Оригінальна публікація https://zaxid.net/ni_ne_treba_svyashhennoyi_narodnoyi_znov_n1539929
Автор - Артем Харченко
Цей текст не є критикою, спрямованою проти когось, лише спробою долучитись до обговорення, яке мені здається важливим, бо воно про майбутнє нашої / моєї країни, коли війна скінчиться і Україна продовжить мирне життя. Я відчуваю лише повагу до згаданих / не згаданих мною в тексті людей, які у важку мить взяли в руки зброю чи пишуть / говорять для того, щоб світ знав про злочини російської армії проти України.
24 лютого 2022 року – перший день повномасштабної агресії РФ проти нашої країни, тепер всюди називають точкою відліку нової реальності для України, незворотнім прощанням з минулим. Здається, ця теза вже сьогодні вимагає від нас осмислення, і рефлексій вистачає – мільйони стали активними дієвцями, взявши до рук зброю, допомагаючи армії та людям, які були змушені залишити домівки чи лишаються під обстрілами. Соціальні мережі та сайти щодня відображають хроніку війни та думки українців. Помітними в цьому інформаційному потоці стали спроби позначити саму війну – дати їй визначення, додати символів до цього опису. Цікаво, бо для більшості українців не є таємницею те, що війна проти Росії триває вже вісім років, і змінилися лише її масштаби. Навіть методи – шлях військових злочинів – використання заборонених видів зброї, обстріли цивільних об’єктів, свідоме створення локальних гуманітарних катастроф, яким іде сьогодні РФ, не є новим. Усе це вже було випробувано проти українців на Донбасі, насправді і в усіх попередніх російських війнах в Ічкерії, Грузії, Сирії. Незмінною лишається й російська пропаганда, яка вперто створює «свій» світ, де російські війська можуть називатися миротворцями, а українці проголошуються «братнім народом».
Хай там як, слова – це важливо – допомагають суспільству намацати певні точки дотику, тому спроба виділити 24 лютого як точку відліку нової історії України є цілком зрозумілою. Мабуть, найпомітнішою, можливо тому, що почасти ця риторика була використана президентом Володимиром Зеленським, іншими офіційними особами. З’явилися тези про «вітчизняну війну», «міста-герої», «російських фашистів». Зокрема, президент надав звання «Міста-героя України» моєму рідному Харкову. Ще 2 березня сайт «Українська правда» опублікував текст Ярослава Грицака. Він закликав «назвати речі своїми іменами», давши визначення війні як «вітчизняній» та окресливши її колективного суб’єкта з нашого боку як «українську націю». На думку історика, визначення війни як «вітчизняної» дасть змогу відчути себе патріотами тим, хто «досі святкував День перемоги 9 травня».
Іншою помітною візією стали тези про «визвольні змагання», «народну війну». Володимир В’ятрович у фактичній відповіді на текст Грицака писав про те, що «вітчизняна» є «повторенням російських пропагандистських брендів» та закликав вважати її «війною за незалежність», «народною війною». У схожих текстах / думках також присутні тези про повторні «визвольні змагання» та «століття боротьби за свободу».
На жаль, обидва помічені дискурси повертають українське суспільство обличчям у минуле. «Нова історична реальність потребує нових слів», – пише Грицак, і з цим неможливо не погодитись. Інше, чи можна побачити ці нові слова, а головне – нові сенси у «вітчизняних» та «народних». Обидва слова ніби знов зійшли до нас з відомої радянської пісні 1941 року «Священная война». «Міста-герої» та «фашистські загарбники», вибачте, з тієї ж опери. Я не впевнений, що цей лексикон спрацює навіть для тієї частини населення, яка «святкує 9 травня». По-перше, весь його енергетичний заряд уже давно вихолощено і він лишається вагомим хіба що для найстаршого покоління. По-друге, це поле вже давно зорано російською пропагандою і боротись з потоками брехні та маніакальними історичними екскурсами треба не їх віддзеркаленням, а цілковитим запереченням. Тим паче, що в тому ж Харкові навіть ті, хто міряв родинну пам'ять про Другу світову війну за старими радянськими лекалами, аж ніяк не були готові вітати ворога на своїй землі, що й доводять уже другий тиждень під бомбами.
Риторика про «визвольні змагання» та «століття боротьби» так само заважає нам побачити Україну, яка бореться сьогодні, зрозуміти, що саме надихає її громадян, та визначити наші пріоритети на майбутнє. Можна проговорювати банальності про те, що «історія повторюється», і от знову тут росіяни / більшовики / імперці, та це не так. Контексти змінюються, ті ідеї / явища, що нам здаються знайомими і дуже старими, наповнюються новими сенсами. Сучасна Росія – це окремий феномен, який має мало спільного з Російською імперією чи СРСР, окрім мантр про історичний зв’язок. Її злочини в сучасній історії ще стануть приводом для судових рішень та наукових досліджень, можливо, потягнуть за собою і відчуття провини та каяття з боку росіян – але то вже їхня історія, яка має до нас стосунок лише в силу географічної близькості та питання безпеки.
Нова Україна, яка постає в цій війні, має шанс на чергову дискусію про майбутнє, і було б добре, якби туди ми не брали те, що є архаїкою і не промовляє до нас – сучасних українців. Здається, досить було б і українсько-російської війни. Питання – чи треба героїзувати війну як таку, наповнюючи її зайвим пафосом? Слід героїзувати тих, хто сьогодні віддає своє життя чи здоров’я або докладає зусиль для того, щоб Україна вижила і перемогла. Але якщо назва цієї війни має містити щось більше, то, може, варто зробити перші кроки в бік нових сенсів? Чому б не спробувати знайти те, що мотивує наших громадян в цій війні, те, що проговорюється кожного дня? Тоді «Росію» можна було б взагалі витіснити з цієї назви – вона не є орієнтиром, не є навіть вповні суперником, радше військовим злочинцем. Чому б ці події не назвати Війною за Європу? Ця назва відобразить як тривалі прагнення українців довести право на місце в європейських структурах, декларування нашої причетності до європейських цінностей, відчуття історичної / культурної належності до Європи, так і актуальну реальність, де Україна стала жертвою агресії путінського режиму, який відверто загрожує континенту ядерною зброєю, натомість більшість європейських урядів досі намагаються відшукати якесь раціо в його поведінці. Українці прагнуть бути з Європою і захищають її сьогодні найдорожчою ціною – власними життями. Війна за Європу має відкрити для України нове майбутнє і нагадати європейцям про їхню міру відповідальності.
