11 липня цьогоріч минуло для більшості українців непомітно. Цього дня не відбулося не тільки жодних масових заходів, а й навіть запеклих дискусій у соціальних мережах. Тим часом у сусідній Польщі цю дату пам’ятають – і саме у зв’язку з подіями з нашою країною. Річ у тім, що саме 11 липня 1943 року загони Української повстанської армії та Організації українських націоналістів (бандерівської) здійснили одночасний напад на значну кількість етнічно-польських сіл та містечок. Метою нападу – судячи з перебігу подій – було знищення максимальної кількості місцевого польського населення. У бандерівських документах для опису такої тактики вжито терміни «акція нищення поляків» та «чистка поляків».
Як бачите, я доволі беземоційно передав суть цієї події. Безперечно, у наших польських сусідів емоцій в обговоренні «акції нищення поляків» (у Польщі віддають перевагу терміну «Волинська різанина») значно більше. Нікому не приємно, коли твоїх одноплемінників або навіть родичів убивають лише за те, що вони народилися у «ворожому» етносі. Але мене значно більше цікавить українська мовчанка. Бачите, згідно з Конституцією український народ – це громадяни України різного етнічного походження. Тобто українські поляки – це також частина українського народу. Якщо на нашій землі відбувалися масові вбивства за етнічною ознакою, то це має стати щонайменше підставою для численних дискусій, і наукових, і суспільних. Ми маємо спитати себе: як так сталося, що не чужинці, а мешканці України вбивали своїх сусідів. Натомість складається враження, що вбивство кількох десятків тисяч осіб – це дрібниця, навіть якщо відголоски цієї події досі спричиняють постійні конфлікти між Україною та її західним сусідом. Особливо це актуально зараз, коли на землі цього самого сусіда постійно мешкає понад мільйон українських громадян. Здавалося б, ось він – зоряний час для того, щоб дістати кістяк із шафи! Але ж ні. Ми краще промовчимо. Зробимо вигляд, що жодного вбивства не було. А якщо і було, то не таке численне. Або навіть певною мірою виправдане війною та діями інших політичних сил.
Особисто для мене історія, точніше трактування історії – це підмурок, на якому вибудовується вся структура розвитку держави. Скажімо, офіційна сучасна Росія не просто так возвеличує радянську армію і Сталіна. Саме такою, повністю підпорядкованою вождю, мовчазною і терплячою масою, хотіла б бачити росіян правляча еліта держави. Натомість Україна нібито позиціонує себе як частину європейського культурного простору. Ми голосно заявляємо про права людини, зокрема про їх порушення на Донбасі та в Криму. Нас обурює реабілітація радянських тоталітарних убивць та культ терору взагалі. Але коли доходить до моменту, у якому вбивства цивільного населення здійснювали бійці з тризубами на кашкетах – наші принциповий гуманізм та європейськість раптом кудись зникають. І ми стаємо дуже схожими на росіян.
Звичайно, у цій ситуації під словом «ми» я маю на увазі активну меншість, яка взагалі цікавиться історією чи принципами державного будівництва. Більшість населення в повсякденному житті не переймається питаннями злочинів минулого – ані сталінських, ані бандерівських, ані гітлерівських. Тим більш незрозуміло, навіщо вибудовувати таку національну пам’ять – якщо вона ані додає нам єдності всередині держави, ані сприяє додатковій підтримці зовні. Звісно, залишається версія, що наявність Пантеону Праведних Героїв, які все робили правильно і не чинили жодних злочинів, є неодмінною запорукою обороноздатності держави. Однак пригадаймо: Радянський Союз мав такий пантеон, але 1991 року на його захист не став практично ніхто. Бездоганні герої з офіційної міфології не врятували.
Чи варто продовжувати замовчувати вбивства, вчинені умовно «нашими», хоча ці «наші» не становили на той момент і одного відсотка населення України? Чи варто триматися за уявну бездоганність тих, кого комусь хочеться вважати героями? Чи варто сваритися зі сусідами через подію, неважливу для переважної більшості суспільства? І чи добре, що ця подія для суспільства така неважлива?
Не хочу відповідати на ці запитання – хай кожен подумає і відповість сам. Наразі я тільки кину маленький камінець у наше велике національне безпам’ятство. Просто хочу, щоб ви пригадали: 11 липня 1943 року на Волині відбувся один з найкривавіших актів «акції нищення поляків», не найкривавішої зі сторінок Другої світової, але дуже кривавої і дуже нашої. І нам із цим жити далі.
Автор - Павло Зуб'юк.
Оригінальна публікація тут
