Річниця Голодомору – це, серед іншого, черговий приклад «сумного і трагічного» українського історичного календаря. Ви ж пам’ятаєте регулярні розмови про те, що українці святкують трагедії і поразки (Крути, Берестечко), що в сусідів – воєнні звитяги, а в нас – річниці розстрілів. Що так не можна. Ну і далі за текстом, який плавно переходить до тез про фен-шуй та ідею перевернути прапор жовтим догори…
Дуже депресивна річ. Тим паче, що маніпуляція. Щоб у цьому переконатися, далеко ходити не треба. Можна просто поцікавитись, а як із цим у сусідів-поляків. Може, у них суцільний фестиваль перемоги Яна Собеського під Віднем?
Ні. Польська історія насичена трагедіями, як і кожна інша. Чого варте лише Варшавське повстання. Але нас зараз мав би зацікавити період, який називають «періодом бездержавності», коли еліти розірвали свої зв’язки з «народом». За прийнятою у нас схемою, українці опинилися в унікальній ситуації: шляхта полонізувалася, козацька старшина русифікувалася, лише народні месники від імені селянства періодично влаштовували справедливу експропріацію награбованого.
Але ж у поляків були поділи Речі Посполитої. Спочатку впливові аристократи, за допомогою Росії, присікли спроби реформувати архаїчну шляхетську республіку. А потім на 123 роки колишня держава стала власністю Австрії, Росії та Пруссії. Типова «українська» історія, правда?
Були намагання відродити державу за допомогою Наполеона, були невдалі Листопадове та Січневе повстання. Багато емігрантів, багато виселених до Сибіру. І все це є в польській політиці пам’яті, незважаючи на «депресивність поразки». Як же так?
Ба більше, історичні перемоги Польщі дивним чином збігаються з періодами, коли сучасна Україна була частиною Речі Посполитої. І вся ця історія із захистом європейської цивілізації – це історія про протистояння зі Степом і мусульманським світом, де українці теж не відпочивали в холодочку.
Власне, сам період бездержавності, тобто ліквідація Гетьманщини, і поділ Речі Посполитої не сильно розбіглися в часі. Тому говорити про «століття бездержавності» для України і «невеликий проміжок часу поневолення» для Польщі – це, м’яко кажучи, перебільшення.
Ті, хто говорить, що польська шляхта і «народ» були єдиними, тоді як українські еліти від «народу» відцуралися, мабуть, не чули про галицьку різанину, коли селяни-мазури різали повсталих поляків-аристократів і видавали їх австрійській владі.
І як польська аристократія спричинилася до літературного вибуху епохи Романтизму, так і українська – до українського книгодрукування, театру, поезії. Не краудфандили тоді межи селянами, не було такої опції. І народні месники не інвестували в літературу. Крім того, що дарували сюжети і персонажів для натхнення.
Єдине, що нас кардинально відрізняє від поляків – це нав’язлива ідея «вигнати неправильних». Усі, хто не проходить жорсткого кастингу на справжнього українця, оголошуються зрадниками і ренегатами. І над цим варто попрацювати.
Тому, якщо говорити про «общность судьбы», – це не про Москву, не про східних слов’ян і не про «три братні народи». Історія України – це звичайна історія Центрально-Східної Європи. Трагічна, як і всі інші. Але з перемогами, прогресом, розвитком – інакше ми б з вами не писали і не читали українською мовою.
Чому ж ми «зациклюємося на поразках»? Тут варто подякувати укладачам народницького канону власної історії, адже вони вдало «вигнали з українців» всіх, хто не ходив за плугом. А радянська історіографія просто відшліфувала таку прекрасну схему.
Якщо ж копнути глибше, то українська історія пропонує нам будувати ідентичність на православ’ї та слов’янстві. Тобто на обрядовій традиції, яку досі «плутають» із християнством, і на належності до мовної групи. Такий собі фундамент, якщо чесно…
І повертаючись до Голодомору. Найгірше в цьому всьому, що ця трагедія, якщо слідувати звичній українській історичній схемі, виявляється якоюсь закономірністю. Ніби все до цього йшло. Тим самим применшується злочин організаторів, а жертви виявляються наче приреченими. Чи таку історію ми прагнемо «віднайти»?
Автор - Назар Кісь
Оригінальна публікація тут
