Сьогодні літописи про євреїв Овруча існують як симулякр, ностальгія, похована пам'ять забутої культури, літер та слів невідомих сторінок стародавніх рукописів, вкритих пилом часу. Історія євреїв Овруча – це фантазії дилетантів, примара, вигадка белетристів, це втрачений матеріальний і духовний світ людей, які давно лежать під могильними плитами або доживають свої роки в Тель-Авіві, Нагарії чи Сан-Франциско.
Минулий і теперішній провінційний світ овруцьких євреїв толерантний і водночас жорстоко консервативний. Євреї Овруча не пускали до себе «чужих», але й свого не «розмивали», не «відторгали», попри погроми, гоніння і приниження. Свято зберігали віру і традиції, берегли мову, не втратили єврейського слова та існували реально, об'єктивно з пейсами, ярмолками та капі, хедерами і синагогами.
Євреї Овруча, як решта синів Ізраїлю, не асимілювалися в освячений державою комуністичний порядок, культуру, релігію, атеїзм, радянські традиції з простої причини, невідомої нам, українцям. Їхній дух, віра, пам'ять були точнішими за нашу. Може, не кращими, але принаймні більш прагматичними, ніж наша, українська безладність, байдужість, лінощі, а головне – бажання та вміння догоджати будь-якій владі. Проте ніхто не скаже, що багата й унікальна історія та культура євреїв Овруча привнесена ззовні. Усі ці геніальні та дивні люди й ідеї Полісся народжувалися тут, у цій українській болотній глушині, забутій Богом провінції, без комунікацій та впливу просунутих цивілізацій, університетів, наукових шкіл та інтернету. Як усе це відбувалося, лише Богові відомо.
Євреї в Овручі, на Поліссі, жили поряд з українцями (висловлюючись нинішньою мовою «з титульною нацією») з давніх-давен. Сенси, слова, ментальність, єврейська культура і сьогодні, у ХХI ст., присутні на Поліссі, незважаючи на те, що євреїв у цих лісах, полях, болотах уже немає. Чорнобиль, а згодом розвал СРСР, нову хвилю традиційного українського антисемітизму євреї сприйняли як меседж від пророка Мойсея. Але пішли-поїхали не в пустелю. Зараз євреї Овруча та Полісся проживають в Ізраїлі, США, Німеччині, Австралії, Англії, країнах Скандинавії. В Овручі ж станом на сьогодні, 2021 рік, є синагога – будинок на вулиці Леніна, а єврейська громада – здебільшого старі люди, осіб сорок, покинутих родичами, або ті, хто не має рідних в Ізраїлі та інших розвинених європейських країнах земної кулі. А за минулих часів Овруч не поступався «столицям» провінційного українського єврейства – Бердичеву, Жмеринці, містам Галичини.
Перші євреї на Поліссі – це купці, купці, парії Римської імперії. Якось місцевий шукач скарбів Сашко, колишній майор Радянської армії, озброєний трьома міношукачами, показував мені монету часів імператора Марка Аврелія, яку він знайшов на Замковій горі, біля Свято-Василівського собору в Овручі. Це свідчення того, що євреї імперії торгували і тут, на Поліссі. Проте дізнатися про життя-буття євреїв в Овручі можна лише за архівними документами та за датами «життя і смерті» початку ХІХ ст. на старому єврейському цвинтарі в селі Кизили. В Овручі є інші сліди єврейської похоронної культури. «Будинок вічності» був і біля села Підруддя. На фотографії надгробки дерев'яні могил, цвинтарі чимось нагадують бджолину пасіку (фото 2).
Єврейський ренесанс Овруча – це остання чверть ХІХ і початок ХХ ст. Енциклопедія Брокгауза і Єфрона розповідає, що 1896 року в Овручі мешкало 9845 осіб (4306 чоловіків та 5539 жінок). Православних – 5416, євреїв – 4177. В Овручі була синагога, три молитовні школи, книжкова крамниця, друкарня, студія фотографії та єврейська богадільня. Коли цар Микола II у вересні 1911 року приїжджав до Овруча освячувати відновлену Свято-Василівську церкву, його зустрічала і єврейська депутація. Навіть після революції, до «окоянних років», до 1934 року, в Овручі працювала єврейська державна школа, де всі предмети викладали на івриті або їдиші. Потім переміг «інтернаціоналізм» і всіх вирішили зробити однаковими, збудувати за ранжиром і нарешті виникла національна лагуна, порожнеча «радянський народ».
Чому в Україні так багато провінційних «єврейських містечок», як Овруч? Причина тому детермінанта – горезвісна «межа осілості», указ Катерини II 1791 року. Імператриця «освіченого абсолютизму» визначила території імперії, де п'яти мільйонам євреям дозволялося жити і торгувати. Коріння цього юдофобського рішення зовсім не в антисемітизмі, а в тому, що російські купці і дворяни-землевласники боялись економічної конкуренції. Напевно, «бійки за синекури» боялися сотні тисяч чиновників імперії. Ізраїлеві діти страждали, і в усьому були винні. Російська влада традиційно переводила «стрілки» на євреїв, коли треба було зняти з себе відповідальність за проблеми, які «з'їдали», руйнували імперію.
До 1917 року «промисловий та торговий Овруч», це здебільшого євреї ремісники, дрібні крамарі. Таких «бізнесменів» у місті було 274. Мій однокласник Льоня Шиндерман (сьогодні мешкає в Нагарії, Ізраїль) з гордістю мені розповів, що його дідусь мав хлібопекарню та магазин. В Овручі є культове місце – «п'яна долина». Це, по суті, яр, глибока канава, вулиця, яка сьогодні має ім'я класика єврейської літератури Шолом-Алейхема.
У другій половині ХІХ ст. дворяни, колишня околична шляхта, православне духовенство, багаті українці з польськими прізвищами, не дозволяли євреям селитися на горі, на престижних пагорбах міста. І жалюгідні халупи, життя, побут євреїв у «п'яній долині» могли б стати сюжетом для нового роману Ісаака Башевіса Зінґера «Шоша». Жалюгідні халупи, землянки «п'яної долини» були «палацями та теремами», у яких жили й росли численні єврейські сім'ї.
Після війни до Овруча повернулися заслужені переможці, євреї-офіцери, нагороджені орденами та медалями. І з кінця 1940-х почалося «велике переселення» з «яру в гору». Повоєнний Овруч – це єврейське місто. Усі важелі місцевої промисловості, торгівлі, медицини, освіти, культури були в талановитих руках синів Ізраїлю. Якщо погортати телефонний довідник Овруча 1961 року – Фрідмани, Лермани, Есмани, Наймани, Бедермани та ще сотні «менеджерів» середньої ланки, мали небачену розкіш у домі – телефон (!). У 1960-х, у центрі Овруча, а це десятки вулиць та провулків, родина українця була рідкістю. Такий єврейський Бруклін у столиці Полісся.
Ставлення українців-поліщуків до євреїв характеризується і тим незаперечним фактом, що під час окупації Овруча німцями (1941-1943 рр.) німецька військова комендатура – це взвод Вермахту і тилових армійських підрозділів, усі села Полісся тримали в покорі, у страху українці-поліцаї. Першого ж дня окупації Овруча фашистами, 22 серпня 1941 року (Сергій Бондаренко «Дорогами тисячоліть») «на схилах яру східної околиці Овруча, біля монастиря було розстріляно 500 євреїв». Років 20 тому про цю трагічну подію мені розповідала баба Соня, очевидиця розстрілу, котра дівчинкою жила біля монастиря. Є архівні дані, що «поліція служби безпеки» Полісся складалася з двох батальйонів по 300 осіб, «зрадників» із місцевих жителів. Кількох колишніх поліцаїв я теж знав. Наш сусід у 60-ті роки був «поліцай, дядько Федя», який мені, пацану, «по п'яні» розповів, що його підвели під тюремний термін (він відсидів 23 роки) фотографії, де він розстрілював євреїв. Ще я добре пам'ятаю, як на початку 60-х у Будинку офіцерів майже щотижня «йшли судові процеси над поліцаями». Цим нелюдам «давали» 25 років в'язниці, але багато було й розстрільних вердиктів. Засуджених виводили із зали суду в оточенні охорони, а сотні людей довкола гнівно кричали, обзивали зрадників «брудними словами», плювали в їхній бік. Мені, пацанові, було дуже страшно.
Нині, 2021 року, влітку на вулиці Тараса Шевченка (колишня Радянська) можна «спостерігати» молодого заїжджого з Ізраїлю рабина «не місцевого походження», гарного молодика в хутряній шапці (штраймл) зі соболя. Як розповів мені останній овруцький рабин (у минулому житті швець, також мій сусід дядько Йося): «Людина, яка носить таку шапку, займає високе становище в єврейській громаді. Хутряна шапка має персональний номер та ціна їй від 3 до 5 тисяч доларів». Звичайно, найбільше питань до ребе, посланця Ізраїлю в Овручі, з боку овруцьких євреїв, котрі ще залишилися, стосувалися релігії. Останні євреї Овруча нікуди їхати не бажають. «Тут їхні труни та згарища».
На фото останній радянський єврей, Есман Олександр Срулевич, помер влітку 2021 року (старі фотографії з його сімейного архіву).
Публікація вийшла в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).
https://ukrainianjewishencounter.org/uk/
Автор - Віктор Тимошенко
Оригінальна публікація тут
