Витримуючи незначні паузи, українці зі стабільною регулярністю поринають у дискусії, присвячені тематиці пам’ятників, меморіальних таблиць та вшанування знакових дат. Останнє є свідченням, що питання історичної пам’яті досі не були належно осмислені. У суспільстві немає консенсусу щодо важливих історичних вододілів – епох, подій, персонажів. Тож існує багато проблем, які, немов відкрита рана на тілі, не заліковані, навіть не продезінфіковані. Тому вони й пульсують під дією навіть дрібних подразників.
Водночас суспільство все ж змінюється, і ці трансформації таки ведуть українців до світла. Навіть у дискусіях про пам’ятники поступ простежується. Так, останні з них, присмачені ароматом львівської кави та нотками шоколаду, демонструють, що українці можуть дискутувати не лише про пам’ятники, які перебувають у полі національного канону, але й про такі з них, що стосуються ширшої площини, континентального виміру. Тут і скажемо кілька слів про ще один «непотрібний» пам’ятник. Той непогано виглядав би на вулиці чи площі якогось з українських міст, і він – це пам’ятник магдебурзькому праву.
Коли повітря не смердить, а робить вільним
Із 2022-м прийшла дуже неординарна річниця від офіційної дати надання Львову магдебурзького права. У 2021 році все було скромніше, хоч дата, як ми звикли означувати такі речі, кругла. Не зовсім кругла, але заокруглена точно – із 2021-м минула 665-та річниця надання Львову права на самоврядування. Отож, король Казимир ІІІ, місто Сандомир, привілей 1356 року: «…Для втіхи згаданого міста та збільшення кількості його вірних жителів даємо і встановлюємо вищезгаданому містові на вічні часи німецьке право, яке по-простому називається магдебурзьким […] звільняємо згадане місто та його жителів від усіх юрисдикцій каштелянів, воєвод, суддів, підсудків, возних…».
Текст процитовано за виданням «Привілеї міста Львова», яке побачило світ 2010 року. Привілей 1356 року є першим документом, який читач зустріне у цій праці. Воно й не дивно, адже цей акт і система відносин, яка ним установлювалась, визначали життя Львова, хід історії українських земель, впродовж наступних століть. Без магдебурзького права важко уявити суспільний та господарський розвиток більшості міст на українських землях у той час. Водночас вказане вище науково-критичне видання починається не з тексту привілею, йому передує ґрунтовна і фахова передмова. З неї дізнаємося, що в наукових колах критично налаштовані до тези, що історія магдебурзького права у Львові бере початок саме від появи привілею, під яким стоїть ім’я короля Казимира ІІІ. Врешті, питання не в даті, а в належній оцінці самого явища.
Львів також було засновано не 1256 року. Проте всі, від школяра з навушником на занятті з історії до туриста, який шукає «П’яну Вишню» у Львові, знають про «окаянну» бабу з міста Холм, яка не вміла поводитись із вогнем. Не стало проблемою прив’язати заснування Львова і похідну від цього традицію святкувань до згаданої вище дати. Ситуація ж із наданням місту магдебурзького права також дискусійна, але тут менше легенд, більше запитань. Однак є свої нюанси. Навіть постать короля Казимира ІІІ, який має не найкращу «пресу» в сучасній Україні. Був би на його місці литовський князь Любарт чи хтось із молдавських господарів (бажано не ті, яких стратили у Львові) – було б простіше. Поки що ж маємо дві рівні за значенням чи вагомістю, але різні за оцінкою в суспільній думці та увазі до них з боку громадськості події.
Хай там як, надання українським містам магдебурзького права (1324 року Володимир, 1356 року Львів, 1432 року Луцьк, 1494 року Київ і т. д.) було явищем у нашій історії. Останнім визначалося буття в одній системі правових і політичних відносин із тогочасною європейською цивілізацією. Також цей крок став маркером, який відділяв і досі відділяє наші терени від простору, якому сьогодні намагаються накинути ярлик так званого «руського міра». Наявність на наших теренах магдебурзького права є одним із чинників, який не дозволяє поставити знак рівності між нами і згаданим вище штучним конструктом, адже по той бік магдебурзького права не було і там не розуміли, чому міське повітря робить вільним – міське повітря їм просто смерділо.
Взяти ратушу на прапор
Міські спільноти, які функціонували за магдебурзьким правом, були самодостатнім і саморегульованим механізмом. Водночас цей організм був ще й полікультурним – важко уявити велике місто на українських землях у той час без вірменської чи єврейської громади, почасти – навіть татарської. Серед міських жителів, на керівних посадах бачимо німців, італійців, французів тощо. Період від XIV ст. і до XVIII ст. відзначався й певною мобільністю населення. При цьому іноземці приїжджали на наші терени, а місцеві жителі їхали в західні краї – навчалися, переймали досвід. Звичайно, були нюанси, але маємо підстави вважати, що тут дихали тим самим повітрям, що й у Відні чи Флоренції. Натомість людині, світській чи духовній, Руське це воєводство чи Київське, було непросто знайти спільну мову з мешканцем Москви чи Астрахані.
Свобода, у тогочасному її розумінні, а також чіткі правила гри – це привілеї і реальність буття не тільки нобілітету на наших теренах у XIV–XVIII ст., але й міщанства. Як виглядає, другі прийшли до цього навіть раніше – саме завдяки існуванню тут магдебурзького права. Чим описане не модель для наслідування сьогодні, коли ми, шляхом децентралізації і євроінтеграції, намагаємося прийти до самодостатніх регіонів з одного боку і європейських стандартів життя з іншого? Із цього погляду, послуговуючись популярним у ці дні терміном, сторінка про магдебурзьке право на українських теренах – це історія, яку не потрібно «долати», її варто вивчати, наслідувати, брати на прапор.
Траєкторія замість піке
Можливо, ця паралель буде і не найбільш влучною, але поширення магдебурзького права на українських землях, наслідки цього процесу можна порівняти з процесом християнізації Русі. Якщо після 988 року перший русин на митрополичому престолі, Іларіон, міг писати про закон для євреїв і благодать від Бога для всіх народів, тим самим вписуючи русь (і Русь) в історію, то магдебурзьке право – це місток, прокладенням якого українські землі були вписані в історії європейської цивілізації. Хто обізнаний із цієї сторінкою нашої історії, не скаже, що Україна – не Європа. Звичайно, що в таких категоріях тоді не мислили. Однак чітко розуміли, і місцеві мешканці, і мандрівники, що ця територія – самобутня, щось відмінне від Московії, Татарії, тут межа...
Християнізація і магдебурзьке право. Ці світоглядні системи були поширені на наші терени з різних центрів. Водночас вони стали маркерами, які на наступні століття, навіть тисячоліття, визначали хід нашої історії. Різниця між ними хіба в тому, що знайшлися середовища, що є цілком заслужено і справедливо, які живлять увагу до процесу християнізації і підтримують присутність у публічній площині цієї теми. Натомість, якщо говорити про питання магдебурзького права, тут, на жаль, радше тиша. На відкритті пам’ятника магдебурзькому праву піар неможливий, тема ця не медійна, та й обивателю вона байдужа. Тут мало крику і шоу, але – забагато ідеї. Пам’ятник «Лізі сміху» поставити чи якогось сумнівного виконавця народним артистом України проголосити значно простіше.
З іншого боку, це був би розрив шаблонів і виклик реальності – поява концептуального пам’ятника, який відсилає до важливих і базових явищ, про що майже не написали б у ЗМІ, на що не прийшов би президент, голова Верховної Ради чи обкому партії, за першість відкриття якого не змагалися б владні центри в регіоні. Просто тихо й безшумно відкрити. Навіть проєкт міг би бути простим – без коней, які злітають у небо чи прибитих до землі єзуїтів. Мармурова стела і рік. 1324, 1356, 1494... Щоб ми розуміли і наступні покоління знали – що тут живуть люди, які знають собі ціну. І добре, що дата появи магдебурзького права на наших землях цього року не кругла. Маємо час подумати і вирішити – чи доросли ми до пам’ятника магдебурзькому праву на вулицях і площах наших міст.
Автор - Євген Гулюк
Оригінальна публікація тут
