Бюро спадщини цієї вступною статтею розпочинає цикл публікацій про історичні райони Львова, у яких ми спробуємо розкрити цінність цих просторів для розвитку міста ХІХ-ХХ ст. та показати значущість простору за межами середмістя. У контексті розвитку та видозміни сучасного міста ми маємо на меті закцентувати для мешканців та бізнесу можливості інтегрування культурної спадщини у їх побутове життя, правильне поводження з нею, а також важливість її збереження.
Ще до повномасштабного вторгнення було зрозуміло, що Львів уникне долі більшості міст і містечок в Україні, в яких стабільно зменшувалася кількість мешканців. До Львова їхали, у Львові залишалися жити, депопуляція йому не загрожувала.
Зараз до Львова, віддаленого від фронту і близького до західного кордону, потягнулися біженці, переселенці, підприємці. І є всі підстави вважати, що така тенденція зберігатиметься ще довший час. Логічно інвестувати в житло і бізнес там, куди менше долітають російські ракети та не дістає ворожа артилерія.
Якщо ми розуміємо, що ділова активність в Україні зміститься на захід, що багато наших громадян переселяться сюди зі східних та південних регіонів, то маємо усвідомити й те, що демографічна криза на заході України не буде такою відчутною, як прогнозували ще декілька років тому. Прогнозують також, що Львів зміниться чи не найбільше. Він вже змінюється, в тому числі завдяки тим українцям, які знайшли тут прихисток і швидше за все шукатимуть тут новий дім.
Зворотною стороною медалі є те, що де збільшення населення – там і будівництво чогось нового, перебудовування існуючого, втручання в історичну забудову. Це робить актуальнішими дискусії про те, як «зберегти Львів», точніше його спадщину.
Для початку слід зауважити, що існують «вічні» питання, які будуть підніматися завжди та всюди, доки існує суспільство. Їх неможливо вирішити раз і назавжди, а ставлення до них залежить від багатьох факторів – від рівня економічного розвитку до соціального устрою.
Перше з таких питань – якою мірою слід зберігати те, що вже існує. З одного боку є зрозуміле бажання зберегти все в недоторканному вигляді. В крайній своїй формі – перетворити місто на «скансен», законсервувати його. З іншого боку – пропозиція розглядати історичну спадщину суто утилітарно, а тому перебудовувати, зносити та добудовувати, залежно від сучасних потреб. Чим багатше і розвиненіше суспільство, тим більше є можливості та бажання зберігати. Натомість людям, зайнятим банальним виживанням чи не обтяженим культурою, явно не до збереження давньої архітектури.
Друге «вічне» питання – де закінчується приватне і починається суспільне. Кому, грубо кажучи, належить право змінювати будівлю, і наскільки воно всеосяжне. Особливо, якщо милуватися старою архітектурою – привілей всього суспільства, а ремонтувати – обов’язок власника.
Звідси і третє питання – гроші: хто, за що і скільки має платити. Адже реставрувати чи адаптувати – це надзвичайно дорого. Теоретично, вартість об’єкта, якщо його правильно відновити, зростає. Але наскільки? Якщо порівняти інвестиції тих, хто дбайливо ставиться до історичної спадщини, з інвестиціями тих, хто не задумується над такими питаннями, то хто у виграші? Наскільки вигідно буди добропорядним, коли мова йде про львівську архітектуру? І який сенс оберігати перлину архітектури посеред «шанхаю» з пластикових балконів та «верандочок» з керамзитоблоків?
Львів’янам, висловлюючись афористично, потрібна «сила змінити те, що змінити можливо, спокій сприйняти те, що змінити неможливо, і мудрість відрізнити перше від другого». І при цьому тримати у фокусі уваги кінцевий результат – збереження львівської історичної спадщини. А ще пам’ятати, що якими б детальними не були правила, яким би потужним не був чиновницький апарат, але без участі суспільства, без морального засудження чи схвалення з боку соціуму, ніякі закони не діятимуть.
І це, до речі, один із тих випадків, коли може знадобитися історія. Бо проблема далеко не нова, і навіть на прикладі Львова можна побачити, як місто адаптувалося до нових умов. Саме адаптувалося, а не змінювало умови під бажання мешканців. Якщо ми подивимося на те, як колись будували, ми нічого не зрозуміємо без усвідомлення того, «для чого» це робили. Неможливо зрозуміти Сихів, якщо не тримати в голові карту навколишніх заводів. До яких робітники мали йти з «панельок», наче за покликом «заводського гудка».
Так само неможливо зрозуміти райони міста, його периферію та «ближній центр», не знаючи історії кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли з’явилися водопровід, каналізація, електрика і газ. А також фабрики, заводи, ринки, робітничі будинки – все те, що зараз пробують (з більшим чи меншим успіхом) адаптувати до нових умов.
Останніми роками з’явилася тенденція, і вона буде продовжуватися, коли ринок нерухомості не задовольняється одиничними «висотками» чи «пломбами» серед інших будівель. Почалося переформатування цілих районів. А це значить, що потрібно голосніше та інтенсивніше говорити про адаптивне використання, про комплексне збереження історичної спадщини, про приватно-комунальне партнерство.
В наступних статтях ми спробуємо розповісти про «райони» Львова, зокрема про те, як збільшення населення, водопровід, каналізація, розвиток промисловості та підвищення вимог до стандартів життя змінювали Львів і села навколо, які згодом теж стали Львовом.
Автор тексту - Назар Кісь
Оригінальна публікація тут
