Сучасні уявлення про Львів як про туристичний магніт багато в чому сформувалися за часів СРСР. Тоді це був такий собі «шматочок Європи», де «знімали Дартаньяна» і де було «як в Прибалтиці чи Польщі». Цей імідж перекочував в сучасність, дарма, що зараз східні кордони держави закінчуються зовсім не на Далекому Сході та Камчатці. Попри повторення фрази «Україна – це Європа», до Львова досі їдуть на цю «Європу» подивитися.
Якби проблема була лише в образі Львова, це, можна сказати, пів біди. Але ж це симптом того, що в українців досі домінує стара оптика. Коли на Україну загалом і на Львів зокрема дивляться з позиції колишнього імперського центру – Москви. Як сайт «Укразалізниці», який зутрічає нас назвою «Південно-західна» - тобто зрозуміло, звідки йде відлік, з північного-сходу.
Такі речі дуже глибинні, їх виправити не так просто як назву залізниці (хоча б на офіційному сайті, але це окреме горе). Наприклад, Ізраїль для нас є Близьким Сходом, хоча розташований строго на південь. А все тому, що Близьким Сходом він є для Західної Європи. І тут ми користуємося західно-європейською оптикою.
Це теорія. А на практиці ми вже побачили, що європейська архітектура у Львові (та й загалом на Заході) – це не стільки про культурні впливи звідти, як про менш інтенсивний контакт з «русскім міром», порівняно з рештою території України. Війна з Росією наочно продемонструвала, чому на Сході нашої країни менше архітектурних пам’яток, скромніші музейні колекції, загалом мало «намацальної» історії – чим ближче до Москви, тим більше шансів, що росіяни вивезуть цінності. А що не можуть вивезти – те зруйнують. Тому мешканці сходу України бачать у Львові ту «Європу», якої не залишилося там.
Отже, шукати у Львові «Європу» - це начебто логічно. Але висновки, які з цього зазвичай робляться, є геть неправильними. Бо у Львові, як правило, шукають «Польщу» та «Австрію», при чому наділяючи ці слова сучасним значенням. Але «Європу» можна побачити не тому, що тут були предки сучасних поляків і австрійців, а тому, що було менше вторгнень предків сучасних росіян. І довершує картину багаж знань «нашої пролетарсько-селянської історії», який остаточно робить цю «Європу» чужою.
Натомість якщо мислити в категоріях релігії, історичних періодів, технологічних епох чи навіть банальної моди, все стає набагато логічнішим. Бо можна зрозуміти контекст, в якому жили люди. І не натягувати наші сучасні уявлення (а це, згрубша, суміш націоналізму і соціалізму) на людей, які мислили геть по-іншому. Бо якщо люди воювали за віру, то є всі шанси, що вони таки воювали за віру. А не підсвідомо шукали класової справедливості чи «возз’єднання трьох братських народів».
Тоді головний корпус Львівського університету – це колишній Сейм, місце, де значною мірою формувалася наша політична культура. А не лише шляхетське кубло, де визискували селян, і куди перенесли навчальний заклад, в який не взяли на роботу Івана Франка (звідси і пам’ятник).
Тоді Високий замок – це не лише камінь, присвячений Максимові Кривоносу, який його здобув. Але і камінь, присвячений Яну Собєському, який захистив Львів від татарського набігу.
В ширшому контексті, якщо вийти за межі Львова, замки – це місце, де християнська цивілізація зустрічалася з Великим Степом. А не лише склад продуктів, які виготовляли пригноблені селяни для панів-окупантів.
Якщо подивитися на історію і «Європу» у себе під боком під таким кутом зору, то виявиться, що не лише кримський хан захоплював Москву. В Жовкві біля Львова похований Станіслав Жолкевський, який теж відзначився цим благородним вчинком. Головне, знову не навішати на нього «польсько-шляхетсько-католицьких» ярликів в стилі радянської пропаганди. Це не «шматочок Європи» поруч з нами, це і є ми.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
