Сто років тому — 25 травня 1926 року, — на вулиці в Парижі лідера Української Директорії у вигнанні Симона Петлюру було застрелено єврейським поетом, анархістом і годинниковим майстром Шаломом Шварцбардом. Той, хто стріляв, заявив поліції, що «вбив убивцю» та помстився за масові єврейські погроми в Україні 1918–1920 років.
Ця подія, як і судовий процес 1927 року, що послідував за нею, справили великий вплив на українсько-єврейські відносини багатьох десятиліть.
Напередодні 100-річчя цього вбивства я звернувся до істориків, які займаються проблемами того періоду, з проханням відповісти на три запитання:
- Як ви особисто сприймаєте ті постріли в Парижі 25 травня 1926 — як жахливу трагедію, чи справедливу відплату, чи щось інше?
- Яке місце посідає ця подія в історичній пам'яті вашого народу, якими стереотипами та міфами вона обросла — і чому?
- Як ми, сучасні люди, можемо дивитися на болючі та часом криваві моменти спільної історії українського та єврейського народів з висоти прожитого сторіччя та на тлі погроз та викликів, які сьогодні стоять перед Україною та Ізраїлем?
Д-р Дарія Маттінглі, лекторка європейської історії Університету Чічестера, Велика Британія
1.
Я не можу сприймати вбивство Симона Петлюри ані як «справедливу відплату», ані як подію, яку можна морально романтизувати. Це було політичне вбивство, і як таке воно є трагедією — не лише особистою чи національною, а й історичною. Воно закрило можливість складної, болючої, але необхідної розмови про відповідальність, насильство, державність і бездержавність у революційній Україні.
Водночас я не думаю, що ми маємо говорити про це вбивство так, ніби воно сталося у вакуумі. Для багатьох євреїв того часу ім'я Петлюри було пов'язане не з ідеєю української державності, а з пам'яттю про погроми, у яких загинули десятки тисяч людей.
Чи був Петлюра особисто організатором антиєврейського насильства? Ні, така теза не витримує серйозного історичного аналізу.
Чи несе він політичну відповідальність як очільник державного проєкту, армії та уряду, які не змогли зупинити насильство, вчинене також під українськими прапорами? Так, це питання неможливо обійти.
Тому для мене ця подія — не «відплата» і не лише «мучеництво». Це трагічний вузол історії, у якому зійшлися бездержавність, революційний хаос, імперська спадщина, антисемітизм, слабкість інституцій, пам'ять жертв і боротьба за українську політичну суб'єктність.
2.
В українській пам'яті вбивство Петлюри довго функціонувало передусім як історія про втрату провідника визвольних змагань і як епізод із ширшої історії поразки Української Народної Республіки. У цьому наративі Петлюра часто постає як символ незавершеної державності, людина, яка намагалася утримати український політичний проєкт у надзвичайно несприятливих умовах: між більшовиками, білими, польськими інтересами, отаманщиною, військовим розпадом і браком міжнародного визнання.
Але навколо цієї пам'яті утворилося кілька небезпечних спрощень. Перше, це героїзація без тіні, коли Петлюру подають лише як мученика української справи, а тема погромів сприймається як «ворожа атака» або «антиукраїнська пропаганда».
Друге, це протилежний стереотип, особливо сильний у радянській та російській традиції, де «петлюрівщина» стала майже синонімом дикого націоналізму, антисемітизму й погромного насильства. Обидва підходи погані тим, що вони не залишають місця для історії як складного аналізу.
Причини цих міфів зрозумілі. Українська пам'ять про ХХ століття довго формувалася в умовах бездержавності, радянської цензури, російської імперської оптики й потреби захищати саме право України на власну історію.
Коли національну історію десятиліттями зображують як злочинну, виникає спокуса відповідати не аналізом, а оборонною героїзацією.
Але зріла пам'ять не може будуватися лише на захисті. Вона має витримувати складні питання, зокрема питання про насильство, вчинене «своїми» або під «своїми» прапорами.
Для українців Петлюра не може бути зведений до радянського карикатурного образу погромника.
Але так само він не може бути винесений за межі розмови про антиєврейське насильство 1918–1921 років. Саме тут і починається доросла історична пам'ять.
3.
Мені здається, що перший принцип — не змагатися травмами. Українська й єврейська історії у Східній Європі — це історії народів, які жили поруч у просторі імперій, нерівності, насильства, соціальних конфліктів, революцій і воєн.
У різні моменти вони могли бути сусідами, союзниками, конкурентами, жертвами одних і тих самих режимів, а іноді — учасниками насильства одне проти одного.
Це не скасовує ані українського права на державність, ані єврейського права на пам'ять про погроми.
Другий принцип — не дозволяти Москві бути арбітром нашої пам'яті. Російська та радянська пропаганда систематично використовували єврейську трагедію як інструмент дискредитації українського національного руху, водночас замовчуючи або мінімізуючи власну роль у продукуванні імперського насильства, антисемітизму, депортацій, Голодомору, масового терору і знищення політичних альтернатив.
Я цілком погоджуюся, що сторіччя вбивства Петлюри Москва спробує використати. Найімовірніше, вона знову говоритиме не про складну історію, а про «вічний український антисемітизм», намагаючись прив'язати УНР до сучасної України й виправдати власну агресію.
Найкраща відповідь на це — не замовчування, а чесність. Українська історія не стане слабшою, якщо ми визнаємо трагедію єврейських погромів. Навпаки, вона стане сильнішою, бо покаже, що українська політична культура здатна не лише захищати себе, а й критично осмислювати власне минуле.
Третій принцип — бачити не лише моменти насильства, а й історії співжиття, солідарності та взаємного впливу.
Українсько-єврейська історія — це не тільки погроми й Голокост, але й міста, мови, торгівля, культура, соціалістичні рухи, українсько-єврейські політичні контакти, спільний досвід імперської периферії, а сьогодні — участь євреїв у захисті України та українське осмислення Голокосту як частини історії української землі.
Тому я б сказала так: Петлюра залишається важливою постаттю української історії, але саме тому його не треба перетворювати на ікону, захищену від питань.
А погроми залишаються страшною сторінкою українсько-єврейської історії, але саме тому їх не можна перетворювати на інструмент заперечення української державності.
Через сто років після паризьких пострілів наше завдання — не винести простий вирок, а навчитися говорити про відповідальність без імперських кліше, про пам'ять без ненависті і про історію без страху перед її складністю.
Д-р Володимир В'ятрович, історик, народний депутат України
1.
Ті постріли в Парижі 25 травня 1926 року я сприймаю як трагедію. І не лише для українців, які втратили одного з провідних політиків національного руху в особливо важкий період після поразки Української революції.
Це була трагедія і для українсько-єврейських взаємин. Вбивство Симона Петлюри та подальший суд над Шварцбардом на десятиліття отруїли стосунки між двома народами.
Більше того, існують серйозні підстави припускати, що ця історія могла бути успішною радянською спецоперацією, спрямованою саме на поглиблення взаємної недовіри між українцями та євреями.
Маємо непрямі свідчення зв'язків Шварцбарда з чекістами. Очевидно, документи, які могли б остаточно прояснити цю справу, досі зберігаються в московських архівах і залишатимуться недоступними, доки Росією керують спадкоємці радянських спецслужб. Але навіть із тих джерел, які вже доступні історикам, видно: найбільшу політичну вигоду з цього вбивства отримав саме радянський режим і його спецслужби.
2.
В українській та єврейській пам'яті ця подія закарбувалася дуже по-різному.
Для багатьох євреїв убивство Петлюри стало актом помсти за жертв погромів і символічним реваншем за страждання тисяч людей.
Для багатьох українців — символом великої несправедливості: було вбито одного з ключових діячів визвольного руху, якого несправедливо зробили відповідальним за антиєврейські погроми.
Саме навколо цієї події сформувалися взаємні стереотипи, які надовго визначили сприйняття обох народів: українців — як нібито органічних антисемітів і погромників, євреїв — як українофобів або союзників комуністичного режиму.
Ці упередження не залишилися лише в історичній пам'яті. Вони впливали і на взаємне сприйняття, і навіть на поведінку частини людей у роки Другої світової війни. Трагедії, які тоді переживали і українці, і євреї, мали б зближувати, але дуже часто ставали ще одним джерелом взаємного відчуження.
3.
Ми маємо чесно визнати: в історії українсько-єврейських взаємин було все — співпраця і конфлікти, дружба і ненависть, солідарність і взаємне насильство.
Ми маємо чесно визнати: в історії українсько-єврейських взаємин було все — співпраця і конфлікти, дружба і ненависть, солідарність і взаємне насильство.
Важливо не замовчувати складні сторінки й не зосереджуватися виключно на власних стражданнях. Лише готовність бачити всю складність спільної історії відкриває шлях до взаємного розуміння.
Мені здається, сьогодні ми поступово повертаємося саме на цей шлях. Можливо, цьому сприяє і те, що нині і українці, і ізраїльтяни знову переживають досвід війни та екзистенційної загрози — те, що для багатьох інших народів давно стало лише історією.
Саме тому сьогодні особливо важливо не дозволити Москві знову використати трагедію 1926 року як інструмент для розпалювання недовіри й погіршення українсько-єврейських відносин.
Д-р Артем Харченко, історик, Харківський національний університет мистецтв
1.
Я бачу цей постріл як трагічний наслідок непорозумінь між євреями та українцями, які були активними у націотворчих проєктах, що їх зробили видимими революції 1917 та подальші події, та тих, хто був стороннім спостерігачем за політичними перепітіями, але постраждав внаслідок їх.
Те, що можливий компроміс двох великих груп (українців та євреїв) так і не склався, врешті завершився хвилею насильства для багатьох євреїв, руйнуванням ідеї автономії для тих українців, які підтримували УНР, вже як відлуння пролунало пострілом у Парижі за кілька років після завершення тих подій.
2.
Як виклаач історії з 15-річним стажем можу сказати, що ця подія, принаймні для харківських студентів не істориків майже невідома. Петлюра виглядає лише одним з багатьох героїв доволі хаотичних подій 1917–1921, і подальша доля цих героїв переважно невідома.
Можна було б довго говорити, що для представників обидвох груп — євреїв та українців, склалася певна традиція, як сприймати ту подію. Серед версій є і замовлення більшовиків з Москви, хоча варто відзначити, що жодних документальних свідчень про це не було надано.
Серед інших версій є як ідея про справедливу помсту/політичну відповідальність за масове антиєврейське насильство, так і думка про нагле вбивство одного з українських лідерів.
Однак, у нас майже немає робіт, які б адекватно висвітлювали єврейсько-українські відносини в тих подіях. І книжка Генрі Абрамсона «Молитва за владу», один з небагатьох прикладів.
3.
Як на мене, і українцям треба памятати, що в Ізраїлі живуть сотні тисяч наших євреїв, і ізраїльтяни можуть памятати, що вони самі чи їх батьки приїхали з України. І хотілось би, щоб це розуміння спиралося на усвідомлення тривалого співжиття, про яке писали Петровський-Штерн та Магочі.
В цьому співжитті очевидно були складні моменти, трагічні моменти, як і при будь-якому сусідстві, що триває століттями. Але, це спільна історія, спільні шлюби — безліч прикладів, іноді перехід з однієї групи до іншої, що звичайно не завжди віталося, іноді наявність подвійної ідентичності, як у Раїси Троянкер.
І для України ця історія має свою надзвичайну вагу, бо євреї це вагома частина нашої історії, і без них вона втратить.
Врешті, очевидно, є ті, для кого копирсання у ранах минулого — це якщо не професія, то можливість отримання тих чи інших користей.
І в поточній ситуації загроз для обох країн, є сенс створювати майданчики які поєднують, створювати мережу людей, які думають про спільне, а не навпак
Д-р Василь Расевич, історик і публіцист, Україна
1.
Я особисто, і як історик, і як українець, ставлюся до події, яка трапилася на вулиці Расін у Парижі сто років тому, як до важливого, але більше історичного факту. Історики можуть довго вивчати історичне підґрунтя цього акту, мотиви та цілі, але не мають права впадати в емоції, виправдовувати або накидаючи обидвом народам — українцям і євреям, колективну відповідальність за події 1917–1921 років.
2.
Вбивство євреєм Самуїлом Шварцбардом колишнього голови Директорії УНР Симона Петлюри було, перш за все, найбільш вигідним радянській пропаганді. Запроваджувало українців і євреїв на десятиліття у «дихотомічний тунель», де Петлюра ставав символом «усіх українців», а Шварцбард — месником за погроми від імені «усіх євреїв».
Зрозуміло, що десятки ґрунтовних досліджень антиєврейських погромів в Україні, в яких активно брали участь і «денікінці» і українська отаманщина, і навіть більшовики не могли змагатися з базованою на емоціях пропагандою. Де відповідальною за погроми однозначно проголошувалася українська влада.
І це вбивство стало емоційним апогеєм, точкою неповернення до мирного українсько-єврейського діалогу.
Українська сторона також, замість того, щоб чесно визнати, що Директорія була слабкою і не могла контролювати «підвладну» територію, а навіть окремі свої військові формування, заходилася приховувати або заперечувати причетність до погромів.
Мало того, поширювати думку, що українську державність в насильницький спосіб ліквідували євреї-більшовики. Що УНР зазнала поразки не через свою внутрішню слабкість, відсутність масової соціальної підтримки, а через «єврейсько-більшовицьку змову». Так було вигідніше, бо не треба було шукати внутрішніх причин поразки і визнавати власних помилок.
В результаті Симон Петлюра опинився в еміграції. І провадив життя свого роду політичного банкрота. Без впливу на політичні процеси в Україні (на той час вже радянській). І без перспектив змінити ситуацію. Проте, особу Петлюри можна було перетворити на символ для того, щоб «замкнути» пропагандистський цикл.
Потрібно було публічно стратити символ, який собою репрезентував український рух. Тобто особу, яка втратила вплив в Україні, не була популярною в народі і залишалася зневаженою у значній його частині (колишня Східна Галичина) перетворити на символ, який вимагає помсти ворогам.
Таким чином запрограмувати на кровне протистояння українців і євреїв. З подальшими взаємними звинуваченнями за погроми, штучний Голодомор і виправдовуючи наступний колабораціонізм з нацистською Німеччиною.
Навіть, не вдаючись до теорії змов, і не дошукуючись правди, чи був Шварцбард агентом радянських спецслужб, або чи був використаний ними на піку емоційного горя для помсти за родичів, залишається факт — єврей убив українського політичного діяча.
В подальшому цей факт став жити своїм окремим життям. Де знаковим стало не саме вбивство в 1926 році, а судовий процес над Шварцбардом 1927 року та виправдальний вирок.
Після 1927 року український національний рух зробив різкий ухил в бік антиєврейських варіантів. Якщо до 1926 року Петлюра не був популярним серед українців колишньої Галичини за укладення сепаратного договору з польським лідером Пілсудським і відмову від земель Східної Галичини та Західної Волині на користь поляків, то тепер став символом і жертвою, яка волала про неодмінну помсту.
Таким чином Петлюра стає спільним місцем памʼяті для більшості національно свідомих українців по обидва кордони Збруча. А антибільшовицька спрямованість міжвоєнного українського руху набуває антиєврейських рис.
Після Другої світової війни український та єврейський рухи на еміграції та особливо в Ізраїлі, продовжили змагання між собою. Петлюра міцно утвердився в колективній памʼяті, як будівничий української держави і жертва «єврейського замаху». Став невідʼємною частиною національного пантеону.
Шварцбард також увійшов до епосу народу Ізраїлю, як месник за жертв єврейських погромів. Його перепоховали з військовими почестями в 1967 році, а вулиці в Беер-Шев, Нетаньї та Єрусалимі носять його імʼя.
Обидва стали елементами антагоністичної памʼяті. А оскільки мова йде про памʼять, то академічним історикам важко щось змінити у цій царині.
3.
Найбільш вірогідною є «корекція» у відносинах через актуальну російсько-українську війну і дискредитацію російських пропагандистських наративів про «неонацистів» в Україні, про те, що сучасні українці є носіями ідеологій міжвоєнного періоду.
Важливо наполегливо демонтувати накинуту радянською та сучасною російською пропагандою «тунельну дихотомію». Де українці і євреї можуть бути тільки антагоністами.
Потрібна добра воля з обох сторін, щоб відлуння пострілів з понад 100 років перестало служити експансіоністській російській політиці. З памʼяттю треба наполегливо і відповідально працювати.
Д-р Шмуель Барнай, кафедра Європейських досліджень, Єврейський Університет в Єрусалимі, Ізраїль
1.
Для сім'ї Петлюри та його соратників це була, зрозуміло, трагедія. Про справедливу відплату говорити не доводиться. Це було б можливо, якби Шварцбард напав на якогось отамана, безпосередньо винного у погромах.
Шварцбард стріляв скоріше у символ того часу, коли Україна була залита єврейською кров'ю. При цьому Петлюра особисто погроми не ініціював і участі в них не брав.
На мій погляд, він був керівником без реальної влади і всі його заклики припинити погроми не могли призвести до реального результату. Як і багато інших його закликів.
2.
Погроми 1917–1920 рр., зрозуміло, займають важливе місце у колективній єврейській пам'яті. Особистість Петлюри та її вбивство, звичайно, обросли величезною кількістю міфів.
Радянська машина пропаганди повною мірою використала ці трагічні події. Як за царських часів будь-який прихильник незалежності України називався мазепинцем чи мазепістом, так у 1920–1930-ті роки — петлюрівцем, а з часів Другої світової війни і до наших днів — бандерівцем. Це ні що інше як шельмування чи стигматизація.
3.
Це питання зрілості національної пам'яті. Коли історична наука в будь-якій країні проходить первинний «підлітковий» період (коли є «білі та чорні», наші «хороші» і не наші «погані», створення національних історичних міфів тощо), настає період зрілості, коли можна дозволити критичний погляд на минуле та національних героїв.
Це болісний процес, але саме такий погляд є ознакою сили, а не слабкості.
Головне, що саме такий підхід б'є за тими, хто намагається у своїх корисливих цілях, маніпулюючи історією, знову і знову розділити та посварити євреїв та українців.
Текст та колаж підготував: Шимон Бріман (Ізраїль).
Фотографія Шалома Шварцбарда з колажу на початку статті: Національна бібліотека Ізраїлю.
Персональні фотографії істориків взяті з їхніх особистих сторінок у Фейсбуці.
Оригінальна публікація тут
