Перейти до контенту

Нistoria magistra vitae est

Чи все ж таки «дурака учить – что мертвого лечить»?

Теза про те, що історія ніколи нічого не навчила – дуже зручна штука. Завдяки їй можна «з чистою совістю» вдавати, що є академічна наука, а окремо існує так зване патріотичне виховання. А оскільки, як ми вже знаємо, «нікого ще не навчило», то не варто перейматися ні об’єктивністю матеріалів «для виховання», ні зв’язком академічної науки з реальним життям.

А це не так. Історія нічого не вчить дурнів. Особливо на індивідуальному рівні. Натомість, коли справа торкається дійсно великих спільнот, то її уроки є болючими, але дохідливими. Наприклад, Нюрнберзький трибунал навчив, що треба думати своєю головою. І не приглушувати власну совість киванням на «закони» чи «більшість». Він навчив індивідуальної відповідальності за злочин. Навіть якщо цей злочин, задля власного заспокоєння, вважати злочином «держави».

Але повернімося до наших реалій.

ВІДЕО ДНЯPlay Video

В українських істориків є унікальна можливість – продемонструвати світові жахіття антилюдської комуністичної системи. Що для цього було зроблено? Якщо не озвучувати тих нечисленних прізвищ, які є приємними винятками, але все ж таки підтверджують правило. Товариші, які писали про боротьбу будівничих комунізму з націоналістичними бандами, на початку 90-х років різко поміняли погляди і почали писати про боротьбу борців за волю України з червоними окупантами. Виховавши при цьому нове покоління істориків, які чомусь свято вірять, що не є продовжувачами радянської школи пропаганди. І що ми в такому випадку можемо продемонструвати світові, окрім «своєї правди»? Можемо подискутувати з росіянами і поляками про те, чиї герої справжні. А крім цього? Чи є в нашій науці світовий контекст, права людини, загальнолюдська гідність як магістральні тренди? Щоб «народ» не трактувався як біогумус, на якому має «вирости держава».

З іншого боку, існує багато притомних людей, які так чи інакше зуміли вийти за межі вітчизняної системи з її залізним правилом «вклонися, дитино». Вони не хочуть «вклонитися» і клепати халтуру теж не бажають. Так само, як і «закритися» в архіві та збирати інформацію для більш шустрих амбітних «колег», чи просто за мінімальну зарплату сидіти «на своїй темі». Їм пряма дорога на Захід, де вже існують свої правила і підходи. Але є нюанс. Захід чудово знає, що таке нацизм і фашизм, від зародження до газових камер. Але про комунізм там знають менше (вони його не пережили). І на Заході, у наукових середовищах, сильні позиції лівих філософів, істориків, публіцистів. Тому про СРСР пишуть як про країну швидкої індустріалізації, модерної архітектури, доступного житла для робітників… Такий собі стародавній Єгипет з величними пірамідами, де люди – нікому нецікавий витратний матеріал.

Виходить вибір з «кількох зол», де кожен історик може або 1) збирати фактаж, «працювати в темі» і не лізти на публіку, або 2) «боротися за Україну», або 3) прийняти «західні правила гри», де комунізм – не таке вже й лихо, а будь-який крен вправо – важливий симптом відродження фашизму… Очевидно, якщо йдеться про «історію – вчительку життя», то в цій статті нас цікавлять останні дві опції.

Нещодавно відзначали роковини Бабиного Яру. І в обговореннях, закономірно, з’явилося порівняння Голокосту з Голодомором. Правдою є те, що в Радянському Союзі не діяли расові закони, тому українські селяни 1933 року не гинули за те, що народилися українськими селянами. Формально, вони могли стати лояльними робітниками і вижити. Але ж діти, яких їли їхні збожеволілі від голоду родичі, фактично не мали такої можливості. Їм не допомогла відсутність расових законів. Не допомагало те, що на законодавчому рівні ситуація не була такою ж безвихідною, як у євреїв на землях під окупацією нацистів. У сучасному Китаї теж нема расових законів, але уйгурам від цього не легше. Та кому цікаво про це говорити, якщо є вбиті німецькими нацистами оунівці?

Інший приклад того, як історія нас нічого не вчить, можна навести, коли згадати про історію Львова. Багатьом же подобаються спогади (часто вигадані) про родичів-інтелігентів, які жили «ві Львові в камениці»? А сучасна неформальна домовленість про те, що до 1941 року у Львові жили «львів’яни» – це ж також приємно і зручно, правда? А потім прийшли «совєти». І не потрібно заглиблюватися в ці неприємні деталі про євреїв, поляків і східняків з Радянської України. Зате тепер можна спокійно читати львівські новини: варшавський стадіон назвуть на честь львів’янина, відзначили ювілей львів’янина Станіслава Лема, львівський магазин «Трембіта» безперервно працює вже 110 років… Відчуваєте «дух Львова», не зіпсований зайвими неприємними нотками?

Загалом, діагноз нашій політиці пам’яті та «історії» нещодавно поставили мешканці «декомунізованого» села Мармузовичі. Які вирішили, що радянська назва Андріївка – більш милозвучна. І домоглися таки перейменування. Знову на Андріївку, тільки цього разу – на честь не радянського активіста Андрєєва, а на честь апостола Андрія Первозванного. Свята простота. Притаманна, зрештою, багатьом поважним науковцям та активістам, які вперто «не помічають», що їхні аргументи недалеко втекли від «а зараз – на честь Андрія Первозванного».

P.S.: У Польщі зараз добігає кінця епопея зі встановленням монумента «Жертвам Волинської різанини». Його таки поставлять, після кількох невдалих спроб. Це той самий 14-метровий пам’ятник, центральним елементом якого є немовля, нанизане на вила з трьома зубцями (типу тризуб). Така дичина – чудова нагода подивитися, як можна виглядати «збоку». Пункт призначення, так би мовити. Але ж ні. Цього не буде. А буде ще більше розкручування патріотичних танців на кістках. І я певен, що «гідна відповідь» з нашого боку кордону не забариться…

Автор - Назар Кісь.
Оригінальна публікація тут

Останні новини