Оригінальна публікація https://zaxid.net/kinets_galichini_ta_rol_banderi_n1540604
Автор - Станіслав Безушко
«Галичани все знали», «Львівщина все забезпечує і допомагає всім», «якби обрали Чорновола, то такого б не було», «Бандера став національним героєм», «ми стали справжньою нацією, про яку говорили в Галичині вже давно», «Західна Україна воює з росією з 1939 року», «ми тут культурні люди, не те що переселенці», «от якби вони дійшли до Львова, то ми б їм показали»...
Десятки відомих людей, сотні повідомлень та заяв у такому стилі почали з’являтись з другого тижня чергової російської агресії. Вони свідчать про одне: частина політичних, культурних, освітніх еліт та галицьких інтелектуалів не розуміють, що відбувається, та шукають паралелей там, де їх немає, хочуть надати війні з росією «галицького присмаку» та показати якусь свою регіональну особливість.
Проте цим людям варто зрозуміти, що зараз вони більше допомагають розколювати суспільство, а не об’єднувати. А три ракетні удари по Львову не можна навіть трошки порівняти з тим, що переживають зараз люди в Маріуполі. Не можна «важке життя» в тилу порівнювати з тим, що пережили люди в Бучі, Гостомелі, Ірпені, Чернігові, Харкові.
Велика дяка кожному, хто у складний час залишився і допомагає країні. Проте зараз не 2014 рік і не Майдан. Треба розуміти, хто взяв на себе основний удар і втримав просування росіян, а зараз відкидає їх «за поребрик». Мотивацією цих захисників була не чиясь правота, ідеологія чи бажання щось довести, а життя – своє, рідних, близьких, країни.
Віддати своє життя за Україну – це неоціненна жертва. Не варто порівнювати її з нічим та прив’язувати до свого, ще живого, уявлення світу і життя. Люди виконують свій обов’язок та хочуть врятувати інших, а не довести, що хтось у 1991 році мав рацію чи несправедливо програв вибори 1994 року.
Немає і не було у львів’ян / галичан ніякої месійності, і не буде. Це треба зрозуміти та не намагатись «натягнути чобіт на глобус». Фрази, що якби галичан послухали й обрали Чорновола президентом, то не було б війни – це маніпуляція і самообман. Така ж, як «невступ до НАТО зупинить російську агресію».
Зараз уже немає значення, що було. Головне, що є, що Україна єдина. Зараз напрям розвитку країни визначає уродженець Кривого Рогу, а обороною займається уродженець Житомирщини, тил забезпечують галичани, отримують удар жителі сходу країни, а тримають удар і завдають втрат ворогу хлопці й дівчата з усієї України. Ми не повинні мати жодних регіональних відблисків та особливостей у політиці, освіті та національному міфі й ідеї. Уже донецькі намагались свій світогляд нав’язувати країні, і для них та країни це нічим добрим не закінчилось.
Зараз активний етап війни для всієї України, а не тільки окремих регіонів. Росія вбиває українців, а не «галичан» чи «донеччан». Ми ж не ділимо вбитих українців за регіональним принципом. То й не треба робити це під час звичного життя та не ділити перемоги і проблеми між регіонами. Ми маємо війну за існування країни. Треба вижити, виграти, почати будувати нову країну. А не під час війни говорити, хто кому і що винен.
Львову і галичанам доведеться нарешті трошки перестати говорити про свою особливість та п’ємонтизм. Подумати над тим, що відбувається в країні, а не намагатись збудувати собі славу рятівників країни, сидячи в дуже глибокому тилу та розказуючи, хто і як має захищати країну. А всі спроби нав’язати теперішній війні якусь ідеологію столітньої давності чи підняти на п’єдестал заслуги окремих людей чи регіонів – ніщо інше, як допомога ворогу розсварити українців.
Також не варто зараз нав’язувати якусь ідеологію та національний міф для всієї України. Ми не тоталітарна держава, а демократична, все сформується з часом, без тиску та примусу. Головне для держави – задати рамки, які відрізнятимуться від російських підходів.
Тішитись тим, що всі говорять про Степана Бандеру і нарешті галичани в чомусь праві, теж не варто. Цей персонаж вирваний з контексту історії. Його сприйняття часто продиктоване не розумінням ролі політика, а дражливою реакцією росіян на Бандеру. Він не був і не є національним героєм, лідером нації чи важливою історичною постаттю. Він не більше ніж військовий мем та відповідь росіянам на їхні заяви про нацистів. Він перебуває на тому ж рівні, що й фраза з адресою, куди має піти російський корабель. Що далі від війни, то більше люди його забуватимуть.
Те саме стосується й завоювання Кубані, про яку нині говорять деякі лідери думок. Але, на жаль, не всі розуміють, що Кубань – давно не Україна, це проблемний регіон. Чомусь вважають, що від Карпат до Кавказу – це ціль України. Тим, хто, сидячи у Львові чи Тернополі, прагне створення «української імперії», можу лише запропонувати піти на фронт. У нас і так уже вісім років окупований Крим та частина Донецької та Луганської областей, а ви намагаєтесь нав’язати у порядок денний війну в стилі росії.
Фрази на зразок «галичани все знали і все розуміли» – це огидне і невчасне бажання виокремити себе як розумніших і особливих. Бажання показати, що ми ведемо війну з росіянами десятки років і тому знаємо, хто вони. Україна пережила Голодомор та висилки в табори, масове знищення і росіянами, і нацистами. Тому казати, що тільки галичани пережили звірства – це відверта брехня. Намагання показати, що хтось більше страждав, а хтось співпрацював, – відверта маніпуляція, яка допомагає ворогу поширювати міфи про різні сорти українців.
Для кожного жителя України тепер ідентифікуватись як українець має бути нормою. Раніше ми дуже сильно показували регіональну належність, ідентифікували себе з місцем проживання, як громадою та спільнотою. А тепер назвати себе українцем – це честь. У нас склалась хороша ситуація, коли люди відчувають відповідальність за громаду та чітко вказують, що вони – українці. І чимраз менше артикулюють регіональну належність.
І в перші дні війни ворог тиснув саме на регіональні відмінності, намагаючись спровокувати ненависть між людьми. А деякі наші медіа активно допомагали, розповідаючи, що зі сходу країни приїхали люди без культури, яких треба тут виховувати. І зроблять це львівські «справжні бандерівці».
Перемога у війні з росією – це буде перемога України і її народу, рівнозначна для всіх. Тепер у нас особлива країна, яка всупереч усьому показала єдність, силу, гідність, прагнення до свободи та відповідальність.
Ми перестаємо виставляти вперед бачення окремого регіону чи його бажання. Тепер почнеться формування єдиної та неподільної України, бо вона стала дійсно цінністю – Батьківщиною, за яку готові вмирати і знищувати окупантів. Тепер в авангарді Україна і її проблеми, а не Донбас, Галичина чи Київ.
Зараз важливою є історична пам'ять та розуміння причинно-наслідкових зв’язків. До чого призводять вирвані з контексту події та історичні персонажі – можемо побачити зараз у містах та селах України. Ми вперше почали говорити про розвиток, і це під час війни. Для нас стало важливішим показати, що ми демократична країна вільних людей з цінностями та бажанням творити, а не знищувати. Ми самі нарешті почали говорити про країну як окремий суб’єкт, а не додаток до росії. Тепер усе менше чуємо, що треба робити не так, як у росії, та все більше, що нам треба думати, як розвиватись, що робити й до чого прагнути.
Усі нав’язування скопійованої в росії ідеології агресії роблять нас схожими на них. Національний міф має сформуватись не на протистоянні з росією, а на потребах України та українців. Особливості регіонів можуть бути культурними та звичаєвими, але не політичними чи ідеологічними. Возвеличення одних над іншими не призведе до розуміння. А тепер ми маємо шанс на всеукраїнський діалог та обговорення проблем.
