків, то можна побачити елементи цієї філософії в діяльності нинішньої адміністрації Білого дому. Наприклад, прийняття факту існування різних режимів і відмова від насадження демократії – це «толкінівське» розуміння того, що різні «народи» по-різному сприймають свободу й тиранію. Звідси – «вільні люди Заходу» та «люди Тіні» (і тут не йдеться про расове походження). А також доволі архаїчні, як для сьогоднішнього дня, ідеї чіткого соціального поділу, визначення соціальних ролей та спадковості людських якостей. Такий недемократичний підхід можна було б назвати різновидом фашизму, але справедливіше буде охарактеризувати його як «уявне ідеальне Середньовіччя», вигадане «повернення до лицарських ідеалів», приправлене технічним прогресом.

Більше про сучасну адаптацію ідей Толкіна в міжнародній політиці може розповісти маніфест від Palantir Technologies, який компанія опублікувала в квітні цього року. Тут прочитується і протистояння «останнього союзу ельфів і людей ордам зі Сходу», і визнання, що культури та цивілізації не є рівними, і заклик до повернення традицій, обов’язків та віри. А також – потреба готуватися до неминучої війни. Іронічно, але саме про це і застерігав Толкін в своїх книжках, що переймаючи методи ворога, можна стати таким самим як він, через гординю та ілюзію контролю. Але Пітер Тіль, очевидно, вірить, що особисто не може повторити долю вигаданих Сарумана чи Денетора.

Навряд чи й ми побачимо аж таку драматичну розв’язку долі Пітера Тіля, як в книгах чи фільмах. Для нас важливіше розуміти, що ті, кого називають технофашистами, не просто підтримують Україну реальними справами, впливають на світову політику і перебувають на вістрі технологічного процесу. Вони намагаються втілювати ідеї з фентезі, написаного католиком, із чітким розмежуванням добра і зла, з переконанням, що злу потрібно протистояти, і з милосердним ставленням до всього живого. А то виходить, що українці, позичивши очі у Сірка, приймають допомогу від ідеологічних ворогів, що є неправдою. Крім того, перебувати в системі координат таких людей на «правильному боці історії» - це не менш важливо, ніж підписання рідкісноземельної угоди.

Насамкінець варто зауважити те, що появу «толкіністів-технофашистів» не можна пояснити виключно наявністю зайвих грошей в окремих диваків чи їхніми особистими амбіціями. Як президентство Дональда Трампа є симптомом чогось більшого, так і наполегливий пошук «втрачених цінностей» натякає на глибші проблеми. По-перше, демократії західного типу дійсно перебувають у скрутному становищі, як через внутрішні проблеми, так і через піднесення Китаю та його союзників. По-друге, напівсонний "сомнамбулічний" стан західних еліт, які звикли реагувати на кризи, війни та епідемії переважно самітами і круглими столами, не додає оптимізму, що для Заходу все вирішиться добре. По-третє, світова цивілізація стоїть на порозі чергового технологічного переходу, значить буде змінюватися і соціальний уклад.

P.S.: Цікаво, як (не)дочитане в юності впливає на розуміння політичного моменту… Але якщо комусь потрібно по роботі, для налагодження дипломатичних каналів, бізнесу тощо, я б радив розпочати із кіноперегляду з використанням ШІ для уточнюючих запитань. Такі «цинічні часи настали», що метафора із захистом Осґіліата від орків може легко пояснити американським бізнесменам війну Росії проти України.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Є в німецькій мові такий вислів – «перегони слонів» (Elefantenrennen). Він є метафорою ситуації, коли дві вантажівки, змагаючись на однаковій швидкості, перекривають рух для всього транспорту на дорозі. Так само США та Китай – економічні й військові гіганти, чиє суперництво гальмує або диктує темп розвитку всього світу. Коли вони «змагаються», решта країн змушені підлаштовуватися під їхній повільний і важковаговий маневр. У країнах Африки ця метафора має трохи інше звучання: «Коли слони б’ються, страждає трава». Зрозуміло, що «глобальний південь» або Європа не є «підніжним кормом», але змагання цих двох гігантів за світове домінування не може не викликати занепокоєння.

Новий поділ світу

Остання зустріч Трампа і Сі Цзіньпіна в Пекіні показала, що деколи «слони» можуть знаходити спільну мову і домовлятися. Зокрема, якщо мова йде ні багато ні мало про новий поділ світу. І розпочалося це не вчора. Всі попередні американські адміністрації незворушно спостерігали за зростанням ваги Китаю у світовому масштабі: встановленням контролю над важливими протоками, захопленням ринків та стратегічно важливих природних ресурсів. Навіть узалежнення економік окремих держав не змусило бити на сполох. Поки КНР творила свій «шовковий шлях», американці дрімали. Але коли Китай перетворився не тільки на контролера рідкісноземельних мінералів, а й на світову «майстерню», від якої стали залежати не тільки країни Європи, а й сама Америка, цими процесами більше не можна було нехтувати.

Виявилося, що США у світовому виробничому ланцюгу стали до певної міри залежними від свого головного конкурента – Китаю. На поверхню спливло те, що Америка зі своїм «експортом демократії» та «гарантіями безпеки» більше не здатна конкурувати з комуністичним Китаєм. Що Америка програє велике економічне змагання та боротьбу за контроль над світовими ресурсами. Відповідно, американцям треба було вирівняти позиції. Прихід Дональда Трампа в Овальний кабінет ознаменував докорінний переворот в американській внутрішній політиці та оголив до «безстидства» її зовнішньополітичні наміри.

Трамп одним махом дав «відпущення» американцям на те, що вони більше не повинні давати пояснення або прикривати свої справжні наміри. Тому «під ніж» пішла американська пропаганда у світовому масштабі в іпостасі USAID. Головний американський амбасадор демократії виявився рудиментом в арсеналі Трампа. Цим самим американський президент дав зрозуміти, що йому зовсім не потрібний фіговий листок у вигляді розповідей про демократію. Він дав зрозуміти, що для того, аби витримати конкуренцію з комуністичним Китаєм та іншими авторитарними режимами, треба мати розв’язані руки. А з цим посипалася і вся система, базована на принципах демократії.

Тому теперішню міжнародну політику не слід розуміти як боротьбу демократії з авторитаризмом або як конкуренцію. Позиції двох гігантів настільки зблизилися, а може, навіть зрівнялися, що Вашингтон і Пекін можуть взятися за новий поділ світу. Цього разу не витрачаючи часу на згадки про міжнародне право і захист демократичних цінностей. Тобто з’явилася опція, коли умовні американські «технофашисти» можуть легко знайти спільну мову з китайськими «комуністами». Після чого світ буде перекроєний за зовсім іншими лекалами, де демократії буде відведена бутафорна роль.

«Консенсус щодо взаємних стурбованостей»

Такими словами лідер Китаю окреслив результат китайсько-американських переговорів у Пекіні. Своєю чергою Трамп у звичній для нього манері заявив, що переговори пройшли чудово і були досягнуті прекрасні домовленості. Правда, відразу на світло денне вийшла одна принципова вимога Китаю, яка стосувалася Тайваню. Мовляв, це наша територія, і будь-яке втручання Америки вмить зруйнує відносини з нами. Тобто Сі Цзіньпін сигналізував: Тайвань є наріжним каменем у відносинах зі США.

Відповідно, якщо пригадати ставлення Трампа до демократії та прав людини, то єдиним стримувальним для нього чинником у питанні Тайваню є те, що цей острів стратегічно важливий для США і решти західного світу. Через те, що продукує 90% найсучасніших напівпровідників у світі, і через те, що блокує прямий вихід китайського флоту в океан. Але й Пекін розуміє, що воєнне посягання на «кремнієвий щит» світу означатиме економічну катастрофу і для самого Китаю. Тому сторони могли легко відмовитися від непотрібної ескалації навколо Тайваню. Тим більше, що американці розпочали процес перенесення виробництва високотехнологічних чипів з острова на свою територію та в менш загрожені місця.

Треба розуміти, що Трамп міг легко поставити на паузу питання Тайваню, аж поки не налагодить виробництво чипів у себе вдома. Або принаймні не диверсифікує його. Таке вирішення могло зацікавити й Пекін. Особливо у світлі внутрішніх процесів на Тайвані. Йдеться про несподівано дружній візит у квітні цього року до КНР лідерки головної опозиційної партії Тайваню Гоміньдан. Не виключено, що Китай постарається вирішити «проблему Тайваню» в мирний спосіб. Шляхом приходу до влади політичної сили на чолі з Чжен Лівень. Яка спробує здійснити мирний транзит. Цікаво, що Чжен Лівень застерігає США, заявляючи, що не хоче, аби Тайвань став розмінною монетою або «другою Україною».

У сумі це може означати, що «розрахуватися» Тайванем ні в кого не вийде.

Місце України між «слонами»

Як випливає з описаного, вирушаючи на переговори з Китаєм, Трамп вирішив зіграти роль прагматика, а тому взяв зі собою команду з 17 бізнесменів, сукупна капіталізація корпорацій яких становить 16,47 трлн доларів. Для порівняння, ця сума дорівнює 82–90% усього ВВП Китаю. Цим він захотів показати, що вестиме переговори з позицій сили приватного капіталу та технологічного домінування США. Така демонстрація сили мала б остудити апетити Китаю, принаймні в плані непотрібності продовження світової економічної експансії. І, можливо, для того, щоб вплинути на Пекін щодо майбутнього поділу сфер впливу в Росії.

Таке сміливе припущення можливе, якщо відкинути звичні конструкції та погляди на природу російсько-китайських і російсько-американських відносин. Здавалося б, Росія вже давно «лягла» під Китай, і вороття назад немає. Тим більше, що Китаю вдалося використати Росію як свою збройну силу проти Заходу, підтримавши відкриту військову агресію проти України. Завдяки мужній обороні України та західній допомозі Росія загрузла в Україні. І перетворилася на жирну підбиту качку. Вона нічого не може вдіяти проти України. Не допомагає ні підтримка Китаю та його проксі КНДР, ані постійний тиск Трампа на президента Зеленського. Виявилося, що ні Пекін, ні Вашингтон ніяк не можуть вплинути на Київ. Україна залишається кісткою в горлі обох наддержав і не збирається поступатися.

Це стало можливим ще й тому, що Пекін ніколи не дозволив би Росії відірватися від себе і повільно дрейфувати в бік Америки. Тобто зусилля Трампа щодо відривання Москви від Пекіна – чи то шляхом обіцянки української капітуляції, чи то поділу світу «на двох» – не мали під собою ґрунту. У першому випадку через героїчну позицію України. У другому – через незгоду Китаю. Виникла майже патова ситуація. Виходом з якої стала спроба розпочати новий поділ світу безпосередньо між двома «слонами» – Америкою і Китаєм.

Не виключено, що на столі як пиріг може опинитися ослаблена і залежна Росія. Така комбінація стає можливою ще й тому, що ситуативне порозуміння між КНР та США позбавляє Росію маневру. Якщо до цього часу Росія еквілібрувала між Пекіном, розраховуючись своїми ресурсами, і Вашингтоном, натякаючи на спільне освоєння Арктики, то тепер простіше буде двом гігантам позбавити її ядерної зброї і розділити на зони контролю. Бо надто небезпечно залишати цю «територію» з ядерною зброєю під управлінням звихнутого Путіна. І домовленість між Трампом і Сі Цзіньпіном про недопустимість отримання Іраном ядерної зброї є тому хорошим сигналом.

Треба пригадати, що сама Росія розпочала цю гру між Китаєм і США. Вже писалося про два угруповання в істеблішменті Росії: представника олігархічних кланів – Дмитрієва та одного з лідерів «прокитайської» партії – Сєчіна. Існує думка, що Дмитрієва на переговори до США спорядили російські олігархи, яким китайська перспектива з розкуркуленням і, можливо, розстрілом зовсім не «посміхається». Вони не хочуть ставати інтегральною частиною Китаю, а довго лавірувати Росія не зможе. Група Сєчіна натомість розвиває якнайшвидше зближення з КНР. Путіну пояснили, що його щастя посередині між одними і другими. Проте не додали, що це тільки за умови, якщо Пекін і Вашингтон – антиподи. У разі замирення Росія втрачає будь-які аргументи.

І ось тут починає діяти «українська карта». Китай більше не може покладатися на військову потугу Росії. Йому краще буде просто закрити європейський фронт. Тим більше з огляду на перспективи, які для нього відкриваються від співпраці з Європою в обхід США. Трамп не зможе діяти за спрощеною схемою, бо тут на заваді стане Україна. І скільки б він не заявляв, що остання, у кого він попросить допомоги, – Україна, реальність накочується невмолимим катком. І ось уже держсекретар Рубіо називає ЗСУ найпотужнішою армією в Європі. Ось і зверхній міністр війни Піт Геґсет хвалить українські дрони та тактику протидії. А ще сини самого Трампа тихо будують дронові заводи, що працюватимуть за українськими технологіями.

Але це не корупція. Корупція в Україні – особливо якщо йдеться про розробку українцями балістичних ракет і спільне їх виробництво з Європою. А тому напрошується один висновок: майбутнє України разом з Європою. Тільки так Європа і Україна зможуть уникнути долі бути розтоптаними під час «перегонів слонів».

ПС. Про специфічну боротьбу з корупцією як форму колоніального контролю мова піде у наступній статті.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Цьогорічний парад на 9 травня в Москві вже викликав масу обговорень, породив чимало цікавої аналітики, яка все ж таки не враховує одного цікавого аспекту – релігійного. А без нього картина буде явно неповною. Адже «День Перемоги» в сучасній Росії є набагато більш сакральним святом, аніж Великдень чи Різдво. На офіційному рівні «перемога над нацизмом» не має собі рівних у російському календарі, а серед широких народних мас лише Новий рік може конкурувати за популярністю із весняним «подєдобєсієм».

Це в принципі не є чимось особливим – тоталітарні культи завжди є квазі-релігійними та  наслідують вже існуючі релігійні практики, поглинаючи та підпорядковуючи їх собі. Сенс «православних» Великодня чи Різдва для російської влади може полягати хіба в тому, що вони святкуються не так і не тоді, як на Заході. А щодо християнських ідей – то кому вони потрібні, за великим рахунком, якщо замість підставляння другої щоки потрібно проповідувати принцип «можем повторить»? Хіба що інтегрувати якісь елементи православ’я, як християнство раніше поглинуло елементи язичницькі: дату Різдва чи святкування Івана Купала.  Тому головний військовий храм з воєнними трофеями на місці, де традиційно розміщують реліквії (включно з кашкетом Гітлера) є, по суті, найактуальнішою культовою спорудою Росії. А гордість ВПК – ракета «Сатана», освячується «сотрудниками» в рясах. І це, до речі, правильна політика з точки зору диктатури у багатонаціональній країні з численним неправославним населенням. Такий культ є дійсно об’єднуючим та дозволяє інтегрувати тих, кого вони презирливо називають «неслов’янським населенням». І не просто інтегрувати, а відправити на війну з ненависним Заходом - «гніздом аморальності та перверзії».

Зрештою те, як речник Кремля Дмітрій Пєсков прокоментував указ Володимира Зеленського про «дозвіл провести парад на Красній площі в м. Москві» – це ж типова «святенницька» поведінка. Щось схоже можна було б, наприклад, почути від якогось єпископа, якби мова йшла про осквернення християнської каплички неоязичниками. Їхня риторика, присвячена перемозі 1945 року, остаточно стала релігійною: «світлий празник», «святий день», «жертва», «шана» і так далі. При чому із традиційною московською ексклюзивністю, оскільки Росія вважається ними єдиною країною, яка пам’ятає «Велику вітчизняну» і вшановує її героїв правильно. Як колись «перший Рим впав через католицизм, другий – через спробу зблизитися з католицизмом, а третій стоятиме вічно»…

Україна часів Януковича мала всі шанси стати частиною цього псевдо-релігійного проекту. Тоді почали проводити агресивні паради, а на державному рівні – масово використовувати не просто радянську символіку, а символіку нову, свіжо адаптовану: георгіївські стрічки (які, як і російський триколор, до радянської перемоги мають, м’яко кажучи, специфічний стосунок). Оскільки були або атрибутами «білогвардійців», або РОА – нацистських колабораціоністів під командуванням генерала Власова. Згодом, коли ситуація в Україні змінилася, «перемогу» спробували просунути не настільки прямолінійно, а обхідним шляхом, через флешмоби «безсмертного полку», буквально за допомогою «палок з дідами». На цій темі активно товклися такі персонажі як Віктор Медведчук чи Нестор Шуфрич.

«Цивілізований світ», як це часто з ним буває, радо визнавав новий російський культ як один із «канонічних», якщо йдеться про Другу світову війну. Але від того він не стає ані органічним, ані хоч трохи достовірним для самих росіян. Справа в тому, що піднесення «Дня перемоги» в СРСР часів Брежнєва мало чітку логіку:  9 травня мало затьмарити за важливістю річницю Жовтневої соціалістичної революції. Революція була давно, свідків майже не залишилося, а обіцяне радянське щастя все ніяк не наставало. Важко змусити людей вірити в комунізм, якщо з року в рік ситуація не покращується. А от факт перемоги над нацизмом був беззаперечним, як і мілітарна сила Радянського Союзу. Правда, про роль у розгромі нацизму Антигітлерівської коаліції свідомо «забули», перетягнувши ковдру перемоги виключно на себе.

В сьогоднішній Росії зі свідками перемоги 1945 року ситуація ще гірша, ніж в СРСР з тими, хто пам’ятав 1917. Наслідки тієї війни видно неозброєним оком, якщо порівняти рівень життя нащадків переможців і нащадків переможених. Єдине, що могло дійсно ефективно реанімувати культ 9 травня – нова перемога, тобто успішна «СВО» проти України. Але дива не сталося, і від цього головна заповідь «можем повторить» поволі перетворюється на посміховисько навіть для внутрішньої аудиторії. Саме така невідповідність, а не довгоочікувана «битва холодильника з телевізором», може спрацювати на користь України. Тим більше, що зараз доводиться конкурувати в медійному просторі вже навіть не з Радянським союзом чи його спадщиною, а фактично з путінською карикатурою на Радянський союз.

Що ж до ситуації в Україні, то потрібно максимально акуратно дистанціюватися від російських процесів. Це, звісно, добре, що Янукович «царював» відносно недовго, і що вдалося так само зіскочити зі згубної звички носити чорно-білі фотографії «дідів» на палицях. Але не менш важливо в цьому процесі не потрапити в іншу пастку і не «вийти» з Антигітлерівської коаліції постфактум на зло росіянам.

Тим більше, що зараз інший «великий теолог та історик» – Дональд Трамп, якраз вирішив привласнити перемогу Америкою. Але, як і годиться в таких справах, за «латинським» календарем визначна подія – 8 травня. Тоді як російським «православним атеїстам» залишається міцно триматися традиції дідів та святкувати з невеликим запізненням. Тому нашим політикам, які теж люблять час від часу «включати істориків», краще відійти вбік і хоча б деякий час поспостерігати за цією епічною битвою збоку.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Світовий інформаційний простір просто мерехтить повідомленнями: «Трамп застряг в Ірані» або «Поразка американців на Близькому Сході». Складається враження, що добрих пів світу заклякли в очікуванні подій, які б «збили пиху» з нахабного господаря Білого дому. Навіть якщо це обернеться важкими наслідками для того ж таки Заходу. Це виглядає дивно, бо насправді ніхто ніде не застряг: Вашингтон досить успішно використовує тактику зашморгу на шиї Ісламської республіки та водночас батога для розніженої Європи.

Насправді «іранську війну» варто розглядати не лише як один з етапів глобального протистояння між Америкою та Китаєм, а й як зміну системи відносин усередині Заходу. Йдеться про спроби Трампа поставити Європу у пряму васальну залежність від США – що для нього є пріоритетним. Питання лише в тому, виграє чи програє Америка у цій «неоголошеній війні».

«Ні обіцянок, ні пробачень»

До Трампа відносини США з Європою нагадували гру в мовчазний консенсус: американці гарантують безпеку, а європейці демонструють лояльність. Суть цієї гри «за замовчуванням» полягала в тому, що ніхто не перевіряв готовність американців «вписатися» за будь-яку європейську країну в разі нападу, а європейців не обмежували в масштабній торгівлі з головними ворогами Америки – Китаєм та Росією.

За час «епохи удавання» стара геополітична конструкція почала розповзатися. Америка більше не хотіла задарма тримати «парасольку», а Європа дедалі частіше демонструвала нелояльність. Натомість Китай розпочав успішну експансію планетою, узалежнивши від себе не тільки держави Азії та Африки, а й ЄС, перетворившись завдяки дешевій праці на його головний виробничий цех.

Каталізатором змін стало вторгнення Росії в суверенну Україну. Це сталося за безпосереднього заступництва Китаю і продемонструвало безпорадність Заходу. Спроби вмовляння Путіна знищили підвалини міжнародної безпеки, показавши, що НАТО – це лише «пугало», а міжнародне право – це право сильного. Російська агресія фактично дала старт новому перерозподілу світу за злочинного мовчання Європи та безвідповідального «дистанціювання» Америки від європейських проблем.

У результаті основна відповідальність за безпеку континенту була покладена на Україну. Їй надавали рівно стільки допомоги, щоб вона не програла, але й Росія не виграла. Щоб переконатися в цьому, варто простежити етапи надання виключно оборонної зброї та тривалу відмову в передачі наступальних озброєнь. Українцям доводилося буквально випрошувати засоби для захисту. Ситуація почала змінюватися лише тоді, коли Україна не впала за два тижні після повномасштабного вторгнення. Відтоді ЄС також почав зі швидкістю равлика обмежувати закупівлю енергоносіїв у агресора, який роками тримав Німеччину та інші країни на межі катастрофічної залежності.

Переворот Трампа

Президентські каденції Трампа мали покласти край «системі вдавання». Він розпочав активний тиск на Європу, вимагаючи скорочення економічних зв’язків із Китаєм і зменшення енергетичної залежності від РФ. Але робив він це не з турботи про безпеку союзників. Трамп вирішив скористатися слабкістю ЄС, щоб перетворити його на васала.

Він заповзявся відкрито демонтувати стару геополітичну конструкцію і перейшов до шантажу під соусом: «Ми більше не витрачатимемося на вашу безпеку, ви більше не під нашою парасолькою, важать лише інтереси Америки». Раптом з'ясувалося, що неймовірно багата Європа не здатна себе захистити. А її стратегія Wandel durch Handel («Зміни через торгівлю»), що мала б прив’язати Росію та Китай до цивілізованого світу, обернулася проти неї самої. Замість протидії диктатурам Європа сама стала заручницею їхніх ресурсів та ринків.

З цього моменту Трамп розпочав «неоголошену війну» за завоювання Європи. Тепер США вимагають від ЄС розриву з Китаєм, і Європа опиняється перед вибором: втратити прибутки від торгівлі з Пекіном, довівши власну економіку до колапсу, або потрапити в повну ресурсну залежність від Вашингтона. Для Трампа Європа – не партнер, а в кращому разі багатий тил, який він збирається «розкуркулювати» через мита на авто, сталь та тиск на енергетичний сектор. Він хоче змусити ЄС купувати американський газ та зброю, щоб вибір постачальника диктувався не ринком, а волею сюзерена.

Питання виживання

Чи вистоїть Європа? Очевидно, що команда Трампа прорахувала ситуацію: на ЄС сьогодні лягає колосальне навантаження – і стримування РФ (через підтримку України), і економічне виживання. Енергетичний дефіцит може призвести до того, що європейська економіка остаточно втратить конкурентоспроможність порівняно з американською.

Проте є чинники і на користь Європи:

1. Обопільні ризики: розвал європейського ринку неминуче вдарить по самих США.
2. Нова мілітаризація: тиск може стимулювати європейські країни до створення власних військових союзів та розвитку ВПК. Відмова від американської зброї на користь власної налаштує проти Трампа американських виробників та виборців.
3. Об’єднана армія: прихована війна США проти ЄС може нарешті прискорити створення європейських сил швидкого реагування. Якщо Європа відкине пиху і звернеться до досвідченого українського сусіда, потрактувавши його як рівного, результат може бути швидким і позитивним.

Якщо Трамп нав’яже свої правила, США отримають колосальний ресурс для боротьби з Китаєм, а Європа стане лише ринком збуту та політичним відлунням не обовʼязково демократичного Вашингтона. Але якщо справа дійде до створення армії ЄС із власними балістичними ракетами, США втратять важіль «безпекового шантажу».

Іспитом на виживання ЄС тут стане саме Україна. Якщо Європа зможе самостійно забезпечити стійкість України без вирішальної ролі США, це означатиме, що Америка Трампа програла війну за васалізацію континенту.

Замість висновків

Америка Трампа справді веде гру на пониження статусу Європи, намагаючись змінити архітектуру світу з «атлантичного партнерства» на «американську центричність». Якщо Європа не консолідується навколо підтримки України та власної безпеки, вона ризикує перетворитися на великий «музей» під протекторатом США.

Якщо ж виклик Трампа стане каталізатором європейського переозброєння – ми побачимо народження нової Європи, де гідне місце посяде Україна. Тому варто побажати успіху американцям у протистоянні з «віссю зла» (Москва-Тегеран-Пекін), але водночас сподіватися на їхню умовну поразку на європейському напрямку. Є надія, що Трамп таки «розбудить» Європу, але об спробу перетворити її на васала – зламає зуби.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Не просто партнери

Європа, Китай та країни Південно-Східної Азії – це не лише контрагенти США у світовій торгівлі. Це насамперед жорсткі економічні конкуренти. Європа намагається зберегти промислову базу, Китай – лідерство у виробництві та технологіях, Азія – динамічне зростання. Всі вони залежать від дешевої енергії для підтримки конкурентоспроможності. США ж навпаки, давно перейшли до статусу експортера енергоносіїв. Високі ціни на нафту та газ роблять американські товари (і долар) значно привабливішими на глобальному ринку.

Несподівано для багатьох затяжна криза в Ірані та блокада Ормузької протоки можуть спровокувати рецесію у світовій економіці. Ормуз – це близько 20% світової торгівлі нафтою (приблизно 20–21 млн барелів на добу) та значна частка СПГ. Закриття протоки призводить до стрибка цін на Brent до100-150+  доларів за барель (залежно від тривалості). Що спричинить ріст інфляції, знизить споживчий попит, ускладнить логістику та спровокує ланцюгову реакцію в промисловості. Економісти вже попереджають: тримісячна блокада може штовхнути глобальний ВВП у мінус, а Європу та Азію – у технічну рецесію. Для США це не катастрофа, а можливість перегрупуватися, поки конкуренти слабшають.

Сланцева революція чекає на стабільні 80+ доларів

На відміну від інших країн, США майже не залежать від нафти з Ормузької протоки. У 2025 році імпорт із Перської затоки становив лише близько 8% від загального імпорту і всього 2% від загального споживання нафтопродуктів. Основні джерела – Канада та Мексика. Американська економіка захищена власним видобутком (понад 13 млн барелів на добу) та експортом продуктів переробки.

І саме тут починається «техаська» частина історії. Американська сланцева нафта та газ стають рентабельними при цінах вище 60-70 доларів за барель. При 80+ доларів видобуток вибухає: компанії запускають нові свердловини, інвестують у технології. Для американських нафтовиків блокада Ормузу – це не гуманітарна катастрофа, а звук стартера двигуна. При 100 доларах за барель «мертві» свердловини оживають, починаючи перетворювати американські пісковики на головну валюту світу. Високі ціни перетворюють сланець на «золотий кран», який компенсує будь-які локальні втрати і дозволяє експортувати більше продуктів переробки. Європа та Азія платять премію – США заробляють.

Європа на порозі нової енергетичної кризи

Старий Світ входить у цю історію особливо вразливим. Сховища природного газу в ЄС на початку сезону закачування (квітень 2026) знаходяться на рівні близько 30-31%, а це значно нижче середнього за останні роки. До зими їх потрібно заповнити мінімум до 80%. Додайте сюди внутрішні проблеми: словацько-угорський тандем, який традиційно грав на російському газі, і загальну залежність від імпорту СПГ. Високі ціни на нафту автоматично тягнуть за собою і газ (через кореляцію та заміщення). Європа вже пережила енергетичний шок 2022 року, а тепер може бути другий раунд, ще болючіший.

А зрештою, коли ще буде такий момент, щоб підсадити Європу на американський СПГ по довгострокових контрактах? Після 2022 року ЄС уже значно збільшив закупівлі американського скрапленого газу (частка США в європейському імпорті СПГ перевищує 50%). Високі ціни та дефіцит роблять Європу набагато поступливішою: компанії готові підписувати 5-10-річні угоди, щоб гарантувати постачання. Це не просто комерція – це стратегічна прив’язка. США отримують стабільний ринок збуту, а Європа – токсичну залежність, яка обмежує її маневр у зовнішній політиці. Ідеальний момент для маркетингу від Білого дому.

Залежність конкурентів

Найважче в цій ситуації доведеться головним конкурентам США. Китай отримує через Ормузьку протоку близько 40-50% свого імпорту сирої нафти, а в окремі періоди ця частка сягає ще вищих показників. Стратегічні запаси країни вражають: за оцінками на кінець 2025 року вони сягали майже 1,4 мільярда барелів (з урахуванням як державних, так і комерційних резервів). Це дає Пекіну можливість протриматися кілька місяців навіть при повному закритті протоки. Однак затяжна блокада все одно завдасть серйозного удару по промисловості та темпах економічного зростання, змушуючи Китай витрачати резерви та шукати дорогі альтернативи.

Європа має значно нижчу пряму залежність від нафти з Ормузу – близько 5% імпорту сирої нафти та близько 10% нафтопродуктів. Проте через глобальний ринок будь-яке порушення постачань миттєво відбивається на цінах по всьому континенту. Крім того, Європа сильно залежить від СПГ з регіону Перської затоки, а це додатковий фактор тиску на енергетичний баланс. Заповнення газових сховищ до зими на тлі стрибка цін може перетворитися на справжній кошмар для європейської промисловості.

Ще вразливішими виглядають країни Південно-Східної Азії. Японія отримує через Ормуз понад 85-93% своєї нафти, Південна Корея – близько 70-80%. Ці економіки, які майже повністю залежать від імпортного палива, опиняються в ситуації, коли будь-яке тривале порушення морських шляхів загрожує не просто інфляцією, а реальним промисловим спадом. Всі вони змушені будуть або платити значно вищу премію за енергоносії, або скорочувати споживання.

Мита були «антидемократичними»?

Якщо минулорічні тарифи Трампа здавалися Європі та Китаю «недемократичним» тиском, то тепер отримайте справжній шок: блокаду Ормузу з усіма наслідками. А в перспективі – і Баб-ель-Мандебської протоки, де хусити вже на «низькому старті» та погрожують закриттям (це додатково ускладнить постачання з Перської затоки навколо Африки). Це не мита – це множник ефекту. Ціни на енергію та логістику злетять, ланцюги постачань розірвуться, а промисловість втратить конкурентоспроможність. США ж зможуть пропонувати рятівний СПГ та нафтопродукти за новою ціною.

До речі, цьогоріч є час пороздумувати про «антинародність» таких мит на фоні краху літньої навігації авіації через фізичний дефіцит керосину. Тепле море Греції чи Лазурового узбережжя сумуватиме за британськими чи німецькими туристами, а це чудовий момент для усвідомлення, що геополітика завжди прийде за твоїм квитком на відпочинок.

Чужа криза – американцям бонус

«Техаська різня бензопилою» - це не тільки впізнаваний фільм жахів чи теорія змови, а логічний наслідок геоекономіки. Війна в Ірані та блокада Ормузу створюють хаос для конкурентів, підвищують рентабельність американського сланцю, відкривають двері для довгострокових контрактів на СПГ і послаблюють позиції Європи та Азії. Поки решта світу рахує збитки від рецесії та інфляції, американська енергетика може святкувати.

Звичайно, це гра з вогнем: затяжна глобальна криза може вдарити і по самих США. Але в короткій і середній перспективі вигода очевидна. Геополітика рідко буває альтруїстичною. Іноді вона просто виглядає як класичний представник епохи Дикого Заходу – у ковбойському капелюсі та револьвером в руках.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Людству доведеться остаточно зняти рожеві окуляри, якщо воно захоче зрозуміти логіку новітніх світових процесів. Навчитися в потоці хаотичного маніпулятивного валу інформації бачити чіткі тенденції та визначені конкретні цілі руху. Напевно, найбільш несподіваним висновком буде сказати, що і російсько-українська війна, і воєнні дії Ізраїлю та США проти Ірану є лише похідними, тобто окремими фронтами великої кінетичної війни Америки і Китаю. Так, як би цинічно це не звучало щодо без перебільшення героїчного протистояння України російській агресії, – ми тільки один із сюжетів. Який, правда, з кожним роком займає все вагоміше місце у світових розкладах. Завдяки цій боротьбі Україна більше не розмінна монета у великій грі.

Врятувати мирного кролика перед пащею удава

То що ж це за таке глобальне протистояння, у порівнянні з яким навіть найбільш кривава війна ХХІ століття в Європі здається одним з епізодів? Є дві основні відповіді на це запитання: хороша і не дуже. Обнадійливим варіантом є те, що Захід нарешті почав зупиняти тріумфальний хід планетою комуністичного Китаю та його авторитарних союзників. Шкода, що пробудив і очолив протидію заволодінню світовими ресурсами і важливими комунікаційними шляхами Китаєм ексцентричний самодур з гіпертрофованим еґо – Дональд Трамп. Але, видно, не було іншої ради пробудити демократичний світ із летаргічного сну, окрім як почати бити його дубиною під назвою «Трамп» по голові.

Ситуацію ще можна охарактеризувати так, що «кролика» вдалося розштовхати від гіпнотичної покірності за мить до поглинання його китайським «удавом». Про що свідчить те, що адміністрації Трампа вдалося потіснити Китай із зайнятих позицій: відібрати контроль за Панамським каналом. Вихопити з його рук Венесуелу з величезними запасами нафти. Розпочати демонтаж кубинського режиму. Розвернутися на Південному Кавказі і в Центральній Азії. Сприяти ліквідації диктаторського режиму Асада в Сирії. Ну і найбільш «жирний» шматок – це ліквідація режиму аятол в Ірані.

І тут мова вже про другу, не зовсім добру новину. Справа в тому, що Трамп бореться не проти загрози демократії. Не за свободу і порятунок умовного «кролика». Він працює за право одноосібно диктувати умови решті світу, в тому числі західному. Що вже проглядається в методах трактування ним ЄС. Європа в баченні Трампа – це не союзник, а зручний ситуативний засіб, який також має «піти під ніж» (хоча й пізніше) заради майбутнього світового панування технократичного американського режиму.

Задум американських технократів

Останнім часом за хаотичними діями і виступами Дональда Трампа все чіткіше проглядається досить конкретний американський план. На догоду «трампоскептикам» назвімо його планом американських технократів. Тобто спостерігається перехід від гібридної конкуренції до «фрагментованої кінетичної війни», де прямі зіткнення замінюються інтенсивними проксі-конфліктами у стратегічних вузлах, в яких послідовно встановлюється контроль не тільки над країнами, багатими на нафту і газ, але й над шляхами їх транспортування.

До вже відомих спроб поставити під свій контроль видобуток нафти у Венесуелі та Ірані, до якого зараз застосована тактика «закритого казана», додалися потуги зі встановлення американського контролю за найважливішими протоками: Малаккською, Ормузькою та Баб-ель-Мандебською. Контроль над протоками став головним інструментом примусу у 2026 році.

Чому це важливо? Контроль над Малаккською протокою може стати справжнім зашморгом на економічній шиї Китаю, оскільки через неї йде 80% його енергетичного імпорту. І хоча Китай намагається створити альтернативу через порти Пакистану та М’янми, це робить його достатньо вразливим у конкуренції зі США. Блокада Ормузької протоки дає американцям можливість не просто маніпулювати світовими цінами на нафту, але й поставити економіку КНР на грань рецесії. Ну і контроль за Баб-ель-Мандебською протокою означатиме вплив на логістику між Азією та ЄС. Таким чином американці створюють ефект «енергетичного казана» для тих, хто не дотримується американських правил гри.

У цьому ж ключі потрібно розглядати і прямі удари США по іранській ядерній та нафтовій інфраструктурі, які мають на меті не лише зміну режиму, а й ліквідацію головного енергетичного тилу Китаю. Застосувавши таку технологію, Америка штовхає ще у більш вразливе становище Європу. Відмова від російського газу і блокування поставок з Катару роблять європейську економіку, зокрема німецьку, залежною від США. А зростання вартості енергії та безпекові проблеми можуть загрожувати частковою деіндустріалізацією континенту.

ЄС змушений приєднуватися до американських санкцій проти Китаю, що руйнує його торговельні зв’язки, але одночасно потерпає від протекціоністських мит США. Таким чином Європа ризикує перетворитися з гравця на територію, де великі держави ділять сфери впливу та ресурси. І це навіть тепер, коли Європа є офіційною союзницею США.

Маски зірвано

Про те, що у Трампа не може бути союзників у класичному розумінні, наочно демонструє його тактика ось уже другу каденцію поспіль. Він карає митами за непослух. Висуває непомірні вимоги, погрожуючи захопленням Гренландії та приєднанням Канади. І що вже казати про «гартування» розніженої Європи, яка з усіх сил намагається вберегти свій спокійний вчорашній день, так і не згуртувавшись заради власного майбутнього. Яка й надалі сподівається якщо не «перечекати» Трампа, то на ослаблення путінської Росії до договороздатного стану, не розуміючи, що Трамп уготував їй підпорядковану роль. Роль донора для американської величі. Включно з тим, щоб домовитися з Росією про перехід нафто- та газогонів під контроль американців. Коли Америка буде диктувати ціни та об’єми енергоресурсів, які постачатимуться для ЄС. Бо американцям байдуже, кого експлуатувати – «останню хранительку демократії» Європу чи багатий на енергоносії, але бідний на демократію Близький Схід.

Насправді Америка часів Трампа не дуже й змінилася, вона просто скинула маску «жандарма демократії». Виявилося, що більше не потрібно прикривати експансію словами про експорт або захист демократії. Що колегіальний демократичний устрій тільки «заважає» у змаганні з авторитарним світом. Що Трамп, щоб не програти в кінетичній війні проти Китаю, мусить мобілізувати усі ресурси. Розсварити Європу з Китаєм, не залишивши їй іншого вибору, окрім залежності від США. Відірвати Росію від Пекіна, хоча це можливо тільки з відходом Путіна. А коли Путіна не стане, а на заміну йому прийде якийсь «російський Трамп», то до чого тут велика антикитайська мобілізація? Світ і так може опинитися під контролем американських, вибачте, техно-фашистів.

Українська перспектива

Тобто світ постане перед вибором кращого варіанту між двома вкрай загрозливими: трампівським і китайським. І тут варто задуматися над тим, що можна ще зробити, щоб уникнути нового авторитарного витка в планетарному масштабі. Перше, що напрошується, – це грати відкритими картами, відкрито сигналізуючи Трампу, що світ бачить, куди він хилить. Створюючи нову систему противаг і об’єднуючись навколо демократичних цінностей, як би архаїчно це не звучало. Побудованих на переконанні, що Америка більше не гарантує безпеки, що небезпека може виходити також і з американського континенту. І що Америка може в якийсь момент відмовитися від «неефективних» демократичних принципів.

А тому, як би це не виглядало фантасмагорично, але в умовах, що склалися, досить швидко зростає роль України. І це мали б розуміти передусім у ЄС – Україна не тільки бореться за своє існування, але й за майбутнє, де діятиме міжнародне право, а не право сильного. Тому європейці мали б не лавірувати між погрозами Дональда Трампа то вивести свою країну з НАТО, то забрати американських військових з Європи, залишивши її на поталу агресивній Росії, а взятися за виведення ЄС і решти європейських країн із, вибачте, васальної залежності від США.

І якщо Трамп навіть виконає свої погрози, чого, сподіваюся, не станеться, то поєднання європейського потенціалу з українським досвідом замість слабкої і поки безборонної, але демократичної Європи дасть нове потужне утворення, здатне протидіяти як військовим, так і економічним загрозам. Пора перестати триматися виключно однієї лінії, коли безпеку можуть гарантувати тільки США і підконтрольний їй Північноатлантичний альянс, який, правду кажучи, давно втратив свою оборонну функцію. Після того як президенти Байден і Трамп продемонстрували, що п’ятий параграф Статуту, напевно, ніколи не буде застосований.

Цю функцію Альянс втратив, коли дав зрозуміти стороні великої кінетичної війни – Росії і Китаю, що ніхто не буде ризикувати через гібридну агресію проти «маленького» члена НАТО. Тобто того, що було найбільш ходовим американським товаром – безпеки, більше нема. США більше не є гарантами безпеки. Навіть гірше – велика кінетична війна між умовним Заходом і умовним Сходом є банальним переділом світу «на двох», де перемога не означатиме якісної зміни у міжнародній архітектурі безпеки. Просто в однієї зі сторін з’являться необмежені можливості диктувати свою волю.

Тому ініціатива України розвивати безпекову співпрацю з багатими на ресурси країнами Близького Сходу означає не багато не мало як побудову нових противаг домінуванню Росії разом з Китаєм або трампівської Америки. Просто велика кінетична війна не має завершитися тотальною перемогою однієї зі сторін. Тому зупинка Трампом Китаю вітається якнайбільше. Але повна перемога Трампа і його технократів становить не меншу загрозу для світу. І головною противагою цим тенденціям має стати якнайтісніша співпраця Європи та України.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Останніми роками, особливо з початком російського повномасштабного вторгнення, а з приходом до влади в США Дональда Трампа – то взагалі «прискореними темпами», активно обговорюються варіанти нової «світової архітектури безпеки». Деякий час від цього пробували просто відмахнутися, як від буйних фантазій «випадкової людини» (вдруге!) на посаді президента США. Але як би хто не сприймав постать Дональда Трампа, ефект від його діяльності годі заперечити. Стратегічне протистояння США з Китаєм набирає обертів, Західна Півкуля «віддана» Вашингтону, а принцип «Америка передусім» першими відчули на собі союзники по НАТО. Якщо зараз Америка вирішить ще й покарати тих, кого вважає саботажниками в межах Альянсу, стане взагалі весело. І це ми ще навіть не дійшли до етапу, на якому Вашингтон перегляне самі принципи «захисту»: без прикриття демократією, без підтримки слабких перед сильними – лише чистий інтерес та «цивілізаційна близькість».

Звісно, інші лідери не стали просто дивитися, як Америка демонтує те, що залишилося від світової архітектури зразка «після Другої світової війни». В різних регіонах планети формуються ситуативні, а подекуди і цілком стратегічні альянси та партнерства. Після того, як Ізраїль та США вибили іранську «вісь спротиву» на Близькому Сході, з’явилися реальні передумови не лише для арабо-ізраїльського порозуміння (коли стихнуть емоції), а й для інших комбінацій типу «Пакистан – Саудівська Аравія» чи якогось альянсу навколо Туреччини, яка давно просуває ідею «Великого Турану», а нещодавно «обзавелася Сирією».

Найбільше у формуванні дієвої системи безпеки зацікавлена Україна. Але оскільки в НАТО нас не беруть, а стосовно вступу в ЄС і його безпекової компоненти гойдалки триватимуть ще не один рік, Володимир Зеленський нещодавно висловив ідею про посилення європейської безпеки такими гравцями як Україна, Туреччина, а також Британія та Норвегія. Паралельно пропонуючи співпрацю Києва з країнами Перської затоки, Близького Сходу і Південного Кавказу. Стара Європа, передусім Франція та Німеччина, заговорили про стратегічну безпекову автономію, а німецький канцлер Фрідріх Мерц взагалі висловився за формування найпотужнішої армії Європи, оскільки «Німеччина повинна взяти на себе відповідальність за долю континенту». Ця доля, зважаючи на існування Росії, може бути доволі сумною: через все таки сильні проросійські симпатії в самій Європі (про що свідчать хоча б результати останніх виборів у Болгарії), а також позицію самої Москви (де Лавров вкотре заявив, що ЄС воює з Росією).

В цьому калейдоскопі ідей та пропозицій можна легко не помітити пропозицію нового очільника Угорщини Петера Мадяра – а вона заслуговує на увагу, особливо в Україні. Мова йде про «австро-угорський аналог Бенілюксу в межах ЄС». Якщо коротко, Мадяр пропонує об’єднати два формати співпраці: Вишеградську четвірку (Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина) та Славковський формат (Австрія, Чехія, Словаччина), при чому не просто економічно, а на основі спільної історії (Габсбурзької монархії), ставленні до імміграції та на власному розумінні енергетичної безпеки.

Спільна історія

Після перемоги на виборах новий лідер Угорщини сказав, що «ми колись мали спільну країну, а Австрія є ключовим економічним партнером… Я хотів би зміцнити відносини між Угорщиною та Австрією з історичних, а також з культурних та економічних причин». Ті, хто більш-менш знайомі з історією цієї спільної країни, можуть звернути увагу на те, що в решти сусідів Угорщини спогади можуть бути не настільки теплими. Оскільки Петер Мадяр бере за основу саме цей історичний період, значить претендує як мінімум на особливий статус, якщо не на лідерство в новому форматі. А взагалі варто сказати, що «спільна історія» - це доволі специфічна база для побудови прагматичних стосунків, принаймні український досвід говорить, що добром це не закінчується.

Імміграція

Заяви до мігрантів є анонсом того, що ніяких карколомних ліберальних поворотів в політиці Будапешта не планується. Мадяр є правим політиком, а зараз планує стати ще й правим лідером європейського масштабу. Загалом, проблема імміграції – це ключ до розуміння сучасного консервативного руху в Європі. А також і реверанс в бік адміністрації Трампа та американських правих загалом – сигнал того, що з Будапештом варто і надалі мати справу. В цьому плані харизматичний Мадяр може в перспективі створити брюссельському істеблішменту більші проблеми, ніж простий як двері Орбан.

Енергетична безпека

Під цим в нашій частині світу дуже часто розуміють можливість споживати російські нафту й газ, звідси і вирішення проблеми з нафтопроводом «Дружба». А «економічний прагматизм» може означати і бажання домовлятися з Росією (чого австрійські банкіри прагнуть усім серцем), і принципову відмову приймати Україну до ЄС (бо «німецьких грошей» самим не вистачає).

Не дивно, що перші поїздки Петера Мадяра як очільника угорського уряду заплановані до Варшави та Відня. З Варшавою, яка останніми роками вже не декларує, що є «адвокатом України в ЄС», можуть виникнути питання. Бо не зрозуміло, кого Мадяр хотітиме бачити сильніше: Навроцького (щоб поговорити про мігрантів та спільну історію) чи Туска (щоб перейняти досвід переходу до ліберальної демократії). І наскільки «угорський економічний прагматизм» можливо в принципі поєднати з польським розумінням того, що таке Росія. Зрештою, більш важливі речі для Будапешта найближчим часом все одно будуть вирішуватися в Брюсселі – а це 18 млрд. євро заморожених активів, 16 млрд. євро – потенційні оборонні позики та 1 млн. євро штрафу на день за відмову Угорщини дотримуватися міграційного законодавства ЄС. Ось тут і буде перша «розвилка» для нового угорського керівництва.

Цікаво, що сама східна частина ЄС не те щоб із нетерпінням чекала на нові свіжі ідеї з Будапешта, якраз в ідеях тут дефіциту нема: від перспективної «Україна – Північна Європа» до напівзабутого «Міжмор’я». А ще є Румунія, яка, як і Польща, сильно орієнтована на США, і про яку угорці «чомусь» забули, попри спільну історію, навіть більш «спільну», ніж з австрійцями. Східній частині Європи зараз йдеться не про «економічний прагматизм», а про речі більш нагальні – власну оборону та стан готовності Росії до нападу. Польський прем’єр Дональд Туск говорить, що загроза з боку Росії вимірюється місяцями, а не роками, і готовий (принаймні декларує такі наміри) розмістити в своїй країні французьку ядерну зброю. Оскільки не впевнений в тому, що 5 стаття Статуту НАТО спрацює, і що США за президента Дональда Трампа готові реально захищати своїх союзників. Естонія ж більш обережна в своїх висловлюваннях (бо і менша, і до Росії ближче), тому просить Володимира Зеленського «не перебільшувати загрози» - в їхній ситуації сумніватися в ефективності НАТО не можна, неефективність означатиме неминучу окупацію.

Що зараз об’єднує всю Європу, так це неготовність приймати Україну в ЄС «авансом» і за сумою попередніх воєнних заслуг. В принципі, їм важко тут щось закинути, бо йдеться все таки про економічний блок і серйозні системні трансформації. А відрізняє європейські країни мотивація, з якою вони нам відмовляють. Для так званого східного флангу Україна є прямим конкурентом, тому ідея Петера Мадяра про «нову Австро-Угорщину» може стати для нас серйозною проблемою, навіть якщо здається симпатичною завдяки сконструйованим спогадам про «бабцю Австрію».

Набагато раціональніше побажати успіху Дональду Трампу, який продовжує атакувати чи не єдиний острівець стабільності в світі – «Вісь зла» (КНР, РФ, КНДР та Іран). Хоча йому і вдалося досить сильно «потріпати» слабші ланки (Сирію, Венесуелу, проксі Ірану і сам Іран), попереду ще багато роботи. Головне в процесі таки реформувати ЄС, а не розвалити його. Ну і перенести американські військові бази поближче до кордонів Росії, навіть під виглядом «покарання Іспанії та Німеччини за боягузливість в Ормузькій протоці».

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Останній тиждень Польщею трясе так, що в публічну перепалку мусив включитися навіть президент парламентського клубу «Права і справедливості» – Ярослав Качинський, який прийшов на ТБ Republika і заявив, що в Польщі стає страшно жити. Що ж змусило активізуватися уряд і опозицію, які донедавна вели непримиренну, але радше кабінетно-інтригантську війну? Опозиція намагалася довести до розвалу парламентську коаліцію і допровадити до нових парламентських виборів. Президент країни Кароль Навроцький усіляко сприяв у цьому правим опозиціонерам, блокуючи роботу уряду і Сейму шляхом накладення вето на кадрові призначення і нові законодавчі акти.

Опозиція, орієнтуючись на Трампа, провадила, м’яко кажучи, євроскептичну політику, намагаючись вибити ґрунт з-під ніг прем’єра Дональда Туска. А той, своєю чергою, пробував якнайтісніше пов’язати майбутнє Польщі з Європейським Союзом. Наприклад, за допомогою військової позики в 40 млрд євро в рамках програми SAFE, яку президент Навроцький «успішно» не погодив. Якщо опустити внутрішню польську параною про те, що для суверенної Польщі більшого ворога, ніж ЄС і Німеччина, не існує, а Дональд Туск є німецьким агентом, то в програмі правої опозиції мало що лишається. Причому, на відміну від проросійської, антиєвропейської, антисемітської та антиукраїнської «Конфедерації корони польської» та поміркованішої, порівняно з нею, «Конфедерації», ПіС та президент Навроцький займають чітку антиросійську позицію.

Попри те, що «конфедерати» вирішили потіснити ПіС, вони також нещадно критикували уряд. Усе це призвело до певної рівноваги сил: з одного боку – прем’єр Туск із запліччям у вигляді ЄС, з другого – правий табір, який спирається на консерватистів, націоналістів, євроскептиків та, до певної міри, католицьких фундаменталістів. На останніх відповідні надії покладав американський президент Дональд Трамп, який трактував польських правих, і зокрема президента Навроцького, як свого роду актив для дезінтеграції ЄС. Симпатики обох таборів у Польщі поділилися майже навпіл. Здавалося, ніщо не може вивести суспільство зі стану нестійкої рівноваги. Навіть втрата флагмана розвалу ЄС – Угорщини не так вплинула на позиціонування сил у Польщі, як справа із Zondacrypto.

Криптовалютна біржа і «російський слід»

До слова, Zondacrypto (колишня BitBay) – це криптовалютна біржа, на якій можна було купити, продати або зберігати цифрові активи. Заснована в Естонії, але якій особливо довіряли в Польщі. Дивні події супроводжували цю платформу фактично з моменту заснування. Серйозним сигналом тривоги мало б стати загадкове зникнення у 2022 році її засновника Сильвестра Сушка. Той у якийсь момент ніби у воду канув, не залишивши по собі й сліду. Цікаво, що цю справу так ніколи і не розкрили, хоча розглядалися різні версії: від самогубства, викрадення, втечі за кордон або вбивства мафіозними кланами.

Як потім виявилося, зниклий одноосібно володів приватними ключами доступу, які з його зникненням перетворилися на «мертві». У результаті чого приблизно 30 тисяч польських вкладників втратили доступ до своїх гаманців. У кількісному вираженні мова йде про 350 млн злотих, які, здається, власники більше ніколи не побачать.

І тут, у розпал масштабного скандалу, прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск з трибуни Сейму фактично звинуватив опозицію та президента у державній зраді та корупції. Він заявив, що в афері із Zondacrypto чітко простежується «російський слід» та робота організованої злочинності. По суті, це найважча частина звинувачень. Туск заявляє, що за успіхом Zondacrypto стоїть не лише «сірий» капітал, а безпосередньо російські гроші, пов’язані з російською мафією, дослівно – з «братвою», а також спецслужби РФ, які використовували платформу для обходу санкцій та відмивання коштів. Він також стверджує, що підйом компанії у 2022 році (після загадкового зникнення попереднього директора) відбувся саме завдяки вливанню капіталу з сумнівних джерел зі Сходу.

Політичне паливо для ворожнечі між прем’єром і президентом

Оливи у вогонь підлила історія з ветуванням президентом Каролем Навроцьким закону про ринок криптовалют. Востаннє вето на відповідний закон Кароль Навроцький наклав 17 квітня цього року, мотивуючи тим, що європейське законодавство є надто суворим і це може значно обмежити ринок. Можна здогадатися, що за таким рішенням стояла чергова спроба президента Польщі відрізати країну від регламентування з боку ЄС. Але таке рішення вдарило болючим бумерангом як по президентові, так і по всій правій опозиції. Постраждали багато людей, які не пробачать такої «турботи» з боку президента.

Очільник уряду ефектно використав історію навколо платформи і прямо пов’язав блокування закону про криптоактиви із фінансовими інтересами Zondacrypto. Суть схеми, на думку уряду, виглядала так: у той час, коли уряд намагався впровадити європейські норми MiCA, які дали б польському фінансовому нагляду (KNF) право блокувати підозрілі сайти та накладати величезні штрафи, президент Кароль Навроцький «не за так» їх заблокував. Туск називає це «послугою в обмін на підтримку», стверджуючи, що закон завадив би Zondacrypto працювати в Польщі безконтрольно, а отже, міг би запобігти масштабному злочину.

А тут уже мова не тільки про фінансові зловживання та махінації, а про чисту політику, щоправда, з домішками «російського амбре». Фактично – про те, як фінансова афера стала політичним паливом у конфлікті між урядом та президентським палацом. Виявилося, що Zondacrypto надавала активну спонсорську допомогу, але чомусь переважно правим політичним силам.

За даними Агентства внутрішньої безпеки, керівництво Zondacrypto здійснило великі пожертви: 450 000 злотих – фонду «Інститут Суверенної Польщі», пов’язаному зі Збігнєвом Зьобро, в часи, коли той був міністром юстиції і серйозною фігурою в ПіС, проти якого зараз порушено майже тридцять кримінальних проваджень, від яких той переховується в Угорщині; 70 тисяч євро – фондам, близьким до «Конфедерації» та оточення президента. Зокрема, цю суму пов’язують із депутатом від «Конфедерації» Пшемиславом Вільпером. Zondacrypto була стратегічним спонсором конференції консервативних сил у Жешуві (березень 2025 року), з якої фактично розпочалася промоція Навроцького як кандидата в президенти.

Дональд Туск прямо пов’язує подібне «спонсорство» із закулісними спробами вплинути на польську політику і навіть на вибір президента з боку сторонніх сил, натякаючи, що через сумнівну криптобіржу Росія могла фінансувати євроскептичні сили та впливати на розворот у напрямку неоконсервативної тенденції.

Зрозуміло, що президент Навроцький, Зьобро, Вільпер і Ярослав Качинський з ходу відкидають закиди. Інакше це означало б визнати звинувачення у державній зраді. У президента Навроцького продовжують наполягати на тому, що урядовий закон нібито давав KNF диктаторські повноваження без рішення суду, а оскільки Zonda зареєстрована в Естонії, польський закон нібито все одно не зміг би її зупинити до повної інтеграції MiCA на рівні ЄС. Також стверджується, що всі перекази у фонди були законними пожертвами від приватного бізнесу, які не мали впливу на політичні рішення.

Але все це слова для обох сторін, поки уряд не надасть беззаперечних доказів, які можна буде пред’явити в суді. А поки що польсько-польська війна триває, завдаючи серйозних ударів по міжнародній репутації країни та додаючи напруги у внутрішньополітичних поділах. Може виглядати й так, що після провалу «угорського фронту» проти ЄС прийшла черга і до менших бенефіціарів «щедрості» Путіна, якщо ті навіть і не підозрювали, хто і за скільки «надихав» їх боротися за суверенну від ЄС Польщу.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що Дональд Туск спробував довести своїм співгромадянам, що Zondacrypto – це не просто фінансова піраміда, а інструмент гібридної війни, за допомогою якого російські гроші корумпували найвищі ешелони польської влади, щоб залишити польський фінансовий ринок незахищеним і «прозорим» для криміналу. Що буде далі – побачимо вже дуже скоро. Втім, історія на цьому не завершиться, оскільки виявилося, що чинний керівник Zondacrypto – Пшемислав Краль – також утік. Пікантності і ґрунту для теорій змови додає той факт, що Краль має ізраїльський паспорт. І не тільки тому, що годі буде розраховувати на екстрадицію з Ізраїлю, але й тому, що «ізраїльський слід» в афері, як бальзам на рани, може лягти на зболені душі різного роду антисемітів типу Ґжегожа Брауна та його адептів.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Практично кожен з нас хоча б раз у житті мав нагоду зустрітися з людьми, які «розбираються» в історії. Не академічній, неправильній, а «справжній». Такі «народні історики», якщо не наділені владою, є досить кумедними нешкідливими персонажами. Гірше, коли «правду» починають нести світові дійсно впливові люди – тоді вже можливі і трагічні наслідки. Найвідоміший приклад – Путін, який різними «печенігами» та «найбільшою трагедією ХХ століття» (тобто розпадом СРСР) обґрунтовував свій напад на Україну. На питаннях історії такі особи, як правило, не зупиняються, а сміливо беруться за теологію та рішуче трактують питання віри. Недаремно ж Путін теж щось плів про «мучеників, які потраплять до раю» після того, як влаштують ядерний апокаліпсис.

Тому нема нічого дивного в тому, що після «переосмислення» ролі Америки у світових війнах, команда Дональда Трампа не оминула своєю увагою Католицьку церкву та особисто римського папу – все таки масштаб зобов’язує. Якщо коротко, то Трамп розкритикував папу Лева XIV «за слабкість» (начебто папа вважає нормальним, що Іран матиме ядерну зброю), додавши зверху ще й «слабкість папи щодо злочинців». Могла б вийти непогана дискусія в стилі «Імператор проти Понтифіка» щодо догмату про непомильність папи, але, по-перше, це питання давно закрите, а по-друге, Дональда Трампа понесло далі і він згенерував ШІ-образок з собою в ролі чи то Христа, чи то медичного працівника в образі Христа.

Цікавішою була поведінка віце-президента Джея Ді Венса, якого знають в тому числі як неофіта-католика. Йому ж потрібно і шефа не розлютити (тобто підтримати), і майбутній електорат не розгубити (тобто вигородити Трампа, зіславшись на його неповторний «стиль»), а ще бажано і в рай потрапити (тобто не перти буром на Святий Престол, а навпаки – подякувати Папі в соцмережах). Все це йому більш-менш вдалося, але по суті культурне середовище (протестантське) взяло гору над набутим католицизмом – і Венс залишився при думці, що Папа нехай займається питаннями моралі суто теоретично, проте кожен вміє читати Святе Письмо, а тому практично вирішувати долю війни та миру буде президент Сполучених Штатів Америки. Зрештою всіх переплюнув міністр війни Піт Хеґсет з цитатою з «Євангеліє від Тарантіно» - розрядив, так би мовити, ситуацію, довівши історію до гротеску.

В нашій частині світу спостерігати таку політику у ХХІ столітті доволі незвично. Останні серйозні теологічні дискусії завершилися релігійними війнами ще 300-400 років тому, після чого віра стала радше додатковим аргументом / маркером у конфліктах інших типів (національних чи політичних). Крім того, утвердилося переконання, що релігійні суперечки є ознакою більш відсталих суспільств. А маючи під боком Росію, де релігія традиційно є інструментом державного апарату, дискусія «Папа-Трамп» виглядає взагалі парадоксально.

Тим не менше, я б не наважився назвати українське політичне життя геть секулярним. Ще з часів «православного комуніста Кучми» релігійність йшла «в пакеті» з іншими політичними ознаками. Такі персонажі як Добкін чи Черновецький вдало експлуатували образ «праведника», досі рідко який захід за участю чиновників обходиться без «пастирського благословення» та присутності церковників, у Верховній раді регулярно реєструються об’єднання депутатів «за мораль, християнські цінності» і тому подібне хороше проти всього поганого. Православна церква чітко розділена на проросійську та проукраїнську частини, які фактично співпадають з поділом іще на «помаранчевих» та «біло-блакитних». По-суті, Україна є дуже релігійно-політичною, але з важливим нюансом – теологічні питання тут ні до чого. Тому Джей Ді Венс для нас дійсно виглядає ненормальним, зате президент Польщі Кароль Навроцький, який норовить прив’язати «повернення костелу святого Миколая в Києві католикам» саме до «польських католиків» повністю вкладається в українське розуміння, що таке релігійна політика. «Повертається» історія початку ХХ століття, де римо-католики - це поляки, а православні, відповідно -  українці. В цьому поділі чомусь губляться греко-католики, протестанти і православні росіяни.

Все таки варто віддати належне адміністрації президента США – її спроби вибивати клин клином дійсно вражають. Викрадення мафіозі чи тероризування терористів заслуговують на повагу, а чим закінчаться спроби «Імператора християн порозумітися з Апостольським Престолом» можна тільки уявити. Але те, що це не стандартні «праві політики», до яких ми звикли в Європі – це факт. Особливо дивно це бачити людям, вихованим Голівудом та російськими історіями про «бездуховний Захід», але що поробиш. Америка дійсно є релігійною країною, і якщо їхні політики орієнтуються на своїх виборців, то їхня поведінка цілком логічна.

Проте не варто забувати важливий для Америки контекст – Джон Ф. Кеннеді став першим в історії США президентом-католиком, коли склав присягу в січні 1961 року. До того часу Білий дім був фактично «закритим клубом» для протестантів (переважно англосаксів). У 1960 році приналежність Кеннеді до Католицької церкви була його найбільшою політичною проблемою. Багато американців-протестантів боялися, що президент-католик буде виконувати вказівки Папи Римського, а не Конституцію США. Ставитиме інтереси Ватикану над інтересами Америки. Щоб розвіяти ці страхи, Кеннеді виступив із легендарною промовою перед протестантськими пасторами в Гʼюстоні, де заявив: «Я не кандидат від католиків на посаду президента. Я кандидат від Демократичної партії, який за збігом обставин є католиком. Я не виступаю від імені моєї Церкви у державних справах, і Церква не виступає від мого імені».

Але найгірше в розрізі політики Дональда Трампа виглядає те, що другим президентом-католиком став Джо Байден. Який переміг його на виборах 2020 року. І хоча на відміну від часів Кеннеді, під час кампанії Байдена його католицизм уже не був головною темою дискусій чи «загрозою» для виборців – це свідчить про те, як сильно змінилося американське суспільство. Але не змінився Дональд Трамп, який і тут залишився вірним собі, «встрявши» у словесну перепалку з Папою Римським. Тому варто памʼятати, що попри всю її розмаїтість Америка – все ще дуже релігійна країна.

Погано те, що в Україні зараз звично спробують відмахнутися від цього, як вже другий рік «відмахуються» від Трампа. А я нагадаю, що реальне потепління стосунків з нинішніми господарями Білого дому почалося після зусиль українських протестантів, які розповіли американцям про знущання та переслідування з боку росіян. Ось що дійсно важливо, і без пафосу рятує життя. А не те, як дотепно вітчизняні ЛОМи вправлятимуться у висміюванні чергової заяви американського президента.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Вже майже нікого не дивує, що ігнорування насущних проблем у демократичному світі та спроби переключити увагу на різного роду просування «дивацтв» наблизило його до краю, за яким – авторитарний морок. Суспільства, втомлені формалізмом та бутафорністю такої демократії, почали шукати справедливості та порядку в політиках авторитарного плану. Останні десятиліття мʼякого демократичного правління стали сприйматися як хаос, безпорадність та інфантилізм. А демократичний політичний клас – як «солянка» з корумпованих, некваліфікованих та непотичних «паразитів», які завдяки бюрократичним вивертам навіки прикипіли до влади. І просто так не поступляться, навіть у випадку руйнівної загрози.

Модель Путіна

Зрозуміло, що таке затхле болото довго існувати не могло. Голови виборців у демократичних країнах стали повертатися у бік кандидатів, які обіцяли припинити вакханалію і навести лад. Наприклад, так сталося в США з появою ексцентричного Дональда Трампа. А в суспільствах, які так і не стали демократичними, наприклад, у Росії, люди потягнулися знову в бік «сильного правителя». На фоні розгулу демократії «єльцинського розливу» з масовою корупцією, гігантськими розкраданнями, війною в Чечні та ганебними пʼяними виходками президента росіяни «на ура» прийняли кадебіста Владіміра Путіна, який і побудував їм новий авторитарний режим.

Користуючись всенародною підтримкою, ставленик сімʼї Єльцина і людина з радянських спецслужб, розтягнувши в часі, централізував владу, зосередивши її у своїх руках. Ліквідував політичну опозицію та незалежні медіа. Повернув під контроль держави ключові підприємства економіки та здійснив перерозподіл власності на користь свого оточення. Високі ціни на нафту у 2000-х роках дозволили забезпечити зростання рівня життя, що, своєю чергою, підвищило лояльність населення.

Використав почуття приниження росіян після розпаду СРСР, пропонуючи натомість ідеологію відновлення «величі» та імперську риторику, що включало формування образу Росії як «обложеної фортеці» та боротьбу із зовнішніми ворогами. Після подій у Беслані та Помаранчевої революції в Україні відійшов від прозахідної риторики і посилив гібридний тиск як усередині країни, так і на пострадянському просторі. Це супроводжувалося зростанням ролі спецслужб та силовиків у державному управлінні.

Наступними були зміни до Конституції та «вічне» правління: режим закріпив себе шляхом зміни законодавства, що дозволило Путіну залишатися при владі з 2000-го року по сьогодні, ліквідувавши реальну конкуренцію та обнуливши власні терміни. Для подальшої консолідації суспільства використав як інструмент ідею зовнішньої агресії. Починаючи з війни в Грузії, а пізніше вторгнення в Україну, режим використовував військові дії для відволікання від внутрішніх проблем, мобілізації суспільства навколо лідера та залякування сусідів.

Ідеєю про «історичне право» Росії на контроль усього пострадянського простору Путін фактично зруйнував міжнародне право, обмеживши його власною волею. Мовчання західних демократій, а ще гірше – загравання та задобрювання – фактично легітимізували вседозволеність Росії. Варто зазначити, що так сталося не тільки через лінощі та інфантильність західних демократій, але й завдяки пасивним очікуванням переходу до неоконсервативного порядку.

Бій навкулачки і з кастетом. Лемент про авторитарні тенденції

У новій констеляції сил у ліберальних демократій була наперед визначена програшна позиція. Натомість нові автократи не дуже й приховували своєї зневаги до демократичних процедур. Мовляв, вони такими не є, а от прихильники демократії мають неухильно дотримуватися сповідуваних принципів. Це приблизно так, якби на кулачний бій один вийшов з голими руками, а другий – з масивним кастетом. Проте загальні правила лишалися б однаковими для обох.

Пастка полягала також у тому, що в демократичній країні не може бути авторитарних методів управління. Проте суспільство починає розуміти, що колективні рішення, особливо в умовах війни, не сприяють ефективності управління. А будь-які спроби взяти в кулак управління розганяються позицією або ворожою пропагандою як загроза авторитарних тенденцій.

Свідком чого стали українці під час відповідної кампанії проти президента Володимира Зеленського. Причому звинувачували у подібному гріху Зеленського Путін, який давно перетворив Росію на авторитарний режим, і президент Америки Трамп, який максимально усунув від управління державний апарат. І була б його воля – перетворив би Конгрес на закритий клуб з випускання пари. Тому звинувачення Зеленського в прагненні до авторитарного управління були звичайною технологією на послаблення України зсередини. Зрозуміло також, чим би закінчилася історія, якби Володимир Зеленський не взявся творити єдиний центр прийняття рішень.

Ще одним важливим ходом Зеленського стала апеляція до народів світу через їхні парламенти. Здається, це був єдиний спосіб тиску на національних лідерів та уряди інших країн, щоб ті пробудилися від церемоніально-демократичного летаргічного сну. Показати західним політикам, що треба рішуче діяти та відповідати на нагальні запити суспільства. Щоб праві популісти, які виступали під прикриттям наведення порядку (насправді згортання демократії), не стали переможним трендом.

Повертаючись до сказаного на початку, треба зазначити – тенденція неоконсервативного реваншу (ресентименту) найбільше загострилася з приходом до влади Владіміра Путіна, який на фоні «єльцинської пʼяної демократії» виглядав месією порядку. Тобто росіян купили на «порядок», а закабалили «сильною рукою». Проте, знову ж таки, варто памʼятати, що російські громадяни аж ніяк не були жертвами нового авторитарного режиму. Вони були його співтворцями. А після нападу Росії на Україну стали його співучасниками.

Забезпечивши собі в Росії тил, Путін взявся поширювати свою модель у світі, паралельно супроводжуючи процеси підкупом закордонних політиків, урядовців та лідерів суспільної думки, а також ведучи масовану пропаганду усіма важливими мовами. Тому дуже швидко у новітнього авторитаризму, який просувався під виглядом неоконсервативних поглядів, зʼявилися свої адепти та прихильники.

«Закоханий» Трамп і вперта Україна

Стало розхожим твердження, що Дональд Трамп нібито закоханий у Путіна. Хоча слово «закоханий» і Трамп є або оксюмороном, або треба додати «само» – тоді це буде відповідати дійсності. Не рідше доводиться чути, що Трамп – це завербований ще радянськими спецслужбами агент Краснов, а тому він і зараз виконує волю Путіна. Саме тому в його діях і поведінці постійно проглядаються симпатії до Путіна та Росії і майже ненависть до президента Зеленського і України. Але все це розходиться з правдою. І ось чому.

Насправді Трамп є прихильником авторитарної моделі Путіна, у якій він бачить для себе свого роду зразок для наслідування. Він дійсно із певною симпатією ставиться до російського диктатора, бо тому вдалося те, про що він міг тільки мріяти. Трамп хотів використати досвід і силу Путіна, щоб реалізувати свій власний задум у планетарному масштабі. Але на перешкоді стала Україна, яка продовжувала боронитися і не захотіла стати розмінною монетою в оборудках двох пристарілих автократів. Не погодився і Путін, оскільки Трамп не міг запропонувати йому, як на тарілочці, капітуляцію України, а на менше той не погоджувався.

Своєю чергою Трампа також здивував Путін, тому що він не міг собі уявити, що хтось відмовиться від пропозиції «на двох» керувати планетою. Насправді це Китай не дозволив цього Путіну, оскільки сам прагне до світового панування і хоче використовувати російські ресурси. В якийсь момент між США і Китаєм почалося перетягування линви за схиляння на свій бік Росії. На думку Трампа, схиляння на свій бік Росії мало забезпечити йому перемогу над Китаєм, а отже – відкрити шлях для світового панування.

У такій ситуації Україна, яка не капітулювала і не захотіла стати «подарунком» Трампа Путіну, перетворилася на болючу скалку в мозку некоронованого «короля світу». Показала, що він не всемогутній. І так або інакше мусить з нею рахуватися. Через це Трамп і не любить Україну і Зеленського, а не тому, що палає любов’ю до агресорки Росії. Трамп реально хоче завершення цієї війни, але на умовах, які підсовує йому Росія, бо розраховує або обдурити її, або створити при можливості спільний альянс. Схоже на те, що він ніколи не прийме варіант односторонньої підтримки України, бо вона бореться не тільки за свою незалежність та існування, але й за демократію. А для Трампа демократія – як пʼяте колесо до воза.

Путінсько-трампівське воїнство

Саме з таких міркувань Трамп вирішив підтримати союзників Путіна в Європі, якими б дивними вони не виглядали. Всі вони – «Альтернатива для Німеччини» та Віктор Орбан в Угорщині, євроскептики у Польщі та Румунії – є, в уявленні Трампа, воїнством неоконсервативної революції. Через це Трамп відкрито висловлювався на підтримку Кароля Навроцького під час президентських виборів у Польщі, «вболівав» за проросійського і антиєвропейського кандидата в Румунії Келіна Джорджеску, обурювався анулюванням результатів і зняттям з виборів цього кандидата, делегував свого емісара Джея Ді Венса до Будапешта для підтримки безнадійного Віктора Орбана.

У всіх згаданих випадках Дональд Трамп проявив не просто політичну короткозорість, але й показав, що авторитарні методи правління рано чи пізно засліплюють правителів. Трамп мало того, що сам повівся на путінську авторитарну модель, він вирішив, що в його силі змусити всіх її насильно прийняти.

Це і є «ахіллесова пʼята» авторитаристів та диктаторів. Вони втрачають звʼязок із реальністю і починають видавати бажане за дійсне. Що важливо, кожен їхній промах або провал відбирає у них потенціал. І з часом такі фігури починають нагадувати гротескних персонажів, навіть зберігаючи повноту влади. Тобто їхня сила і вплив є крихкими, як гартоване скло, яке в один момент може при точковому ударі розлетітися на друзки. Натомість демократії нагадують гнучкий бамбук, що гнеться, але не ламається. І в цьому сила і надія демократії.

Сила і слабкість

На прикладі трійки лідерів, яких часто розглядають через призму авторитаризму – Володимира Путіна, Віктора Орбана та Дональда Трампа – можна чітко побачити, як їхні найбільші переваги з часом перетворюються на фатальні вразливості. Головний козир автократа – швидкість прийняття рішень. Їм не потрібні довгі дебати в парламенті чи згода опозиції.

Путін створив жорстку «вертикаль влади», де будь-який наказ виконується миттєво, що дозволяло йому роками концентрувати ресурси на вузьких цілях (наприклад, переозброєння чи енергетичний шантаж). Віктор Орбан продемонстрував силу в «захопленні держави» шляхом зміни конституції та виборчого законодавства, завдяки чому зробив свою партію фактично незамінною на десятиліття. Сила Трампа полягає в персоналістському культі. Він довів, що може керувати порядком денним цілої країни через соцмережі, ігноруючи традиційні партійні структури та державні інститути.

Найбільш слабким місцем автократів є життя в «інформаційній бульбашці» та нерідко параноя, яка його супроводжує, коли оточення боїться говорити правду, а лідер втрачає звʼязок із реальністю. Слабкістю у випадку Путіна було те, що у 2022 році він отримував лише «зручні» звіти від спецслужб, а тому переоцінив власну армію та недооцінив опір України. Як правило, автократ стає заручником власної пропаганди. У випадку Орбана тривала концентрація влади призвела до ігнорування внутрішніх проблем – економічної стагнації та втоми суспільства. Він занадто пізно зрозумів, що його «ілюзорна стабільність» більше не задовольняє людей. Тому й програв з тріском минулі вибори.

Слабкість Трампа – у його ж стилі, тобто у ворожому ставленні до фахівців. Витісняючи професіоналів і замінюючи їх лоялістами, він послаблює саму державну машину, якою намагається керувати. Він починає не те що вірити у свої монарші повноваження – він живе і поводиться як примхливий король, для якого закони не писані, бо він сам закон.

Однак треба зауважити, що всі троє починали свою політичну карʼєру як свого роду реформатори, які прагнули краще упорядкувати цей недосконалий світ. Але надмірна концентрація влади і десятиліття на вершині її вертикалі однозначно сформували з них, якщо не диктаторів, то переконаних автократів. Проте всіх їх турбує одне питання – це проблема спадкоємності та гарантій. Для будь-якого автократа найбільший жах – це ранок після його відходу. Тому що автократична система тримається на особистості, а не на правилах, що означає: з ослабленням лідера система починає пожирати саму себе в боротьбі за трон.

Для Путіна фактично немає легітимного механізму передачі влади, що робить будь-який транзит потенційно кривавим. Орбан після 16 років правління зіткнувся з тим, що його модель «неліберальної демократії» розвалилася, як тільки опозиція (на чолі з Петером Мадяром) змогла обʼєднатися навколо нової ідеї. Трамп стикнеться з тим, що його рух важко передати «у спадок»: без особистої харизми його політичні проєкти будуть втрачати ефективність.

Замість підсумків

Сила автократів – у їхній здатності ламати правила. Слабкість – у тому, що без правил вони залишаються один на один із розлюченим суспільством або амбітними змовниками. Як показав приклад Угорщини, навіть найбільш «зацементовані» режими мають термін придатності, особливо коли ідеологія перестає годувати народ, а страх перестає діяти.

У цьому руслі перспективи України виглядають досить оптимістично. Її майбутнє разом з європейськими демократіями – будувати новий суспільний лад та справедливий світовий устрій. Попри всю звабливість ідей наведення жорсткого порядку та вимушених тимчасових загравань з автократами.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Вавилонська вежа не просто цікава байка – це алегорія того, що амбіції, технології та організація не є запорукою успіху, якщо існують проблеми з комунікацією. Так було завжди, але стало особливо актуальним в наш час, коли начебто нема проблем з перекладом, зате є колосальні відмінності в розумінні базових смислів, термінів, понять. І це не просто традиційне «у кожного своя правда», йдеться про принципову неможливість домовитись, навіть якщо всі говорять однією мовою. При чому говорять часто, завдяки сучасним технологіям.

Найсвіжіший приклад – хто переміг у війні в Ірані? Здається, перемогли усі – США успішно побомбили, Ізраїль ліквідував загрозу, Іран встояв і продемонстрував світові свою непохитність, навіть Китай хитро посміхається, оскільки його танкери «чомусь» не вибухають в Ормузькій протоці. Всі оголошують себе переможцями і готові диктувати умови з позиції сили. Ймовірно, закінчення російсько-української війни буде відбуватися під схожий акомпанемент. Недаремно американці шукають формулу, за якою Росії потрібно дати відчуття перемоги, а Україні – не дати відчуття поразки. Виглядає на те, що на етапі виходу із гарячої фази конфлікту така «полі-шизофренія» є умовою заморозки бойових дій. Погано, що вона ж і веде до розв’язання нових воєн.

Чемпіонами в цій справі по праву вважаються росіяни. Вигадати денацифікацію і демілітаризацію для України зразка 2022 року – це треба вміти. Наступний їхній винахід, а саме «першопричини конфлікту», взагалі є загадкою на покоління вперед. У стосунках з НАТО ніхто не може зрозуміти, що означає «наближення до кордонів», особливо після приєднання до блоку Фінляндії. Що означає «братній народ», «православні» чи «російськомовне населення», і які з цього слід робити висновки? Все покрито туманом, та може бути використане за будь якого розвитку подій. При бажанні, росіяни можуть перемогти навіть двічі, при чому самих себе – оскільки, якщо «українці є по суті росіянами», то навіть перемога України для них означала б перемогу російського народу. Зараз Москва жонглює словосполученням «дух Анкориджа», який для Росії, ймовірно, «Руссю пахне». А що про це думають американці? Тут уже навіть не до визначення поняття «багатополярності», за яку Путін вбив стількох людей, адже нові й нові багатозначні словесні конструкції продукуються на регулярній основі.

Наші стосунки із Заходом теж зіткані із непорозумінь. Ми ж вірили кілька десятиліть, що Вашингтон повинен захищати демократію, навіть боротися за неї. Натомість спочатку почули байденівське «стоятимемо стільки, скільки потрібно» (як саме стояти, скільки потрібно?) А потім віце-президент Венс підсумовує криваву війну «розбіжностями у кілька квадратних кілометрів». І нема смислу далі апелювати, бо свобода чи демократія не вимірюється як площа. Не існує кількісного виразника демократії.

Так само ми вірили, що в Євросоюз нас не приймають виключно через гігантський рівень корупції. Але Віктор Орбан і Роберт Фіцо розбудили українців з цього приємного сну і пояснили, що лише самовдосконаленням справу не залагодити. Та й взагалі, боротьба з корупцією, адаптація законодавства, транспарентність і громадський сектор – це більше про «шлях», а не про «ціль». Таке життя самурая. І не можна сказати, що євробюрократи роками просто дурили наївний Київ новими відмовками, бо вони такі цинічні. Швидше за все, європейські політики теж стали жертвами самогіпнозу, заручниками своїх же слів. Коли «консенсус», «інклюзивність», «зелений перехід» заполонили владні коридори, расизм, ресентимент і банальний підкуп нікуди не зникли із реального життя. І на цьому в затишний ЄС спочатку заїхали росіяни, а тепер «з ноги» вриваються американські нові праві. Які мають діаметрально протилежні тлумачення для таких звичних понять як «демократія», «ЄС» чи «воля народу».

Тобто наївними були не лише українці. Шкода навіть дивитись на те, що творить зараз із європейською частиною НАТО адміністрація Дональда Трампа, а головне – як реагують на ці випади самі «жертви харасменту», як вони ховаються за звичним бажанням заговорити проблему в стилі «це неприпустимо, адже фаза консультацій просувається швидкими темпами». Консультації, консенсус і процедури для Європи, це те саме, що «дух Анкориджа» для Росії – дуже важливо, але ніхто не може пояснити, чим це зараз має допомогти.

НАТО це оборонний союз. Проблема в тому, що європейці читають «оборонний», а Трамп – «союз». З точки зору Європи, американці вторглися в Іран, а ті вважають, що захищаються від майбутньої ядерної війни (так, це дуже і дуже нагадує ще одну країну). Трамп ставить ультиматуми, в Брюсселі ж чують погрози. Зрештою, для Вашингтону європейці – більше клієнти, ніж партнери. Європейці ж наполягають на протилежному. Що ж буде, якщо до влади в США прийде «покоління Венса», для якого Європа – це геть не те, що прийнято вважати сьогодні?

Що цікаво – це все не є спробою «заднім числом» розповісти історію в зручному для себе світлі, до такого часто вдаються навіть провінційні політики, це відбувається буквально в режимі он-лайн. Можливо, рецепти Антоніо Грамші щодо побудови «культурної гегемонії» припали до душі не лише його ідеологічним послідовникам, а й ворогам. І вийшло так, що тепер кожен – сам собі творець «метаполітики», адаптує під свої інтереси мову, цінності, смисли і так далі. А на виході, замість «інтелектуальної реформи» маємо купу політиків зі «своїм дискурсом». Послухати кожного – доволі цікаво, як звести до купи – абсолютно незрозуміло.

P.S.: І це ще нам не продемонстрували, що означають слова Сі Цзіньпіна про те, що Китай – неподільний, і не допустить незалежності Тайваню. Тут так само варіантів може бути безкінечна кількість, залежно від ситуації. Особливо на фоні візиту лідерки опозиційної партії Тайваню «Гоміньдан» в гості до Пекіна і милих переговорів з лідером Китаю.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

До останнього часу світ не переставав дивуватися, чому Європейський Союз так покірно терпить відвертий саботаж його діяльності з боку угорського премʼєра Віктора Орбана. Найбільш поширеним поясненням було бажання не допустити внутрішньої колотнечі та зберегти єдність у Євросоюзі. Про партикулярні інтереси окремих країн та їхні оборудки з Росією говорити було не прийнято. Та й «кольоровий пес» Європи – Віктор Орбан – зосередив усю увагу світу на собі. Відкрито пішов на послуги до Владіміра Путіна і навіть підрядився у Дональда Трампа розвалювати ЄС із середини. У відповідь на дії відвертого диверсанта Європа або мовчала, або вмовляла, ідучи кожного разу на великі поступки угорському премʼєру. Що тільки розпалювало апетити Орбана.

Байка «Про мишку і лева»

Тільки під час виборчої кампанії тема «особливих відносин» Віктора Орбана та голови МЗС Петера Сіярто з Кремлем перейшла з розряду журналістських підозр у площину доведених фактів завдяки серії масштабних витоків інформації та розслідувань. Те, що раніше називали «прагматизмом», виявилося глибокою інтеграцією угорської верхівки в інтереси Москви.

Найгучнішим скандалом початку квітня 2026 року став витік стенограми телефонної розмови між Орбаном та Путіним від 17 жовтня 2025 року, під час якої угорський премʼєр використав алегорію з байки Езопа, щоб описати свою роль у Європі, заявивши Путіну, що хоче бути «мишкою, яка допомагає леву». Орбан фактично запропонував свої послуги як диверсанта всередині ЄС та НАТО, який «перегризатиме сітки» санкцій та військової допомоги Україні, що стримують Росію. Тобто запевнив, що він «готовий до будь-яких послуг» заради врегулювання конфлікту на умовах РФ.

Не відставав і шеф угорського МЗС – Петер Сіярто, який погодився на роль прямого каналу зливу внутрішньої інформації Росії про плани і дії ЄС. І якщо в цій історії Орбан – це ідеолог, то Петер Сіярто – технічний виконавець «зливів». Опубліковані у березні 2026 року аудіозаписи розмов Сіярто з Сєргєєм Лавровим шокували Брюссель. Виявилося, що Сіярто особисто обіцяв Лаврову надіслати внутрішні документи ЄС щодо переговорної рамки про вступ України до Євросоюзу. Зафіксовано випадки, коли Сіярто телефонував до Москви прямо під час засідань Ради ЄС у Брюсселі, описуючи позиції інших країн та плановані пакети санкцій ще до їх офіційного погодження.

Попри те, що угорське МЗС роками було «прохідним двором» для російських хакерів ГРУ та ФСБ, Сіярто не лише не вживав заходів безпеки, а й отримав від Лаврова орден Дружби після того, як злам став публічно відомим. До всього, у 2026 році стали відомі деталі «грудневого плану співпраці 2025», підписаного між Будапештом та Москвою, з якого випливало, що Угорщина отримує газ за цінами, суттєво нижчими за ринкові, в обмін на блокування енергетичних санкцій ЄС; що будівництво АЕС «Пакш-2» «Росатомом» розглядається не тільки як енергетичний проєкт, а як фінансовий хаб для відмивання грошей та легалізації російських агентів під дипломатичним прикриттям.

Також ішлося про таємні переговори щодо відновлення прямих рейсів між Будапештом та РФ під виглядом «гуманітарних коридорів». Проте надзвичайно небезпечним аспектом роботи Орбана на Путіна залишається експлуатація «територіального питання». Численні джерела (включаючи ГУР України) стверджують, що Путін заздалегідь попередив Орбана про повномасштабне вторгнення 2022 року, натякаючи на можливість «повернення» Закарпаття у разі краху України. Відомим також є факт, що Орбан напередодні повномасштабного вторгнення передислокував військові підрозділи ближче до кордону з Україною. З чого можна припустити, що Орбан був спільником Путіна від самого початку і повівся на план розділу України. Не виключено, що, володіючи компрометуючими документами з цього періоду, Путін намертво привʼязав до себе Орбана. Тобто свою диверсійну «місію» в ЄС Орбан виконує не тільки за багатомільйонну маржу з перепродажу російських нафтопродуктів, але й з примусу. Попавшись на обіцянках повернення «угорських історичних територій» і взагалі перегляду умов Тріанонського мирного договору.

Вляпавшись у змову з Путіним, Орбан став цілком і повністю залежним від Кремля. Відтоді Путін став гарантом збереження його режиму. Пізніше до «спільників» додався американський президент Трамп, який побачив у Орбані зручний механізм «зламати» ЄС із середини. Вже тільки лінивий не писав, що Трамп хотів би ліквідувати Євросоюз як небезпечного конкурента і перевести відносини у білатеральні з кожною країною окремо. Відповідно, угорський премʼєр розраховував, що в «новому світовому порядку» Трампа та Путіна Угорщина стане регіональним хабом, а він сам – головним посередником між Сходом та Заходом. Таким чином, Орбан перестав бути тільки угорським політиком, перетворившись на свого роду російський проксі-сервер у Європі, при цьому зухвало пускаючи на паливо Кремлю суверенітет та майбутнє і своєї країни.

(Не)мовчання Європи

Відсутність чіткої реакції Європи на кричущі факти саботажу з боку Орбана та очевидну узгодженість його дій з планами і намірами Путіна свідчить про те, що багато країн ЄС мали тут свій «інтерес». Припущення, що Європа «ховалася за спиною Орбана», – це аж ніяк не конспірологія, а сувора політична реальність Брюсселя, яку дипломати називають «зручним вето». Станом на 2026 рік стало остаточно зрозуміло: Віктор Орбан роками виконував роль «корисного лиходія». Він брав на себе весь репутаційний удар і ненависть світових медіа, поки інші країни тихо підраховували вигоду від затримок у санкціях або допомозі Україні.

Відомо, що в ЄС рішення щодо санкцій та бюджету вимагають одностайності. Якщо одна країна каже «ні», рішення не проходить. Це ідеальна ситуація для тих, хто хотів би добряче «погріти руки» на торгівлі з Росією, але не хоче виглядати «другом Путіна». На практиці це виглядало так: коли обговорювався черговий пакет санкцій (наприклад, на нафту чи газ), Орбан висував радикальні вимоги. Поки Брюссель тижнями «вмовляв» Будапешт, інші країни мали час підготувати свою економіку, домовитися про альтернативні поставки або вибити собі винятки, залишаючись при цьому «білими та пухнастими» в очах громадськості.

Бенефіціари Орбана

Хоча офіційно всі засуджували Орбана, за зачиненими дверима кілька країн зітхали з полегшенням, коли Угорщина вчергове блокувала рішення. І тепер настав час назвати прихованих бенефіціарів деструктивної діяльності Орбана. Перш за все мова про Австрію, чий Raiffeisen Bank International, який є одним з найбільших західних банків і досі активно працює в Росії. Його російська «дочка» (АО «Райффайзенбанк») залишається системно важливим банком у РФ, не підпавши під прямі західні санкції, і продовжує відігравати помітну роль у російській економіці під час війни, продовжуючи генерувати значні доходи для материнського банку в Австрії. У 2025 році він приносив близько 38% прибутку групи в окремі квартали. Загалом з початку повномасштабного вторгнення RBI отримав від Росії понад 6 млрд євро.

Розслідування Bloomberg (лютий 2025) показало, що клієнти Raiffeisen в Росії постачають хімікати, електроніку та матеріали для виробництва ракет, озброєння та військової техніки. Банк заробив понад 600 тис. доларів лише на платежах і валютних операціях з такими компаніями (наприклад, Unichim постачав кислоти для ракетних систем). Російський підрозділ також обслуговує рахунки військовослужбовців ЗС РФ.
У січні-лютому 2022 року RBI відправив до Росії 10 млрд доларів готівкою – найбільше серед західних банків. Частина поставок прибула вже після 24-го лютого. Банк стверджує, що не порушував санкцій на той момент. У цей час Австрія захищає інтереси RBI і водночас блокувала нові пакети санкцій ЄС проти Росії, вимагаючи розморозити активи для компенсації втрат Raiffeisen. Відень постійно отримує погрози з боку Вашингтона і Брюсселя, але поки що віз і нині там. Сама ж Австрія, прикриваючись турботою про єдність ЄС, тихо затягує процеси, поки Угорщина тримає вето.

Не менш важливу роль у процесі обходження Росією санкцій відіграють «тихі» Греція, Кіпр та Мальта. Греція взагалі є головним постачальником суден і ключовим оператором з домінуючою часткою в так званому російському танкерному «тіньовому флоті». Майже 60% танкерів «тіньового флоту» продано західноєвропейськими власниками. Серед них Греція – абсолютний лідер. У січні-липні 2025 року грецькі судна легально перевозили до 40% усієї російської сирої нафти (поки ціна була нижче 60 доларів). Загалом грецькі перевізники транспортували понад третину російських нафтопродуктів і сирої нафти на морі.

Мальта входить у топ-5 країн із «прапорування» «тіньового флоту» Росії. Окрім того, десятки її танкерів беруть участь у перевезенні російської підсанкційної нафти. В цілому Греція, Кіпр і Мальта належать до числа головних «прихованих» гравців, які дозволяють Росії здійснювати експорт нафти. Прибутки від такого «бізнесу» гігантські, тому годі розраховувати, що названі країни ЄС проголосують за посилення санкцій навіть тоді, коли з політичної сцени зійде Віктор Орбан.

Ще одним прихованим методом саботажу є політика Бельгії, яка блокує (або суттєво гальмує) використання заморожених російських суверенних активів на користь України, посилаючись на власні юридичні, фінансові та безпекові ризики. Це дозволяє Росії уникнути втрати сотень мільярдів євро, які могли б піти на фінансування української оборони та відновлення. Станом на квітень 2026 року ситуація не змінилася: повна конфіскація головної частини активів так і не відбулася. Насправді ж Бельгія не зацікавлена в тому, щоб грати відкритими картами. А з відходом головного російського «видимого» диверсанта Орбана доведеться придумувати щось більш предметне.

Словаччина відкрито проявила себе на боці Росії, а тому додаткових пояснень не потребує. Коли мова заходить про найпотужнішу країну Євросоюзу – Німеччину, то варто памʼятати, що промислово-індустріальне лобі країни, яке вибудовувало перспективу з опорою на співпрацю з Росією, нікуди не зникло. І кожен коаліційний уряд буде на нього оглядатися. Зі зникненням Орбана йому доведеться більш відкрито окреслювати свою власну позицію.

Не все гладко і в Скандинавії. Попри потужну підтримку України, там спокійно пропускають російські тіньові танкери. При цьому Данія і Норвегія активно моніторять, перевіряють і навіть посилюють контроль за тіньовим флотом, але не блокують проходження російських танкерів. Причину ж називають – жорсткі норми міжнародного права, бажання уникнути ескалації, екологічних ризиків і юридичних проблем. У результаті Росія спокійно експортує нафту на мільярди доларів, а Данія стала одним із нафтових «коридорів» для Росії. Норвегія, яка не є членом ЄС, також обмежується лише більш суворими перевірками. Вона входить до числа «14 підписантів», які виступають за посилення контролю в Балтії та Північному морі. Але поки що російські танкери спокійно курсують через Данські протоки і поповнюють бюджет війни. До речі, така дволикість Європи стає постійним предметом критики Дональда Трампа. І небезпідставно.

Той, що давав «розгрішення» іншим

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що Орбан перетворив своє вето на товар. Він торгувався з Брюсселем за розблокування мільярдів євро допомоги для Угорщини, а в цей час інші країни ЄС здобували власні «преференції». Він, наприклад, дозволяв лідерам Франції чи Італії виступати з полум’яними промовами про демократію, знаючи, що реальні санкції, які боляче б’ють по їхньому ВВП, все одно будуть відкладені через його «впертість». Цікавий факт: політики в Брюсселі деколи жартували, що якби Орбана не існувало, його треба було б вигадати. Без нього іншим «прагматичним» країнам довелося б самим піднімати руку проти санкцій, що було б політичним самогубством.

Фактично Орбан, прислуговуючи Путіну, увесь негатив брав на себе. Ніби давав іншим державам свого роду «розгрішення» гріхів, чим загалом множив хаос у ЄС та перетворював його на збіговисько випадкових союзників, не обʼєднаних спільним майбутнім. «Розгрішення» руйнувало ЄС, допомагало Путіну і затягувало війну. Але коли стало зрозуміло, що це шлях у прірву, терпіння великих гравців вичерпалося. ЄС почав переходити до голосування кваліфікованою більшістю в питаннях зовнішньої політики, позбавляючи одну країну права «вічного вето». Втрутилася адміністрація Трампа і змінила баланс. Орбан став занадто самостійним гравцем, що почало дратувати навіть тих, кому він раніше допомагав «ховати» їхні інтереси.

До недавнього часу Європа не просто ховалася за Орбаном – вона використовувала його як інструмент для помʼякшення економічного шоку. Угорщина була свого роду «аварійним виходом» для європейської бюрократії. Коли вигода від цього виходу стала меншою за репутаційні втрати, Орбана почали системно ізолювати. Хоча треба сказати, що подібного роду гра надто затягнулася, і «мишачий писк» став не просто дратувати – він перетворився на серйозний сигнал тривоги. Це, правда, стало можливим лише тоді, коли «щуролови» відмовчувалися і занедбували свою справу. Коли євробюрократи заклякли з надією перечекати. Перечекати Трампа або дочекатися втрати інтересу з його боку. Дочекатися обрання Петера Мадяра і з надією далі жити «як колись». Але того «як колись» більше ніколи не буде. А зі зникненням Орбана (якщо вірити прогнозам) може проявитися кілька «орбанів» в інших країнах. Тихіших і не повʼязаних напряму з Путіним. Святе місце порожнім довго не буває.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Мемуари екс-генсека НАТО Єнса Столтенберга, які наробили багато шуму останніми днями через пасажі про його «діалог із Москвою» з перспективою залишити без фактичного захисту східних союзників, вкотре нагадали українцям, що життя жорстоке і несправедливе. Як свого часу нагадали про те саме мемуари колишньої німецької канцлерки Ангели Меркель. Це свого роду заперечення вислову «двічі в одну річку не ввійдеш» - українці не можуть ввійти в неї уже набагато більше, ніж два рази, але кожного разу ця «річка» одна й та сама, і чомусь дуже нагадує болото. Навряд чи в нашому публічному просторі тепер буде переосмислено позицію стосовно «агента Краснова», який назвав НАТО «паперовим тигром» - але на це і так надії було мало. Все-таки українці «думають серцем», а серцю не накажеш… Країнам Балтії, можна сказати, пощастило, що апетити Москви, як завжди, виявилися значно більшими за те, що готовий був запропонувати Росії тодішній генсек НАТО. А інакше не виключено, що союзницькі війська дійсно були б виведені «на лінію 1997 року», залишивши Східну Європу на поталу тим, хто «ніколи ні на кого не збирався нападати».

Проте цікаво, як тепер зміниться поняття «єдність НАТО», «кожен дюйм території» та інші заспокійливі риторичні прийоми, особливо на теренах Балтики. Все таки, приказка «порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих» більше пасує до ситуації, аніж «один за всіх, і всі за одного». З Україною ситуація взагалі виглядала пропащою, бо слова Джо Байдена про «захист кожного дюйма території НАТО» були явним сигналом для Росії, що за територію України ніхто заступатися не збирається. Дійсно, головне ж не допустити ескалації та підвищення цін на бензин в США напередодні президентських виборів. Таким чином, готовність «здати» всіх, кого не шкода, зберігши при цьому лице – ось це було головною стратегією «цивілізованого світу» тих часів. На щастя, Росія знову переоцінила свої сили та слабкість своїх противників, тому вимагала більшого.  

Щоб тверезо оцінити ситуацію, потрібно повернутися в недалеке минуле і пригадати собі, для чого власне НАТО створювалося та чим воно було фактично, а не лише згідно статутних документів. І наскільки ця конструкція в принципі може бути актуальною в нинішніх умовах. На початку Холодної війни в США був один екзистенційний ворог – СРСР. Щоб протистояти Москві, Вашингтон мав бути присутнім в Західній Європі, Західна Європа мала бути достатньо озброєна, але не настільки, щоб Німеччина могла знову загрожувати світовому спокою. Так само і ЄС формувався не як територія достатку і бюрократичного сибаритства, а як механізм недопущення нової війни всередині Європейського континенту – через взаємозалежність виробництва перш за все вугілля і сталі. Коли Захід переміг у Холодній війні, НАТО почало розширюватися, але по суті втратило свій первинний зміст, перетворившись на такий собі елітний безпековий клуб.

Сучасний екзистенційний виклик для США – це Китай, і він аж ніяк не націлений на Північну Атлантику, як свого часу був націлений СРСР. Від колишнього протистояння з Москвою залишилося лише ядерне стримування, а звідси – потреба контролю над Арктикою. Уже навіть з географічної точки зору НАТО стає менш актуальним. Для Америки більш важливою є Західна Півкуля, обмеження наркотрафіку, поширення екстремізму та радикального ісламізму, хакерські атаки з боку КНР, КНДР, РФ, Східна Азія як промисловий хаб. Усі ці загрози, як нескладно здогадатися, дуже слабо зачіпають європейських союзників. Особливо це стало помітно під час війни США та Ізраїлю проти Ірану – європейці могли б хором заспівати звичну пісню «Не твоя війна», тоді як Трамп лютував і вимагав втручання. В принципі, це дзеркально відображає позицію США стосовно війни Росії проти України.

Тут, як завжди в таких випадках, перед членами НАТО стоїть вибір між двома варіантами: реформувати існуючу структуру або, як вчить американська ковбойська мудрість – «якщо кінь здох, пора з нього злізати». Вирішувати це, звісно, не українцям, нас і так на цього коника ніхто не збирався садити. Для нас же новими барвами заграла рішуча відмова Трампа приймати Україну – бо кому воно в принципі треба. Та й для чого тратити час і ресурси на майже мертву справу, тим більше, якщо її можна вигідно «продати» росіянам у вигляді неймовірної поступки.

Аналогічна ситуація, до речі, і в «московському НАТО» - ОДКБ. Якщо подивитися нещодавню розмову Путіна з Пашиняном, там теж, здається, «все». Адже змінилися фундаментальні умови, тепер Америка, а не Росія, є гарантом безпеки на Південному Кавказі – і ОДКБ як інструмент російського контролю над колишніми васалами стала в цьому регіоні неактуальною. Хоча як інструмент для збереження лояльних до Москви автократій в центральній Азії теж може продовжити існувати певний час. Цікавим є таймінг, встановлений Путіну Пашиняном: Вірменія формально доти залишиться в ОДКБ, допоки Росія продаватиме їй газ зі знижкою.

Що ж, період «жирних років» кінця Холодної війни ми як країна успішно профукали. Ясно, що багато представників української «еліти» казково збагатилися за цей час, але як країна ми цей час втратили. Тоді як країни Балтії врятувалися, отримавши принаймні тимчасовий захист від «паперового тигра». Тепер, оскільки світ не терпить пустоти, вакуум безпеки буде заповнюватися найбільш ефективними і актуальними моделями співпраці. А НАТО буде спокійно собі існувати, як існує ООН, паралельно з БРІКС та новими геополітичними «тарифними комбінаціями» імені Дональда Трампа. У випадку з Україною це було не так очевидно, як у випадку з Іраном, через географічну близькість до Європи. Натомість в Ірані нафтова індустрія, якщо не буде захоплена Трампом, буде сильно пошкоджена або й знищена – щоб не дісталася Китаю. Будуть створені, а деякі уже почали працювати, альтернативні шляхи доставки вуглеводнів з регіону. Подорожчання нафти найменше торкнеться самих США, оскільки Америка сама є експортером. А от споживачам, як і країнам Близького Сходу, потрібно думати над новими форматами безпеки. При чому чітко обирати реальну сторону конфлікту: Пекін чи Вашингтон. Наскільки важливо не хитатися між цими двома центрами сили ми скоро побачимо на прикладі французького президента Емманюеля Макрона.

Світ рухається в бік побудови нових васальних залежностей, поєднаних із трансакційною співпрацею гравців. Визначати контури цих стосунків найближчим часом буде протистояння США з Китаєм та його групою підтримки (Росією, КНДР та Іраном). Нам же важливо при цьому не забувати все таки про морально-етичні принципи, про цивілізаційний вибір і тому подібні речі. Адже бавлячись в Realpolitik, але не маючи для цього достатніх можливостей, можна опинитися біля розбитого корита. Оскільки, живучи у світі парадоксів, надто часто доводиться спостерігати, як найбільш полум’яні борці за правду і демократію виявляються в голові колони тих, хто готовий домовлятися з диктаторами і жертвувати союзниками. Тоді як «цинічні бариги» є явно зацикленими на теорії зіткнення цивілізацій і збереженні свої «історичної цінності»…

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Коли мова заходить про інформаційний шум, на думку одразу приходить король цього жанру – американський президент Дональд Трамп. Так, Трамп досягнув вершин у своєму словоблудді й запросто може заперечити самого себе кілька разів під час одного виступу. Чого більше в манері поведінки Трампа – акторства (стендаперства), ролі нічим не обмеженого розбалуваного вередуна чи нахабного горлохвата – вирішувати кожному з нас. Але як би не хотілося маніпуляторам образом Трампа приховати те, що президент Америки має конкретну мету й застосовує гібридну технологію для її досягнення, факти говорять самі за себе. Щоб на цьому завершити приклад Трампа, треба чітко окреслити його цілі та перші досягнення.

Стратегічною метою Трампа є встановлення контролю (особисто ним) над головними енергетичними потоками – венесуельською та іранською нафтою, а також основними шляхами її постачання на ринок. Завдяки цьому в нього з’являться важливі «аргументи» на переговорах із Китаєм. Заради цього вся ця катавасія й зачиналася. У ході цієї «катавасії» Трамп ще сподівається (на жаль) послабити, якщо не розвалити ЄС, перетягнути на свій бік Росію (марна справа) і створити щось більш оперативне на базі НАТО. Варто пам’ятати також, що Дональд Трамп узявся переформатувати світовий порядок (на свій розсуд) і знищити «глибинну державу». Щоправда, руйнування осоружної deep state у нього часто дорівнює знищенню демократичних інститутів. І на цьому годі з прикладом Трампа.

Технології використання інформаційного шуму

Питання використання інформаційного шуму в цифрову добу є набагато масштабнішим і глибшим. Тому що інфошум – це не хаос, а часто керовані технології, спрямовані на переключення або відвертання уваги. Метод «потоплення» в інформаційній масі й викликання відчуття зневіри, апатії та безпорадності. Тобто інформаційний шум – це не просто хаос, а інструмент цензури нового типу. Що важливо: якщо раніше інформацію приховували, забороняючи її, то сьогодні її «ховають», роблячи невидимою серед тисяч неважливих повідомлень. У таких умовах головним ресурсом стає не доступ до даних, а вміння їх фільтрувати. Хоча б знаходити відповідь на питання: кому це вигідно.

У цифрову епоху надлишок даних використовується не тільки як димова завіса для реалізації прихованих стратегій. В умовах боротьби «за увагу» контроль над порядком денним є важливішим за володіння істиною. Таким чином, керування інформаційним шумом має на меті не тільки контроль за настроями, а й партійно-політичну мобілізацію. Спрощено кажучи, керований інформаційний шум – це сучасний і удосконалений різновид старої пропаганди. Тому необхідно розібратися в ключових механізмах цього явища.

Переключення та відвертання уваги

Найчастіше інформаційний шум створюється не для того, щоб повідомити щось нове, а щоб «перекрити» небажану тему. Коли, наприклад, з’являється гостра проблема (скандал, провал реформи), у медіаполе вкидається щось абсурдне або емоційне. Усі кидаються обговорювати дивну заяву чи другорядну подію, забуваючи про реальну кризу. Досить часто застосовується метод «пересичення», коли створюються десятки суперечливих версій однієї події, щоб аудиторія відчула втому й втратила інтерес до пошуку її суті.

Імітація діяльності

Імітація бурхливої діяльності також належить до найпоширеніших маніпулятивних методик, коли замість конкретних дій створюється ілюзія руху через потік пресрелізів, форумів та «стратегічних нарад». Зрозуміло, що сюди ж належить так званий медіаактивізм без результату. Політик може щодня звітувати про «контроль ситуації», створюючи шум навколо процесів, які не мають реального впливу на життя громадян. Популярний спосіб «поховати» проблему – в інформаційному шумі бюрократичних процедур. Нашим громадянам стали добре відомими формулювання: «взяв під особистий контроль», «створено тимчасову слідчу комісію», що на практиці часто означає, що справу «поховали». А якщо хтось і наполягатиме на звіті ТСК, то хіба опозиція до чинної влади, яка вкотре інструменталізує тему не для вирішення проблеми, а для політичної боротьби.

На окрему увагу заслуговують інформаційні кампанії навколо громадського активізму. Безперечно благородна справа – рух за звільнення полонених із російської неволі. Справа дійсно важлива в міжнародному масштабі, але недієва на локальному рівні. Загалом громадський рух за звільнення полонених є одним із найпотужніших і найбільш стабільних проявів громадянського активізму, поки не трансформувався з емоційного пориву у професійно організовану кампанію. Знову ж таки, мова лише про рух усередині України. Треба віддати належне Асоціації родин, Координаційному штабу, які працюють із Червоним Хрестом та ООН і не дають зникнути темі з порядку денного. Кампанія «Free Azov» добре працює за кордоном, бо привертає увагу міжнародної спільноти до проблеми. Проте, наприклад, у Львові чи інших українських містах вона втратила свій первісний сенс. Перетворилася на голий активізм, бо інакше – чого можна вимагати від таких самих звичайних громадян? Як вони можуть вплинути на ситуацію зі звільнення українських полонених Росією: автопробігами у Львові, плакатами в кав’ярнях Києва або вуличними перформансами в Тернополі? До кого звертаються ці акції?

Спостерігаючи за таким інформаційним шумом, складається враження, що цю справу знову ж таки інструменталізували для прихованої боротьби з центральною владою. Організатори акцій чудово розуміють, що Росія свідомо блокує повернення бійців «Азову», використовуючи їхній полон як елемент тиску на українську владу. А з іншого боку, ніби дорікають, що Київ недостатньо робить для їхнього звільнення, пропускаючи саму суть: обмін військовополоненими – це дуже складний процес, у якому беруть участь аж ніяк не «ялова» ООН, а такі країни, як, наприклад, Саудівська Аравія. А згаданий активізм працює виключно на те, щоб утвердити у суспільній свідомості думку, що влада нібито боїться повернення справжніх патріотів і тому не дуже хоче їхнього звільнення.

При цьому зовсім ігнорується факт обміну Віктора Медведчука у вересні 2022 року на 215 воїнів, 108 із яких були «азовцями». Серед звільнених було п’ятеро топкомандирів «Азову», які продовжили боротьбу з ворогом. Попри це, кампанія «Free Azov» не припиняється, хоча й має подвійне значення. З одного боку, вона підсилює позицію України на міжнародній арені, демонструючи єдність суспільства у питанні повернення героїв. З іншого – створює постійний тиск на військово-політичне керівництво, вимагаючи результатів у ситуації, де ключі від тюрем знаходяться в Кремлі. Зате багато причетних можуть себе заспокоїти, що справно виконують свій громадянський обов’язок.

Інформаційні спецоперації (ІПСО)

Це скоординовані заходи для впливу на настрої суспільства або прийняття рішень. Найважливішою тут є каналізація гніву. Зазвичай дія спрямована на розбурхування незадоволення в суспільстві. Йдеться про дуже широкий спектр актуальних проблем, які не вирішуються в суспільстві або від яких влада дистанціюється, оскільки не бачить конкретних шляхів вирішення. Прикладом цього в сучасній Україні є тема «несправедливої мобілізації». Поки проблема замітається під килим або для неї встановлюються рамки «прокрустового ложа» – «патріоти-державники проти ухилянтів», – вона переміщується в неконтрольований владою простір соціальних мереж, де люди можуть висловити не тільки обурення несправедливими фактами, а й де накопичується анонімний «народний гнів». Кінетичну силу якого можуть використати як внутрішні борці за політичну владу, так і ворог.

При цьому в цій дихотомії «за чи проти» залишається осторонь маса важливих моментів: корупція в ТЦК та ВЛК і уникнення громадянами виконання конституційного обов’язку захищати країну. Ігнорування у відкритому інформаційному полі теми «бронювання»  чи звільнення в запас заможніших і примусової мобілізації бідніших робить ведмежу послугу майбутньому держави Україна. Дихотомічне висвітлення цієї теми веде до того, що «справжнє» обговорення переміщується в соціальні мережі, де емоційно розбурхані люди знаходять собі подібних – покривджених і безголосих. І було б дивно, якби цим не скористалися політичні опоненти влади й особливо ворожа пропаганда.

Окремі політики, у погоні за кон’юнктурою та прихильністю майбутніх виборців, уже давно «осідлали» тему мобілізації й влаштовують показові шоу. Ця тенденція набуває широкого розмаху, і от уже навіть у середовищі опозиційної «Європейської солідарності» намітився свого роду розкол, який насправді є проявом заздрості та обурення щодо свого однопартійця Олексія Гончаренка, який «дозволив» собі хайп за рахунок рідної партії. Змінився також тон багатьох чинних політиків з інших середовищ, яких налякала інформація про формування прихованої «партії ухилянтів», що загрожує стати однією з найбільш чисельних. Тому помітна зміна риторики навіть у ставленні до мобілізації. Частішими стали обіцянки й з боку влади, що от-от новий міністр оборони запровадить реформу мобілізації. Але джин уже вилетів із глечика й почав виконувати бажання всіх недосяжних мешканців соціальних мереж, зокрема, на жаль, маніпульованих російською ІПСО.

Просування своїх, дискредитація конкурентів та спроби «повернення» у владу

В умовах шуму легше маніпулювати репутаціями, оскільки перевірка фактів вимагає часу, якого в людей немає. А в умовах війни й практично відсутньої відкритої політичної боротьби такі прийоми, як «білий шум» для «своїх» та чорний піар через анонімні вкиди компромату під час інфошторму для конкурентів, виходять на перший план. Видимий інструментарій політичної боротьби досить обмежений, тому доводиться вдаватися до нагнітання інформаційного шуму, за яким просувати ідеї критики «військово-політичного керівництва» й протиставляти себе як альтернативні центри сили. Причому такі, що «вміють і знають краще» за урядовців і в будь-який момент можуть їх замінити або принаймні долучитися у вигляді членів «уряду національної єдності».

Тут у хід ідуть різного роду інформаційні маніпуляції: тема децентралізації та вилучення «військового ПДФО», коли під виглядом турботи про обороноздатність громад (мовляв, «ми на місцях швидше купуємо дрони») місцева влада фактично атакує фінансову вертикаль президента. Також позиціонування, що центральна влада «грабує» громади, і водночас можливість зняти з себе відповідальність за недофінансування певних міських програм, перекладаючи провину на Київ. Просування тези, що місцева влада справляється з викликами війни краще, ніж державні інституції. А також медійна активність навколо «тиску на місцеве самоврядування», коли будь-які розслідування правоохоронних органів щодо місцевої влади подаються через призму політичного замовлення. Усе це створює інформаційний шум, у якому суть претензій (корупція чи некомпетентність) розмивається, а на перший план виходить образ «борця за демократію та самоврядування».

Загалом це форма інформаційної спецоперації, де без прямого звинувачення президента формується негативне ставлення до нього і його команди. Це класичний приклад того, як під «інформаційним шумом» господарських та волонтерських питань ведеться підготовка до майбутніх політичних циклів. На жаль, доводиться констатувати, що подібного роду інформаційні кампанії дуже часто теж «накладаються» на ворожі ІПСО.

На завершення

Продовжуючи аналіз, варто було б зануритися у глибші механізми того, як «інформаційна завіса» змінює саму природу політичного та соціального життя. Коли шум стає системним, він трансформується з тимчасової тактики у стратегію керованого хаосу. Найбільш поширеним наслідком використання інформаційного шуму стає ерозія інституту експертності, оскільки шум працює на знищення довіри до тих, хто може професійно розібрати маніпуляцію. Передусім ідеться про «експертний спам»: поява в ефірах десятків «політологів» та «аналітиків», які говорять упевнено, але суперечливо, працює на те, щоб змусити реципієнта подумати: «Ніхто нічого не знає, правди не існує, кожен каже своє».

Це також дискредитація фактчекінгу: оголошення будь-якого викриття маніпуляції «замовною атакою» або «фейком від конкурентів». Це створює шум другого рівня, де обговорюють не саму брехню, а те, хто її викрив. Важливу функцію в сучасних умовах відіграє технологічне посилення – алгоритми та ботоферми. Це свідчить про те, що сучасний інформаційний шум не є стихійним; він автоматизований. Використання великих даних для того, щоб кожна група «шуміла» про те, що болить саме їй, розбиває суспільство на ізольовані групи, які не чують одна одну. Досить часто соціальні мережі не видаляють важливу інформацію – вони просто знижують її охоплення, водночас штучно піднімаючи в топ «шумові» теми, що викликають хайп.

Перебуваючи в інформаційному шумі, людям хочеться закритися від нього. Настає інформаційна перевтома, коли мозок отримує занадто багато тривожних сигналів одночасно і вмикає захисний механізм – байдужість. Це ідеальний стан для масових маніпуляцій. Мало того, постійний шум навколо дрібних сварок заважає формувати стратегічне бачення, а життя «від скандалу до скандалу» робить залежним від наступних ін’єкцій.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Стосовно Китайської Народної Республіки, очолюваної Компартією (КПК) і особисто товаришем Сі, в нашій інформаційній реальності склалася доволі дивна ситуація – всі розуміють масштаб, вплив та можливості Китаю, але зайвий раз воліють про них не згадувати. Такий собі геополітичний Волдеморт, який перебуває в тіні не тільки, коли йдеться про російську агресію в Україні, але й навіть в контексті американсько-ізраїльської операції в Ірані.

Навряд чи нашим «експертам-міжнародникам» дійсно йдеться про те, щоб колись отримати підтримку Інституту Конфуція, та й звичка писати «Піднебесна» зовсім не означає, що автор є агентом впливу КПК. Простіше, а отже й вірогідніше пояснення – що проблема у завуженому горизонті аналізу. У намаганні звести все до звичних ще з дитинства стереотипів про «американську воєнщину» та доброго Джекі Чана. А також до свіжих історичних прикладів типу американського вторгнення в Ірак, боротьби з ІДІЛ тощо. Береш, наприклад, «Бурю в пустелі», додаєш трохи «талібів», трохи «курдського питання» – і ось ти вже спеціаліст-сходознавець. А до Китаю які можуть бути питання?

Але з часу формування цих стереотипів світ доволі сильно змінився, і на фоні тотальної «війни всіх проти всіх», за відсутності «американського світового поліцейського» чітко проступають контури нового центру сили – КНР. Проте Китай вперто «не помічають», натомість голосно і влучно звучать простіші «діагнози». Що удари США по Ірану – це те саме, що вторгнення Росії в Україну. Або, що США воюють в Ірані за безпеку Ізраїлю. В ізраїльтян дійсно варто вчитись тому, як використовувати силу потужнішого партнера в своїх інтересах, проте Америка воює далеко не за безпеку Єрусалиму. А за контроль над нафтовими потоками в Китай, який своєю чергою контролює рідкісноземельні матеріали на цій планеті. Маючи контроль над майбутнім китайської нафти та газу, Вашингтон зможе говорити з Пекіном принаймні на паритетних позиціях, як дві взаємозалежні країни. Тому що станом на зараз відповідати на «рідкісноземельний шантаж» Пекіна Америці нічим.

І тут ми повертаємося до «іранської авантюри Трампа», в якій все виглядає абсурдно і беззмістовно, якщо дійсно не помічати Китай. Який із сучасним іранським режимом має довгу історію взаємовигідної співпраці. Китай є основним покупцем іранської нафти, як донедавна був основним покупцем венесуельської. І можна здогадатися, що платив своєму партнерові не лише юанями. А й справді, чим іще можна пояснити живучість наскрізь корумпованого теократичного режиму в умовах санкцій, що тривають десятиліттями? Невже отак просто взяв і «навчився обходити обмеження»? Дивовижно. Можна було б запідозрити, що іранських ісламістів підтримують китайські комуністи, оскільки й одні, й другі вважають Захід ворогом. Але ні, це ж «Піднебесна», у них стратегія на століття, а інтелектуальна гра «го» така ж поширена в робітничих масах, як кунг-фу…

Проблемою є те, що США не розглядають своїх потенційних ворогів як повноцінну "вісь". Більшість американських аналітиків вважає, що співпраця Китаю, Росії, Ірану та Північної Кореї є ситуативною, що у всіх цих режимів принципово різні інтереси та принципи, через які просто неможливо оформити справжній союз. Але Китаю союз і не потрібен, йому потрібні васали-варвари, щоб виконувати для квазі-комуністичної імперії брудну роботу. І на цю роль Іран та Росія надаються дуже навіть непогано. При чому, чим гірше йтимуть справи в Росії та Ірану, тим краще для Китаю, тим міцнішою буде «дружба» диктатур, з якої нема хорошого виходу.

До речі, українці мали б пам’ятати (принаймні на прикладі заводу «Мотор-Січ») про те, що співпраця з Китаєм – це ніколи не «просто економіка», це завжди політика. А ще Китай – це підтримка Росії у війні з Україною (товарами подвійного призначення, технологіями, купівлею нафти й газу, не порівняти з тим, що з Китаю отримує Україна). Це й «особливі» стосунки з Білоруссю, Сербією та Угорщиною. Це тиск на Литву через представництво Тайваню, намагання «допомогти ЄС протистояти Трампу» та десятки інших прикладів агресивної експансії по цілому світу. Якщо це «го з прицілом на століття», тоді метою Пекіна є хаос та деградація за межами своїх кордонів. Або це ніяке не «го», що виглядає більш реалістично.

Попри всю інформаційну «беліберду», яку продукує Дональд Трамп, Вашингтон системно переслідує цілком раціональну мету – зробити Пекін залежним від Америки через контроль нафтових потоків. Ця залежність, якщо говорити про Україну, може при бажанні американців трансформуватися або в тиск на Москву з вимогою припинити війну в Україні, або принаймні у зменшення та подорожчання ресурсів для цієї війни. Якщо вірити публічним заявам та офіційним документам, американці думають, що «відлучення» Китаю від іранської нафти зробить Росію більш суб’єктною у стосунках з Пекіном, а це в свою чергу зменшить загрозу повного переходу Москви під китайський протекторат і відкриє шлях до американсько-російської співпраці. Тобто вони так і не втратили надію відірвати Росію від Китаю.

Отже, якщо не зауважувати Китай в двох головних актуальних війнах, а бачити виключно те, який Трамп аморальний ідіот, то що далі? Які наші дії? Вболівати за Іран? Радіти розвалу НАТО, бо «а я ж казав»? Сподіватися на Китай? А який «мир» він може нам запропонувати, якщо його головна мета – похитнути позиції Заходу, використовуючи при цьому власну робочу силу, а також армію Росії та іранський КВІР? Поки США застрягли в Ірані, а Росія тероризує Європу і атакує Україну, Китай має розв’язані руки проти Тайваню. Китаю не потрібен мир в Україні, а його послаблення через відрубування вже другого «нафтового рукава» нам лише на руку. Тому доведеться вболівати за Трампа в Ірані, як би не страждала при цьому тонка душевна конструкція естета.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут