Перейти до контенту

Нічого про Європу без Європи

Колись вважалося, ніби при падінні російської ракети на територію країни НАТО, це НАТО як відповість…

Переговори про завершення російсько-української війни в Абу-Дабі «несподівано» перетворилися на обговорення «нової безпекової архітектури Європейського континенту». Теоретично, все правильно: неможливо вирішити проблему на тому ж рівні, на якому вона проявилася. Але це теоретично, бо проблема ж, як відомо, не в Європі, а в Росії.

Представники США, попри поширене в Україні переконання, що Вашингтон готовий домовлятися за спиною Європи, наполягали на європейській участі в наступному раунді, тоді як росіяни – ні, бажаючи вирішити питання між собою «на двох». Що вилилося в серію публічних принижень на адресу європейців. І Європа нарешті визначилася з моделлю свого представництва, яке планується на рівні «інституції ЄС + так звана Європейська п’ятірка (Є5)» у складі Британії, Франції, Німеччини, Італії та Польщі.

Але це ще пів біди. Тепер Москва пропонує різним групам і в Європі, і в Україні різну «ціну миру». Але не для обговорення, а для того, щоб союзники фактично перестали бути союзниками. Щоб якщо не пересварилися, то щоб перед ними постали різні ризики.

Здається, саме тому ця інформація одразу почала циркулювати в медіа. Таким чином Росія сподівається, що європейські столиці почнуть торгуватися одна проти одної, намагаючись відтермінувати свої проблеми коштом когось іншого. Наприклад, від Фінляндії росіяни вимагають максимуму – вийти з НАТО. Тоді як стосовно Естонії, Латвії і Литви їх начебто влаштує проста відсутність військових баз Альянсу. Очевидно, що тут не йдеться ні про безпеку, ні про кордон НАТО-Росія, а про те, щоб зіштовхнути між собою Фінляндію і Балтійські країни.

Так само не має жодного безпекового сенсу вимога федералізації Молдови, просто це ще одна маленька «слабка ланка», яка може стати причиною для великої недовіри. Аналогічно Москва прагне «розділити» і саму Україну, вимагаючи «демілітаризації портів» на Чорному морі, що обовʼязково створить нерівномірні ризики для різних регіонів, а отже, і напруження всередині країни. Це ми вже проходили і проходимо досі, коли в інформаційний простір вкидаються тези про «віддати території в обмін на мир». І тут же лунає цинічна вимога росіян до європейців визначитися з єдиним представником, що насправді є прикладом типового аб’юзу. Бо навіщо єдиний представник, якщо умови для всіх різні? Щоб ще більше підважити взаємну довіру.

При чому, як завжди, росіяни самі нічого не вигадують – вони просто б’ють по очевидно слабкому місцю противника. Адже європейська «коломийка» навколо того, хто може говорити від імені всіх – це не теперішня проблема. Ще до повномасштабної війни деякі європейські політики намагалися достукатися до Путіна, телефонували йому, сідали за принизливо довгий «ковідний стіл переговорів», а потім виправдовувалися перед колегами. Європейська єдність всі останні роки – це дуже умовне поняття, що проявлялося і в «особливій позиції» Орбана, і в «побоюванні Бельгії» стосовно заморожених російських активів, і в розмірах фінансової підтримки Києва, і в передачі озброєнь, і в економічних санкціях. Зовсім свіжий приклад того, як президент Фінляндії Александр Стубб разом із прем’єр-міністром Норвегії Йонасом Гаром Стьоре телефонували Владіміру Путіну. Це теж викликало нарікання серед партнерів, мовляв, ніхто їх не уповноважував.

І ось тепер приємне для європейського вуха гасло «нічого про Україну без України» перетворюється на практичну європейську проблему – як організувати переговори так, аби на них забезпечити умову «нічого про Європу без Європи». Іронія долі. Адже тепер Москва, можливо і за сприяння адміністрації Трампа, пропонує серію домовленостей, кожна з яких підважує (навіть якщо просто обговорюється) європейську єдність і солідарність. Що на тлі піднесення правих популістів, до речі, знайде відгук в деяких європейських столицях у майбутньому.

Крім того, Путін намагається принизити європейців так званою Ялтою-2, коли за історичною аналогією Європу знову хочуть поділити, укладаючи нову систему договорів. Ніби забуваючи, що в даному випадку Європа аж ніяк не зазнала поразки, а Росія нікого не перемогла. Росія явно форсує події, розуміючи, що два наступні роки президентства Трампа – це її остання надія.

Інша небезпека полягає в тому, що американці можуть помилково вважати, ніби через розширення рамки переговорів Кремль пробує «зберегти лице» перед внутрішньою аудиторією. Мовляв, якщо Путін таким чином «зупиняє НАТО» у себе в телевізорі, тоді можна вважати «цілі СВО» виконаними, а отже – і домовлятися про зупинку війни. Але, боюсь, в головах кремлівських старців дійсно живе ідея протистояння з усім світом і ядерна зброя як гарантія їхнього не програшу. То чого б  іне спробувати? Адже вимоги до Заходу «не лізти» на Кавказ і Центральну Азію – це вже геть нелогічно, там якраз американці непогано закріпилися останнім часом, і росіянам (якщо б вони мислили адекватно) просто невигідно зараз піднімати цю тему. Але ж піднімають, що свідчить таки про неадекватність. В кращому випадку, про блеф і нахабність, які завжди були притаманні російській дипломатії.

Отже, не виключено, що в Європі все тільки починається. Фрідріх Мерц публічно просить Дональда Трампа обійтися «без сюрпризів», Фінляндія не збирається виходити з Альянсу, чиновники ЄС повторюють, що безпекові рамки на континенті давно узгоджені – їх просто треба дотримуватись. Але американські переговірники чомусь так не вважають, і схоже, готові розглядати існуючий європейський порядок як предмет для нових домовленостей.

Тому тепер, зокрема перед Німеччиною, стоїть колосальний виклик.  Як сформулювати очевидне: що угорська, грецька чи будь-яка інша «соціалка» зараз менш важлива для Берліна, ніж Збройні Сили України. Як північним країнам пояснити, що багаті країни ЄС стільки часу фінансували «наздоганяючих» партнерів не для того, щоб ті тепер висували нові й нові вимоги, коли ворог навіть не біля воріт, а давно всередині. Але сформулювати так, щоб тим самим не підважити ту ж таки «європейську єдність».

Так, це потрібно було робити ще «на позавчора», коли головним викликом було те, як «продати» це електорату. А не сьогодні, коли Росія з одного боку, а США – з іншого, «примушують Європу до миру». Якщо Німеччині і групі північних країн це вдасться, тоді шанси в Європи є. Якщо ні – залишиться сподіватися на нахабство і непомірні апетити росіян, які завжди проявляються в таких ситуаціях. Що фактичний відхід НАТО на кордони 1997 року не влаштує саму Америку, як і повернення Росії на Кавказ і в Центральну Азію. І що Китай не буде пасивно спостерігати, як Москва і Вашингтон «упокорюють» багату Європу – важливий ринок для китайських виробників.

І на останок. А пам’ятаєте, був такий час, коли вважалося, ніби при падінні російської ракети на територію країни НАТО, це НАТО як відповість…

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Останні новини