Після вибуху німецько-радянської війни в 1941-му на території між Чорним і Балтійським морями прокотилася хвиля антиєврейських погромів. Не оминула вона і Галичину. Погроми супроводжувалися ритуальними приниженнями, побиттям, вбивством, сексуальним насильством, примусом до робіт, розграбуванням і нищенням майна. За даними дослідника Кая Струве, у погромах в Галичині вбито від 7300 до 11 300 людей, разом з тими, хто загинув від рук дивізії Ваффен-СС «Вікінг».
Прийшлі німці інспірували погроми і брали в них участь, однак важливу роль відіграло й місцеве неєврейське українське та польське населення. У чималій кількості єврейських свідчень вжито загальні поняття щодо винуватців, які вказують на їхню національність, професію, місце проживання чи характер зв’язку з жертвами. Водночас ці спогади, фото- та відеоматеріали засвідчують, що головними винуватцями були чоловіки і хлопці. Тож чи мало антиєврейське насильство лише чоловіче обличчя? Де були жінки в час погромів? Якою була їхня позиція?
Помічниці чоловіків: спостерігачки, виказувачки і відмовниці
Ролі жінок, які стали акторками антиєврейського насильства, умовно можна поділити на дві групи: допоміжні й активні. Більшість належала до першої групи. Вони спомагали чоловікам передусім заохоченням і похвалою. Опинившись в епіцентрі насильства випадково чи з цікавості, жінки споглядали за приниженням жертв і тріумфом їхніх кривдників. Хтось із жалем і навіть жахом. На фото зі Львова, де зображено євреїв, яких примусили чистити асфальт біля Оперного театру, видніються постаті жінок у центрі. Судячи з їхніх жакетів, спідниць і відсутності хусток на голові, ймовірно львів’янок. Вони не приховують свого задоволення від побаченого. Вуста однієї з них, вдягнутої у білу блузку, обрамлює широка усмішка. Деякі жінки поруч також глузують. Без тіні співчуття жертвам чи осуду агресорів. Таку реакцію винуватці насильства могли відчитати як соціальне схвалення і легітимацію своїх дій, що робить цих жінок фактично співучасницями насильства, а не просто спостерігачками.
Ще більше до насильницьких практик долучались ті жінки, які не просто мовчазно спостерігали чи демонстрували схвалення мімікою і жестами, а вигукували антиєврейські гасла, образливі слова на адресу жертв і закликали інших до «покарання» євреїв за злочини більшовиків, у дусі міфу про «жидокомуну». Шломо Маєр згадував, що донька адвоката Теодора Ваньо виголошувала антиєврейські промови у Золочеві: «Достатньо згадати сумнозвісну С. Ваньо. Вона часто проводила час у компанії євреїв, була хореографом в єврейській драматичній студії “Ан-ський”. Проте ця сама С. Ваньо стала нашим найзлішим ворогом в ці дні під час вторгнення Гітлера. Вона робила промови на зустрічах, їздила в села, організовувала погроми, в яких особисто брала участь. На її руках кров десятків євреїв».
Деякі жінки відкрито раділи «розправі» над євреями. Марія Бохенек згадувала, як сусідка її шкільної подруги Люсі Робінзон «розповідала зі сміхом» про вбивство останньої під час погрому у Старому Самборі.
До «пасивних» агенток антиєврейського насильства можна зарахувати донощиць і відмовниць у наданні притулку. Перші, особливо домоуправительки, повідомляли погромникам місця проживання чи сховків євреїв, вказували на них, пізнавши на вулицях. Другі ігнорували загрозу життю євреїв, не пускаючи їх до своїх домівок. Мешканка Дрогобича Рутка Гіршберг наголошувала у спогадах, що місцевий українець хотів сховати її та батьків, але його «дружина не дозволила йому рятувати євреїв». Одна з постраждалих у Бориславі, чиє ім’я невідоме, згадувала, що просила сховку у «дуже доброї знайомої польки». Та не впустила її до свого дому, бо, як виявилося, «розраховувала на фольксдойчерство», тому «не хотіла себе компрометувати знайомством з євреями». Самуель Ліпа Танненбаум описував, що Роза Дацко, яка стала управителькою його фабрики у Золочеві після вибуху німецько-радянської війни, вигнала з неї усіх євреїв, які там переховувалися в час погрому, окрім самого Ліпи, його дружини і доньки, з якими давно дружила.
«Я хочу вбити цих трьох євреїв»: нападниці і грабіжниці
Були й жінки, які безпосередньо чинили антиєврейське насильство чи виражали готовність до нього. Восьмирічний Леонід Манн стояв на порозі свого будинку в селі Заболотівка на Тернопільщині, коли почув голос молодої сусідки. Вона зверталася до знайомого українця. «Ходімо до тебе додому, даси мені сокиру. Я хочу вбити цих трьох євреїв!» Жінка мала на увазі Леоніда, його матір і бабусю, адже батько в той час ховався поза домом.
«Серед нападників було багато жінок, молодих українських селянок, які не поступалися жорстокістю чоловікам», — згадував про події на площі Смольки у Львові Вілек Маркєвич. На одному фото з Львівського погрому видно жінку, яка тримає коротку палицю і нахиляється над лежачою єврейською жінкою. Яніна Масловська згадувала, що в тюрмі на Лонцького її матір, знайому пані Цукер з донькою та малим сином «щосили били» і «жінки, і хлопці». Деякі жінки проявляли неабияку наполегливість у переслідуванні євреїв. Зінаїда Аллерганд згадувала як її 9-річного сина Леона та чоловіка, адвоката д-ра Германа Аллерганда, оточили погромники на вулиці Легіонів (нині проспект Свободи) у Львові. Намагалися їх запровадити у Бригідки. Завдяки втручанню німецького офіцера погромники відступили, за винятком однієї жінки, яка продовжувала переслідувати сім’ю. Тернопільський лікар Йоахим Гіршберг згадував, що під час погрому ховався у своєму будинку, куди «забігла як фурія старша українка, з розхристаним волоссям і палкою в руці, шукаючи мене і напастуючи мою дружину».
Жінки були серед тих, хто вривався до єврейських помешкань з метою наживи. Нерідко вони забирали єврейське майно у присутності його власників. Мешканка Зборова Люся Кроніш згадує, що частину грабіжниць її мати знала особисто і, щоб присоромити їх, говорила: «Як мило, що пані до нас завітала». Деякі жінки користувалися відсутністю або загибеллю власників майна. Менахем Дуль згадує, що після того, як погромники закатували місцевого аптекаря Мунца в Озерній на Тернопільщині, його дружина покінчила життя самогубством. Тоді «в кімнату, де лежала покійниця, забігли дві сусідки-українки», забрали з-під неї капу, зняли біжутерію з шиї і рук і «швидко втекли».
Тож мотиви багатьох учасниць антиєврейського насильства були опортуністичними й особистими. Що, однак, не відкидає ролі антисемітизму, політичних та ідеологічних мотивів у діях інших жінок. Їхні ролі в погромах підважують традиційні гендеровані уявлення про екстремальне насильство, де чоловіки асоціюються з винуватцями, а жінки – із жертвами.
Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).
https://ukrainianjewishencounter.org/uk/
Авторка - Марта Гавришко.
Оригінальна публікація тут
