«Ми академічна наукова спільнота, тому не будемо говорити на політизовані теми». Таке довелося недавно прочитати на одному з поважних сайтів, що об’єднує професійних істориків. Дивно, оскільки саме професійні історики мали б уміти і навчити інших відрізняти історичну науку від історичної політики, пропаганду від просвітництва. Відмахнутися, позиціонуючи себе у вежі зі слонової кістки, на якийсь час, може, і вийде, але ініціативу обов’язково перехоплять пропагандисти, партійні агітатори, які будуть активно «впарювати» свій спрощений варіант історії. Подаючи його то як історію класової боротьби, то як національно-визвольні змагання.
Здається, зараз нарешті з’явилася добра нагода поєднати академічні знання з реальністю навколишнього життя. Відкинути свого роду зазнайство і чистоплюйство академічної касти і відмовитися від позиції, коли солідна академічна історія тільки для розумного академічного панства, а інструменталізований, політичний наратив – для менш розвинутих плебеїв. Поєднати ці паралельні світи, які, як правило, не перетиналися.
Дотепер історичне просвітництво (як, власне, і сама історична наука) сприймалося у нас як елемент «правильної» пропаганди: вибудовування історичної традиції, проведення національної мобілізації, підстава для індоктринації і виховання справжніх патріотів-захисників. Ось такий певною мірою утилітарний підхід до історії залишився нам у спадок від радянських часів. Хоча треба визнати, що поширювати історичні знання – справа дуже важлива. Майже кожен, хто працює на полі просвітництва, скаже, що поширював їх для того, щоб люди не забували свого минулого і не перетворювалися на манкуртів. Насправді ж навіть звичайне просвітництво має на пострадянському просторі свій виразний політичний вимір. Воно інструменталізує історію для своїх партійно-політичних цілей.
Одним із найбільш негативних спадків для нас залишається «партійність» історії. Коли політики, публіцисти, футболісти і навіть співаки долучаються до історичних дискусій, то майже всі беруть участь у просуванні якогось з політичних проєктів. Якщо простежити кожну з історичних тем, які «несподівано» спалахували в інформаційному просторі, то в підсумку можна легко вийти на конкретний політичний проєкт. Так з політичною метою використовуються не тільки конкретні гострі теми, але й формуються великі наративи. Такий політично вмотивований історичний виклад – це ніби тіні від конкретних подій і фактів минулого на стіні сучасної багатоповерхівки.
При цьому вправні політичні маніпулятори здатні змусити повірити у святість цих фактів і навіть скласти своєрідну обітницю на вірність їм. Елемент віри і святості переводить ці факти в емоційну сферу людських відносин. З часом навколо подібних конструктів починають формуватися справжні секти фанатиків. А публічне обговорення окремих тем – на історичні війни. Воно й насправді нагадує справжню війну. Є свої штаби, що продукують власні сакральні смисли, є мобілізовані бійці. Наприклад, тема «дідів, що воювали», наглухо закріплена за ОПЗЖ. Особливістю цієї партії є те, що вона не має в Україні якогось власного інтелектуального центру, який виписував би під їхню політичну концепцію історичний наратив. Але вони не в накладі, оскільки мають можливість повністю копіювати російсько-радянську інтерпретацію подій минулого.
Проблемним у цьому випадку є те, що в такий спосіб на відкуп цій політичній силі віддається важлива сторінка історії боротьби українців в лавах Антигітлерівської коаліції проти нацизму і фашизму у Другій світовій війні. У тому, що тільки українською оголошується діяльність збройних формувань у складі підрозділів Вермахту та СС. Такий «невимушений» акцент робить позицію України вразливою і небезпечною, оскільки розколює українське суспільство і дає вагомі аргументи російській пропаганді на міжнародній сцені. Ображеними й незадоволеними залишаються й ті українські громадяни, яким відмовили у власній історії. Через що ті досить часто автоматично опиняються в таборі політичної підтримки проросійських сил.
Якщо ж взяти тему ОУН, УПА і всього національно-визвольного наративу, то пряма дорога приведе до партії «Європейська солідарність» Петра Порошенка. І не тільки тому, що історичну політику цієї партії підтримує патріотична інтелігенція, старі моральні авторитети та творці історичної політики часів президентства самого Порошенка. А передусім тому, що ця політична сила свідомо побудувала свою партійну агітацію та мобілізацію на протиставленні так званому російському наративу. Повністю закріплюючи за собою такий варіант патріотичної парадигми, коли прямо залежними стають табори прихильників ОУН і УПА й політичної партії Петра Порошенка. Тобто коли прихильник героїчного епосу УПА має обов’язково голосувати за політика Порошенка. І навпаки, прихильник політики Петра Порошенка має визнавати героїчною діяльність ОУН і УПА. І, можливо, навіть потаємно захоплюватися мужністю українців у поліційних батальйонах та підрозділах Вермахту. Усе просто і невимушено. Це як в радянські часи діти, бавлячись у війну, ділилися на «німців» і «наших».
Вадою обох підходів є некритичність до своїх історичних улюблених героїв. Прихильники радянсько-російської версії не хочуть нічого критичного чути про злочини сталінізму, союз Гітлера-Сталіна в 1939 році й підготовку в СРСР німецьких військових спеціалістів. Про агресивну зовнішню політику Радянського Союзу, поділ разом з Гітлером Польщі. Про різницю між визволенням від нацизму і насаджуванням комуністичної тоталітарної системи. Вони заперечують роль країн Антигітлерівської коаліції в перемозі над нацизмом і фашизмом. Заперечують важливість ленд-лізу. «Націоналізують» переможців, віддаючи перемогу в руки росіян.
Що викликає зворотну реакцію – пошук кількості етнічних українців серед радянських військових. І найголовніше – утвердження тези, що те, що сталося 76 років тому, дає комусь з їхніх нащадків виняткове право на домінування тепер.
Прихильники національно-визвольного наративу аж ніяк не відстають від своїх російських «колег». Вони намагаються виправдати колабораціонізм ОУН з нацистським Третім Райхом напередодні та в початковій фазі війни. Просувають штучну тезу про боротьбу ОУН і УПА проти двох тоталітаризмів. Хоча жоден відповідальний західний дослідник не погодиться на аж так спрощене трактування цих подій. Не погодиться, що ОУН, ідеологія якої мала тоталітарний характер, могла боротися з іншими тоталітаризмами. Що її прямий колабораціонізм у вигляді побудови спільних планів з нацистами, формування батальйонів «Нахтігаль», «Роланд» та Дивізії СС «Галичина» були не за Гітлера, а за волю України. Так само не визнає примітивної маніпулятивності в підході, що, воюючи проти країн Антигітлерівської коаліції, українські націоналісти нібито боролися за незалежну українську державу.
Прийняття такої позиції навіть як елемента історичної політики сучасної держави тягне за собою вкрай негативні наслідки для України. І в міжнародному, і у внутрішньому плані. Максимум, що дає така історична політика – це нішеву електоральну підтримку конкретній політичній силі, що бореться за владу. Тому виникає питання, а чи не занадто велика ціна за звичайну історичну маніпуляцію?
Ще одним цинічним прикладом «партійного» підходу до історії є ситуація навколо меморіалізації пам’яті жертв Бабиного Яру. Місця, відомого у всьому світі як символ жахливої катастрофи українського єврейства. Пам’ять про яку радянська влада усіляко намагалася приховати за формулюванням «радянські громадяни». Продиктовано це було тим, що новостворена держава Ізраїль відмовилася стати свого роду сімнадцятою республікою СРСР. За непокору Сталін вирішив покарати Ізраїль не тільки створенням різноманітних антиізраїльських коаліцій, але й стерши пам’ять про жертви Голокосту.
Минув час, але і в незалежній Україні знайшлися спритники, які для своїх утилітарних політичних цілей вирішили «розбавити» цей символ Голокосту українськими націоналістами, штучно приплітаючи їх до числа жертв Бабиного Яру. Здоровий глузд і міжнародні конвенції підказують, що не можна ставити на один рівень невинних жертв і тих, хто прийшов у нацистському обозі, брав участь, пряму або непряму, в масовому вбивстві або забезпечував інформаційний супровід нацистській людиноненависницькій пропаганді. Не можна додавати до жертв тих, хто на початку сприяв цьому злочину, а потім розчарував своїх «працедавців», виявився непотрібним і загинув від їхніх рук.
Виявилося, що жахлива маніпуляція, яка сталася з меморіалізацією Бабиного Яру, була потрібна групі політиків з недавньої владної команди, щоб виправдати недолугу і шкідливу історичну політику часів президента Порошенка. Коли в її основу було покладено так званий західноукраїнський історичний наратив. Яким намагалися виправдати колабораціонізм окремих формацій і заперечити їхній антисемітизм.
Проте на заваді цьому нехитро скроєному плану стало створення Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ). Цей проєкт фінансували багаті єврейські бізнесмени і філантропи, окремі з яких мають російське громадянство. Усвідомлюючи, що в запланованому Меморіалі не виявиться місця колабораціоністам, творці тодішньої історичної політики одразу ж його атакували, звинувачуючи в намаганні «путінських олігархів» просувати «російський історичний наратив». До українських «державників» не промовляли жодні раціональні аргументи, зокрема, що спонсори проєкту мають прямий родинний зв’язок з жертвами Бабиного Яру. Що вони не дозволять нікому топтатися або інструменталізувати пам’ять жертв на догоду російській чи іншій політиці.
Так само глухими вони залишалися до пояснень, що спонсори не мають впливу на написання «головного історичного наративу». Що цим займаються найкращі фахівці Європи і світу. Що академічна рада не пропустить жодних історичних маніпуляцій. Боронячи свій недолугий варіант історичної політики, ця група підготувала «альтернативний» проєкт, де прямо намагалася релятивізувати місце єврейської пам’яті, додаючи історію українських націоналістів.
Під тиском насування президентських виборів змінилася й позиція Петра Порошенка. Зрозумівши, що більшість його прихильників – це Західна Україна, яка шанує українських націоналістичних героїв, він кардинально змінив свою позицію щодо МЦГБЯ. Запеклим критиком цього проєкту стала і партія Порошенка «Європейська солідарність». Таким чином ПЄС нібито боролася з просуванням «російського» наративу в Бабиному Яру, а заодно і з Володимиром Зеленським, якого також звинувачували у проросійськості. Насправді ж це була боротьба за владу, а не за пам’ять, історичну справедливість або утвердження власного національного варіанта історії.
Ось кілька прикладів інструменталізації історії. Очевидно, що тут не йдеться, ані про вшанування пам’яті жертв, ані про гідне відзначення героїв. Йдеться про спрощену для примітивного партійного вжитку історію. На яку можна впіймати певну кількість наївних громадян, готових віддати свої голоси за цинічних осіб, для яких майже немає нічого святого. Найважливішими для яких є влада і гроші.
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
