Замість захисту прав приватної власності сучасна Україна, навпаки, де-факто і де-юре майже повністю визнала правомочність політики грабежів приватної власності СРСР і ІІІ Райху. Незважаючи на політику засудження злочинів радянської влади і нацистів, Україна за замовчуванням визнає результати тотальної конфіскації і грабунку приватної власності, скоєних ними шляхом масових вбивств, геноциду, етнічних чисток, тортур і масових репресій.
В Україні багато говорять про декомунізацію, але декомунізація – це не тільки перейменування вулиць, знесення радянських пам’ятників і встановлення нових. Набагато більше декомунізація повинна сконцентруватися на захисті прав особистості та приватної власності. Однією з головних засад радянського режиму, крім зневаги до прав людини, був саме тотальний грабунок і недотримання прав приватної власності. Близькими до комуністів у цьому були німецькі нацисти під час їхньої влади на українських землях в 1940-ві роки. Ще за нацистської окупації будинки і квартири убитих євреїв й інших жертв були передані новим «власникам», а радянська влада після повернення продовжила їхнє «освоєння». Значна частина «звільненого» Голокостом житлового фонду була передана партноменклатурі і радслужбовцям, а в 1990-ті роки приватизована новими власниками.
Після здобуття незалежності 1991 року Україна практично ще більше закріпила результати грабежів нацистів і комуністів і не провела реституції – повернення або фінансової компенсації втраченого майна жертвам режимів і їхнім нащадкам. За 28 років української незалежності відібрані у справжніх власників радянською владою в 1917–1991 роки і нацистами в 1940-ві будівлі, землі, об'єкти інфраструктури та твори мистецтва не були повернуті колишнім власникам або хоча б символічно компенсовані. Замість цього награбоване майно було приватизоване або залишене у власності держави. І найкращі шматки награбованого дісталися представникам радянської бюрократії, яка охоплює, зокрема, дітей та онуків організаторів і співучасників масових вбивств і репресій.
Яскравим прикладом правового цинізму сучасної України є проведена колишнім комуністом Кучмою приватизація майна колишніх колгоспів. Землі колгоспів, які в 1920–1940-ві роки відняли у селян, багато з яких були по-звірячому вбиті під час Голодомору або загинули під час радянсько-української війни на Західній Україні в 1944–1953 роках, не були повернуті колишнім власникам чи їхнім спадкоємцям, хоча в 1990-ті багато із цих власників ще були живі. Замість цього землі були формально розподілені тільки серед працівників колгоспів, багато хто з яких взагалі не мав права на ці землі. Також відвертим знущанням над правом приватної власності є «повернення» Україною будівель церков і монастирських комплексів різним церковним організаціям. Така політика ще більше обмежує права спадкоємців пограбованих комуністами і нацистами власників: чому майно повертається церквам, але не повертається іншим постраждалим?
Правовий нігілізм України щодо пограбованих радянським і нацистським режимами приватних власників не міг не призвести до слабкості прав на власність і громадян сучасної України. Якщо «гопники» з радянськими мандатами або в нацистській формі, котрі отримали владу, ось так просто від імені держави приходили і відбирали приватну власність у минулому, чому ті самі «гопники» зараз не можуть просто так прийти і забрати ті ж ваші помешкання, землю, будинок чи бізнес? І вони насправді приходять. Чим ви кращі за пограбованих ваших попередників 50, 70 і 100 років тому? Тим паче, що ваше майно, яким ви володієте зараз, могло бути відібране в минулому злочинними режимами, а колишні власники вбиті або репресовані. Ми всі постійно чуємо або читаємо, як майже щодня на когось «наїхали», незаконно або «законно» відібрали фабрику, завод, ферму чи квартиру, незаконно за підтримки влади вивезли зерно з елеватора тощо. Якщо держава Україна не поважає права власності загалом, то чи можете бути впевнені, що поважатиметься ваше право власності зокрема?
Питання реституції майна також важливе не тільки для зміцнення інституту приватної власності в Україні, а й через прагнення України увійти до Європейського Союзу. Зараз саме недотримання Україною прав приватної власності є одним з головних маркерів, який наочно демонструє, що Україна належить не до спільноти Євросоюзу, а до групи пострадянських країн на зразок Росії, Білорусі та інших, де приватна власність захищена слабко. На відміну від України, пострадянські країни, що увійшли до Євросоюзу, пройшли через процедуру повернення та реституції награбованого майна колишнім власникам або фінансової компенсації. Так було в Латвії, Литві, Польщі, Чехії, Угорщині та Східній Німеччині. Якщо в України коли-небудь з'явиться шанс на вступ до ЄС, то навряд чи варто очікувати, що європейська влада зробить виняток для України. Захист приватної власності – наріжний камінь європейської економіки, а також юридичної та суспільної системи.
Але навіть якщо Україна і не вступить до ЄС, то питання про реституцію приватної власності жертв радянського і нацистського режимів все одно може потрапити на порядок денний через зростання залежності України від Брюсселя. Україні ще «пощастило», що спадкоємці радянських і нацистських жертв, котрі живуть за кордоном, поки що не подають колективних позовів і не вимагають захисту своїх прав через європейські або американські суди, які найімовірніше стануть на їхній бік. Особливо якщо справа стосуватиметься майна, конфіскованого злочинними режимами внаслідок масових вбивств і геноциду. Такі справи можуть взагалі не мати терміну давності. І тому було б ліпше, якби Україна взяла ініціативу у свої руки і закрила питання реституції за допомогою внутрішнього законодавства, а не підпорядкувалася диктату ззовні на чужих умовах.
Поки є час, Україна може сама встановити правила компенсацій за втрачене майно від дій комуністів і нацистів. Цілком очевидно, що фізично повернути велику частину награбованого не вдасться. Здебільшого у награбованого майна вже є нові власники, які володіють ним повністю на підставі чинних в Україні законів, хоча ці закони і є результатом правового нігілізму. Тому виходом може бути тільки грошова компенсація бодай у розмірі частини сучасної кадастрової або комерційної вартості майна, яке збереглося. Крім цього, також можливий варіант обмеження граничної суми компенсації і виплата компенсації не готівкою, а у вигляді ваучера на участь у приватизації держмайна України, яке проводиться щороку (так було зроблено, наприклад, в Угорщині).
Також Україна може законодавчо обмежити кількість країн, громадяни яких можуть претендувати на компенсацію за втрачене майно від України. Головним критерієм може бути відсутність у країнах некомпенсованих реституцією масових конфіскацій на підставі належності майна власникам із «ворожих націй, соціальних груп або ворожих держав», починаючи з липня 1914 року, коли почалася Перша світова війна. Такий підхід, з одного боку, продемонстрував би жорстке дотримання Україною принципів охорони приватної власності, а з іншого – виключив би з реституції в Україні громадян Росії, Білорусі і багатьох країн ЄС.
Варіантів розв’язання проблеми реституції захопленого комуністичними і нацистськими режимами майна та відновлення законності може бути безліч. Але абсолютно очевидно, що цивілізоване вирішення цієї проблеми не тільки наблизить Україну до стандартів ЄС, а й дозволить їй на ділі, а не декларативно, відокремити себе від радянського і нацистського минулого. Також безсумнівно, що реституція може істотно зміцнити інститут приватної власності в Україні, який є основою української економіки.
Автор - Климентій Федевич.
Оригінальна публікація тут
