У 2015 році у Львові проводили опитування стосовно того, як мешканці «бачать» і називають райони міста. Виявилося, що майже всі львів’яни послуговуються сучасними назвами або «якірними точками» на кшталт «Новий ЦУМ» чи «Іскра». Чи не єдиним великим районом, який зберіг свою історичну назву, і яка не закріплена адміністративно (як Сихів) – це Рогатка.
Чому саме «Рогатка»? Люди здебільшого пояснювали таку назву тим, що на карті вулиці Хмельницького та Новознесенська дійсно нагадують рогатку.
Бюро спадщини продовжує цикл публікацій про історичні райони Львова, де ми спробуємо розкрити цінність цих просторів для розвитку міста, показати мешканцям та бізнесу можливості інтегрування культурної спадщини у їх побутове життя та розповісти про правильне поводження та важливість її збереження.
Рогатка сьогодні – це район від горілчаного заводу (перехрестя Волинської та Хмельницького, де власне і була рогатка в первісному значенні цього слова) до АС-2, включаючи Промислову до Липинського та Новознесенську до Пластової.
Назва «Рогатка» прижилася саме до району Богдана Хмельницького, хоча рогаток було більше. Крім Жовківської рогатки на теперішній вулиці Богдана Хмельницького, були Вулецька, Янівська, Городоцька, Стрийська, Личаківська, Замарстинівська, Клепарівська – на головних шляхах, які вели до Львова. Це були спеціально облаштовані пункти для збору митних платежів, які австрійська влада встановила на під’їздах до міста, оскільки міські брами середньовічних мурів перестали виконувати цю функцію. Тому те, що зараз називається Рогаткою, колись було місцевістю «за Жовківською рогаткою», що відповідало суті справи, якщо дивитися зі Львова.
Для того, щоб зрозуміти, з чим маємо справу, потрібно знати навколишні умови. З одного боку місцевість «за рогаткою» межувала з районом Підзамче (тоді це було Жовківське передмістя), про який є чудове дослідження тут. З іншого боку сусідами були мешканці села Знесіння. Це сусідство можна побачити навіть сьогодні – з одного боку маємо «промисловий райончик», а з іншого – майже сільську ідилію. Вулиця Новознесенська і прилеглі до неї вулички почали формуватися на початку ХХ століття як «Нове Знесіння» на землях села.
І до сьогодні окремі «перлини» Рогатки іноді «приписують» до Підзамча – як от фабрику Бачевських, Jam Factory, трамвайне депо чи Нову міську різню (м’ясокомбінат) на Промисловій. І це не дивно, адже історія Рогатки тісно пов’язана з Підзамчем і Жовківським передмістям взагалі. Перед приєднанням Галичини до Австрії в останній третині XVIII століття обидва сучасні райони жили за рахунок близькості до Львова, яку вдало поєднували із відсутністю контролю з боку міської влади.
З тією різницею, що до приходу австрійців товари, не обкладені міським митом, осідали на Підзамчі, а після встановлення австрійцями рогатки на перетині сучасних вулиць Хмельницького та Волинської, ті самі товари почали осідати «за Рогаткою».
Але не лише можливість купити дешево і продати нелегально формувала цю місцевість. Тут було простіше і в плані будівництва, і в плані релігійних свобод, і коли йшлося про правила ведення бізнесу чи ремесел. Така собі сіра зона біля Львова, «зарегульованого» ще з часів середньовіччя цеховими та конфесійними правилами.
Коли, після приєднання до Австрійської імперії, у Львові розібрали міські мури, а «рука закону» принаймні офіційно дотягнулася на Підзамче, специфічна атмосфера «свободи на грані фолу» перемістилася в місцевість «за Рогаткою». Що позначилося на репутації місцевих мешканців. Нерідко повідомлення з кримінальної хроніки початку ХХ століття супроводжувалися «очевидними» поясненнями на кшталт «відомо, що жодна порядна людина не відважиться проводити відпочинок за Жовківською рогаткою, в знаних на ціле місто кнайпах, тим більше – в темний час доби».
«За Австрії» відбулося і те, що називається промисловою революцією. Сусіднє Підзамче активно забудовувалося фабриками, цехами, дешевими неякісними будинками для робітників. Традиції кустарного виробництва, наявність дешевої робочої сили і «брудна» спеціалізація, торгівля без обмежень, які були в самому Львові. А також менше умовностей на релігійному чи етнічному ґрунті – звідси і негативні стереотипи щодо євреїв, «міського шумовиння», «розбійників» – зіграли свою роль в епоху зародження капіталізму. На Підзамче та Рогатку прийшли інвестиції. Саме з тих часів збереглися майстерні, фабрики, депо, різня і багато чого іншого, яке зараз несправедливо приписують виключно радянській індустріалізації.
Водяні млини на Полтві замінювалися новими паровими машинами, що дозволило перенести їх якомога далі від берега. Та й сама річка, перетворившись на каналізацію, не додавали місцині престижності. Багаті львів’яни обирали для життя інші райони, а тут облаштували каналізаційні очисні споруди.
Міська влада мала наполеонівські плани стосовно благоустрою, але основну роботу зробили приватні ініціативи. Навіть будівельний бум кінця ХІХ століття, який дійшов таки до Підзамча, мав виразний власний стиль: дешево, неякісно, прибутково. І якщо на Підзамчі діяли (зі скрипом, але все ж таки діяли) міські норми і правила, то за Рогаткою селити робітників, складати товари чи розливати алкоголь можна було за правилами «спеціальної економічної зони». Це, однак, не означає, що вздовж головного шляху (тепер вулиця Хмельницького) не будували гарних будинків чи офісних приміщень або заводів. Також була і певна суб’єктність, підтверджена тим, що стояв костел (тепер це греко-католицька церква на Новознесенській), синагога і базар (існує, до речі, досі, попри факт «викупу» з комунальної власності і подальшу судову тяганину).
Залізниця, прокладена з північного боку Високого замку, мала б «оживити район», однак побічним ефектом виявилося те, що залізнична колія цей район від решти міста і «відрізала». Попутно «порізавши» і саму Рогатку – до Нової міської різні (м’ясокомбінату) проклали залізничну гілку.
Після Першої світової війни рогатки як частина фінансової інфраструктури втратили своє значення. А 1931 року нарешті ліквідували адміністративну межу між Львовом та селом Знесіння. Тепер це все офіційно стало частиною Львова. На той час більша частина теперішньої Рогатки скидалася не на село, а на робітничий, густозаселений район із майже міською забудовою. Земля тут була дешевшою, правила забудови досить умовними, дорожне покриття і каналізація – відсутніми. Це означало багато дешевого житла для робітників і розбудову бічних вуличок. В цей же період греко-католицька громада почала будувати свою церкву (зараз це храм ПЦУ на Ковельській).
Але в міжвоєнний період в складі Польщі Львів був уже не тим «столичним королівським містом», яким він був за часів Австро-Угорщини. Рогатка розвивалася повільно, як і Підзамче, як і Львів загалом.
Друга світова війна та нацистська окупація знищила євреїв та їхні сліди у Львові. Радянський період розпочався із нових репресій і депортацій, з появи нових мешканців, ліквідації приватної власності та проголошення курсу на індустріалізацію. Так приватні фабрики і будинки стали «народними». Але оскільки харчова і легка промисловість (а саме такою була спеціалізація району) радянську владу цікавила менше, ніж машинобудування, то радянська індустріалізація пройшла на Рогатці дуже умовно. Підприємства-гіганти будувалися на вільних околицях Львова, а існуючі тут продовжували працювати впритул до житла, хоч це не відповідало навіть тодішнім санітарним нормам.
За радянської влади на Рогатці розташовувався справжній «клондайк» підпільної торгівлі товарами з довколишніх підприємств і складів – вся інфраструктура у вигляді залізничної колії, складів і невеликих фабрик існувала вже давно. Звідси й «романтична» назва району тих часів – «золоте дно міста Львова».
Зараз Рогатка (як і Підзамче) активно позбувається колишніх стереотипів. Близькість до центру міста робить район привабливим для житла, а відсутність спекуляції та дефіциту – придатним для нормального бізнесу.
Окремі об’єкти історичної спадщини активно реконструюють і адаптують для нових функцій. Приклад «Фабрики повидла» чи «Заводу Бачевських» показує, наскільки цінними для всього навколишнього простору є такі об’єкти, наскільки «дорожчим» навіть візуально стає навколишня нерухомість. Залишається сподіватися, що менш відомі, але від того не менш цікаві трамвайне депо, міська різня, церкви, робітничі будинки, і навіть рідкісні сільські садиби теж стануть візитівками Рогатки.
Попередня історія цього району – це адаптація до міста, яке поруч. Зараз – це адаптація до ролі одного з районів, який претендує бути «ближнім центром». А це значить, що думати слід не лише про те, як використати залізницю для доставки і перевантаження товарів. А, наприклад, як зробити так, щоб залізниця перестала бути бар’єром, який відділяє житлові квартали в цьому районі від Кайзервальду. Про який піде мова в наступній статті.
Фото: Фотографії старого Львова, Центр міської історії.
Оригінальна публікація тут
