Коли населення України дивиться «95 квартал» чи новорічні ефіри на «Інтері», можна сказати, що то простий народ, тож що з нього взяти, треба з людьми працювати. Коли президент говорить про «розлучення з Російською імперією», можна списати на радників і спічрайтерів, буває. Коли політологи «влучно» жартують про «Вашингтонський обком» – не біда, стара школа, радянські меми. Коли патріоти з серйозними обличчями закликають стерегтися «аморального Заходу» – теж не проблема, це ж патріоти. Ліберали радіють, що політична конкуренція створила в Україні суспільство, відмінне від російського, і всі радісно погоджуються. Ну, нехай – переплутали причини з наслідками, і таке трапляється. Буває, якийсь досвідчений міжнародник порівняє Україну з Польщею, поляки, мовляв, «повернулися додому, в Європу», а нам ще треба вчитися, щоб стати європейцями.
Куди не кину оком стомленим, як казав класик, скрізь «русский мир» і свідчення малоросійської ментальності. За Союзу панівною тенденцією було русофільство. Росіяни були в центрі уваги, тому що справедливі, добрі, сильні, прогресивні, перемогли Гітлера, полетіли в космос і визволили всі сусідні народи з віковічного ярма. Зараз росіяни злі, деградовані, агресивні, підлі, допомогли Гітлеру, не можуть запустити навіть комерційний супутник і прагнуть поневолити сусідні народи. Прогрес є, бо навіть з практичної точки зору політичне русофобство краще за русофільство. Але великою проблемою залишається українська російськоцентричність. Тобто ми і надалі не можемо відвести погляду від «башен древнего Кремля». І не намагаємося навіть зрозуміти, чому формула «Україна – не Росія» не працює.
Допомогти населенню, президентським радникам, політологам та іншим міжнародникам могли б, в тому числі, й історики. В межах своєї компетенції. Теоретично. Але до істориків звертаються аж тоді, коли треба «дати відсіч» сусідам або відділити «патріотів» від «запроданців». Тобто тоді, коли «пізно, Івасю, до школи». А якщо відповіді істориків не влаштовують, завжди знайдуться діячі з дипломами істориків, які все правильно пояснять. Що не було еліти, що біомаса мало думає про високі матерії і занадто переймається власним виживанням. Що потрібно в єдиному пориві й за чисті ідеали.
Перехід масової історичної науки з рейок марксизму-ленінізму до принципів «крові і землі» відбувся в Україні напрочуд легко, бо обидва підходи оперують настільки важливими категоріями, що до простого смертного руки просто не доходять. На зміну класовій експлуатації прийшло національне гноблення, а боротьба проти поневолення актуальна завжди. Дивно навіть, що в ті часи люди знаходили час для репродукції. І навіть не віриться, що тоді були якісь ідеали, цінності, віра, функціонували соціальні моделі, законодавство, економіка. І якщо колись всі ці неважливі в контексті світової революції процеси можна було описати фразою «всё, о чем говорили большевики», то зараз достатньо написати про «віковічні прагнення українського народу». Проблема в тому, що змінено де-не-де акценти української історії, а саме її наповнення (персонажі, події, причинно-наслідкові зв’язки) залишилося радянським і російськоцентричним.
Саме це сталося із знайомим усім образом українських козаків. В центрі Львова стоїть пам’ятник Іванові Підкові. Колись на ньому був такий напис: «Іван Підкова — герой спільної боротьби російського, українського та молдовського народів проти турецьких поневолювачів. Страчений польською шляхтою у Львові 16 червня 1578 року». За часів незалежності України слово «російського» прикрили декором, і на цьому переосмислення історії на прикладі одного пам’ятника закінчилося. Така дрібниця, як «польська шляхта», не ріже око вітчизняним патріотам. Тобто, козаки боролись проти польської шляхти і турків на боці українців і молдаван. Логічно, а головне – просто і зрозуміло.
Ярема Вишневецький є ворогом українського народу, бо зрадив православну віру і воював проти Богдана Хмельницького. Кирило Розумовський, натомість, видатний військовий і політичний діяч, бо його старший брат на правах придворного фаворита домовився з царицею про «відновлення» Гетьманщини. І віри своєї не зрадив, і з фрейліною Катериною Наришкіною одружився.
Українська шляхта в Речі Посполитій – зрадники, а козацька старшина на службі в Російській імперії – підпільні патріоти. Складна доля – це будувати Москву і тужливо плакали у вишиванку чи підпрацьовувати «потішним хохлом». На Заході такий варіант не проходить, там одразу денаціоналізація, окатоличення та інші російсько/радянські штампи, які давно вже стали українськими. Всі правильні козаки воювали виключно за віру православну, і блаженні ті реєстровці, які ламали при цьому попередні домовленості з поневолювачами. Тому немає нічого дивного в тому, що козаками в сучасній Україні називають не лише українських патріотів, але й ряжених косплеєрів з охорони Почаївської лаври.
Сумна реальність полягає в тому, що лояльні до Росії козаки, типу гоголівського Тараса Бульби, були одним із небагатьох дозволених в Російській імперії локальних типажів. Імперія впала, Союз розвалився, а малоросійський душок з цього образу ніяк не вивітриться. Бо ніяк не віриться «українським патріотам», що козаками могли бути і звичайні найманці на службі в короля чи магнатів Речі Посполитої. Що магнати не мусили бути поляками. Що козацькі повстання могли бути викликані економічними мотивами, а не віковічним прагненням до незалежності. Що не все на світі можна описати з точки зору «національно-визвольної боротьби», переробленої з радянського підручника, виданого колись для русифікації «республік».
Може, колись дійде навіть до того, що «вчені» відрізнятимуть поляків Східної Галичини ХІХ ст. від колоністів міжвоєнного періоду («мазурів», якщо по-народному), євреїв – від «жидо-комуни», а «козацьких онуків» від «нащадків трипільців».
Це все може видатися далекою і непотрібною теорією, але насправді – дуже сильно впливає на актуальну ситуацію. Наприклад, нещодавно в Запоріжжі виявили зброю та російські «сувеніри» в організації «Радомир» – бойової структури, пов’язаної з Московським патріархатом. Мозок людини влаштований таким чином, що для організації групи, більшої ніж 40-50 осіб, потрібна ідеологія, якісь абстрактні спільні ідеї. Особисті контакти і мотиви не можуть втримати велику кількість народу, тому й потрібні ці «сувеніри». Але в Запоріжжі був трагічний інцидент, і «православними» тітушками зацікавилися в СБУ.
Натомість легально діє сила-силенна «козацьких» організацій, які нікого не цікавлять. Чого ж їх чіпати, якщо вони козаки, а значить патріоти? Все виглядає просто ідеально: Українське реєстрове козацтво, реєстровий полк особливого призначення «Галичина». Можна було б тільки порадіти за хлопців, які готують майбутніх захисників України. Якби козацького полковника елементарний пошук у Google не ідентифікував ще й як учасника центру «Кремлівська стратегія» і помічника народного депутата від Партії регіонів. Тобто це готова «закладка» для росіян, яка нікого не цікавить. Не лише СБУ, а взагалі нікого, бо козаки.
І як тут визначитися простому народу, президентському раднику чи експертові-міжнароднику, хто кому інородець, де церковний розкол, і хто з ким має об’єднатися?
Автор - Назар Кісь.
Оригінальна публікація тут
