Україна, попри те, що декомунізація розпочалася вже давно, досі розбирається з радянськими пам’ятниками. В тому числі й з тими, які одночасно є місцями поховань – по суті, з братськими могилами посеред міст. І якщо з пам’ятниками попрощатися більш-менш просто, то з могилами вже складніше. Все-таки – це місце останнього спочинку людей, а таке зобов’язує до цивілізованого ставлення та до певної поваги.
Звісно, братська могила не є винаходом радянської влади. Потреба у швидкому похованні, особливо під час війни, була завжди. Логічно, що місця поховань завжди мали специфічний статус в більшості суспільств. Але за часів модерних ідеологій, з поширенням націоналізму, значення такого поховання стало більшим аніж банальне вшанування померлих. У ХІХ-ХХ століттях братські могили стали квазірелігійними об’єктами – вони позначали місця вічного спочинку загиблих за якусь ідею.
За часів СРСР, коли на державному рівні заперечували релігію та пропагували атеїзм, зміщення офіційної ідеології в бік квазірелігії набуло глобальних масштабів. Фактично, віра у «Велику Перемогу» стала замінником віри в настання комунізму, коли всі змирилися з тим, що цього комунізму досягнути ніколи не вдасться. Тоді спорудження братських могил, «вічних вогнів» та пам’ятникам воїнам-визволителям (в народі – «Альоша») набуло характерних ознак культового будівництва. А братські могили влаштовували навіть там, де в цьому не було жодної практичної потреби. Яка потреба ховати 20 тіл в центральному парку районного центру?
Таким чином, поряд із масовим встановленням пам’ятників Пушкіну, Леніну та радянському солдату, що було банальним маркуванням простору, споруджували могили. Бо всяка релігія, навіть якщо вона офіційно пропагує відмову від релігійного мислення, повинна мати багато мучеників і просто загиблих в ім’я головної ідеї. А кращої демонстрації того факту, що за ідею хтось загинув, аніж братські могили, придумати важко.
Коли радянська влада міцно закріпилася на заході України, тут уже давно існувала практика спеціальних військових поховань і братських могил. З якими (як і з церквами, каплицями й так далі) радянська влада вела нещадну боротьбу, адже відомими й шанованими могли бути лише «правильні» поховання. Нема нічого дивного, що при такому масовому спорудженні нових монументів і в боротьбі з ворожими символами, виникали неточності та колізії. Адже йшлося не про вшанування загиблих, а про пропаганду для тих, хто вижив. І тепер, при ексгумації, нерідко виявляється, що кількість фактично похованих не збігатися із кількістю, зафіксованою в тодішніх офіційних документах. Або в могилі радянських воїнів може лежати тіло солдата вермахту.
В часи незалежності України ці об’єкти отримали нову функцію – бути маркерами колишньої імперії. А також зручними інструментами, коли треба було актуалізувати протистояння між «западенцями» та «східняками». Згодом росіяни почали цю тему використовувати напряму: могили, пам’ятники, «вічні вогні» перетворилися в їхній пропаганді на святині, які слід було повернути. Щось на кшталт православних монастирів в Косово для сербів.
Прикладом такої еволюції є Пагорб (Холм) Слави у Львові. «Найвідоміше» 9 травня в історії цього меморіалу відбулося у 2011 році. Тоді «задоволеними» виявилися всі учасники свята. Російські журналісти, які прибули заздалегідь, отримали потрібні кадри побиття «радикальними молодиками-націоналістами стареньких ветеранів».
Згодом, після вигнання Януковича, коли Москва перестала прикидатися і розпочала відверту агресію проти України, змінився і підхід російської пропаганди до Холму Слави у Львові. Так, «Російське військово-історичне товариство», засноване у 2012 році указом Владіміра Путіна, начебто відреставрувало у 2014 році два «пошкоджених вандалами пам’ятника» цього меморіалу. Дуже сумнівно, щоб хтось у 2014 році щось там реставрував на гроші російських путіністів, але сама подача інформації явно змінилася. З того часу вони почали вважати ці пам’ятники «своїми».
З одного боку, це доволі іронічно, що головні символи антихристиянського культу стають інструментом режиму, який позиціонує себе як ультрарелігійний та суперправославний. З іншого – не залишається іншого виходу, аніж розпрощатися з цими місцями. Настільки цивілізовано, наскільки це можливо. Через перепоховання решток в місцях, для цього призначених, із позбавленням можливості інструменталізувати їх росіянами.
Адже братські могили в цьому випадку – це не стільки про поховання, скільки про частину великого тоталітарного імперського комплексу. Де вогонь, могили, пам’ятники, площі для відправлення спеціальних обрядів є частинами великого цілого. Цілого, що є свідченням живучості минулої епохи. Якщо ми хочемо деконструювати ворожі міфи, мусимо і фізично деконструювати відповідні «храми». Передавши пам’ятки історії в музеї, а людські останки поховавши на цвинтарях.
Оригінальна публікація тут
