В Україні, як відомо, виборча демократія. Хто б там що не говорив, але влада на різних рівнях регулярно змінюється. На відміну від росіян, українці можуть собі таке дозволити. І оскільки політичне бурління в надії на можливі вибори не стихає, варто пригадати деякі базові речі.
За час незалежності помінялося вже декілька «поколінь» політиків і можна зробити якісь висновки. Наприклад, що «хороший хлопець – це не професія». Або про те, що начальник не завжди розумніший за підлеглого, а вправний демагог може бути одночасно дрімучим ідіотом.
Постійна зміна владних еліт зруйнувала і старий міф про те, що «там, нагорі» сидять якісь хранителі сакральних знань, втаємничені в такі секрети, які «простому смертному маленькому українцю» є недосяжними. І це дуже добре, адже громадяни України (в основній своїй масі) вже не шукають «дорослих» чи тим більше «месій», а самі є тими «дорослими».
Це не означає, що в нас все чудово. Чудово бути не може апріорі, бо демократія – це процес. А де процес – там і халепи. Головне розуміти, що запорукою виправлення проблеми є її визнання та усвідомлення. Про проблеми треба чесно говорити, «показувати карти на руках» і рухатися вперед. А не загортаючи лаєнце в кольорові папірці, видаючи його за цукерки.
Наприклад, всі давно усвідомили, що радянська медична система існувати не може. І якось з горем пополам маємо і приватні клініки, і комунальні, і таку-сяку конкуренцію. Попри всі негаразди, ніхто при здоровому глузді і ясному розумі не захоче повернення «справедливої радянської системи».
Подібно і зі школами чи дитячими садками. Кількість платних шкіл росте, а діти «тих, хто зміг», їдуть вчитися за кордон. Конкуренція змушує рухатись навіть тих, хто планував тихенько дотягнути до пенсії. Судова система – це вже складніше, в цій сфері повинна існувати державна монополія і все таке. Хоча, підозрюю, те, що вітчизняні олігархи нерідко пробують шукати справедливості десь на «лондонщині» – це не просто так. Щось вони знають.
Повернімося до політики. Декілька років тому вигулькнуло питання узаконення лобізму. Щоб тіньові «рішали» офіційно стали нарешті респектабельними членами вищого світу політики, якими вони давно фактично є, але формально перебувають ніби «поза законом».
Але і рішали-лобісти, це вже практично пройдений етап. Тому що українська політика, навіть в найчистішій її формі – у формі виборчих перегонів, давно користується послугами професійних консультантів, технологів, психологів та інших спеціалістів. Вони готували політиків для електорату, як маркетологи готують упаковки пластівців для дітей. Щоб було гарно, приємно і добре продавалося. Маркетолог пильнує, щоб в рекламі зимової куртки її власник не виглядав як людина з обмороженням. А політтехнолог – щоб клієнт не «зморозив» чогось геть дикого на зустрічі з виборцями.
Американський технолог Пол Манафорт, наприклад, подарував нам Януковича, який вміє махати двома руками одночасно і при цьому не матюкається. Інші приклади не такі хрестоматійні, але ж хтось напоумив Яценюка на ефектні біг-борди «Врятувати країну», хтось порадив ОПЗЖ проводити свої з’їзди не в органічному для них форматі «сходки», а в стилі американських кампаній. А хтось продав кандидату в мери українського містечка «ідею» передвиборчого ролика, повністю переписаного з ролика мера Варшави Рафала Тшасковського, буває…
Проте і цей, найпримітивніший етап, коли технологи працюють в режимі «придумайте мені рекламу, а далі я вже якось сам», помаленьку відходить в минуле. Виборець став перебірливим, на одноразову рекламу не реагує, вимагає постійної уваги і комунікації. А партійних структур в нормальному значенні цього слова – нема. Нема внутрішньопартійної боротьби, в якій з’являються нові лідери. Тому знову надія на технологів, які щось придумають. І на те, що це «щось» буде і для людей корисним. Тому що конкуренція повинна бути, якщо не партійна і внутрішньопартійна – тоді принаймні «політтехнологічна».
