За одинадцять місяців повномасштабної війни Україні довелося пройти неймовірні випробування на межі виживання. Зазнати величезних втрат, але й здобути неймовірні перемоги. Одна з яких – українці повірили у свою силу, згуртувалися і дали відсіч ворогу. Щиро кажучи, перші місяці повномасштабного вторгнення Росії в Україну були не тільки боротьбою за існування держави, але й за право українців жити у вільному, демократичному світі. І все це в умовах, коли найсильніші держави світу давали від сили три дні на взяття ворогом Києва і кілька тижнів для того, щоб ворожі війська захопили усю країну. За таких обставин дуже багато залежало від того, чи вдасться керівнику держави стати головним натхненником та координатором загальнонаціонального спротиву.
Ситуація була екстремальною. Судячи з висловлювань президента США Джо Байдена, навіть Америкою не розглядався варіант, що Україні вдасться встояти перед наступом агресора. А його публічні запевнення, що НАТО не буде в жодному випадку воювати за Україну, звучали ледве не як видання карт-бланшу Путіну на вільні дії щодо України. Пропозиція американців забезпечити Зеленському евакуацію була відкинута зі словами, що йому не треба квитки на літак, а потрібна зброя. Фраза, яка вже стала історичною і змусила поважати українського лідера навіть тих, хто донедавна ставився до нього дуже скептично.
Треба зазначити, що з того часу президентові Зеленському дуже багато вдалося. Перш за все завдяки щирості і рішучості постави та дій. Чого гріха таїти, українці звикли почуватися чужими у відносинах з найвищою владою. Для них було звичним очікування зради, несподіваного повороту на догоду власним корисливим інтересам або просте «умивання рук» у найбільш відповідальний момент. На щастя, постава Зеленського виявилася справжньою, і це додало людям віри у власні сили.
Що ж до особи самого Зеленського, то його діяльність в перші місяці після вторгнення і за весь цей час – годі переоцінити. Йому треба було залишатися гарантом впевненості у незламності та перемозі України. Координувати дії своєї команди і прикладати нелюдських зусиль щодо формування нової міжнародної проукраїнської коаліції. Безумовно, що без подиву гідної боротьби ЗСУ, добровольців, волонтерів і громадянського суспільства навіть найкращому і найщирішому президентові не вдалося б переконати світ змінити своє ставлення до України. Але не можна легковажити і фактом неймовірного особистого ангажування президента у створенням нової союзної коаліції.
Його не зупиняли відмови і зволікання з наданням Україні важкої та високоточної зброї або ж категоричне небажання закрити небо над Україною. Завдяки безпрецедентному героїзму українців, злагодженим діям владної команди та особисто Зеленському, світ повернувся лицем до України. Цей світ також зрозумів, що Україна весь страшний удар прийняла на себе. Прийняла тому, що не було іншого виходу. Що трансатлантичний світ залишається в комфорті і безпеці тому, що Україна бореться. Зеленському треба було знайти такі слова, які б донесли цю істину до громадян усіх західних демократій.
І такі слова знайшлися. Виступаючи в кожному парламенті демократичного світу, Зеленський говорив про найважливіше і зрозумілою для цих народів мовою. Він знайшов найкращий спосіб тиску на уряди іноземних держав. Знаючи про найбільші страхи політиків, що виборці за них не проголосують на наступних виборах, Зеленський закликав їх тиснути на свої уряди, щоб ті якнайшвидше приєдналися до проукраїнської коаліції держав. Це спрацювало в Європі і дало свій надзвичайний результат в Сполучених Штатах Америки, де демократична адміністрація тупцювала на місці, боячись програти важливі вибори республіканцям.
Відверто не спрацювала ця тактика тільки у випадку країни, з якою він відчував особливий емоційний звʼязок. З огляду на власне етнічне походження, Зеленський думав, що не мусить особливо церемонитися з Ізраїлем. Що кому, як не євреям, знати і розуміти, що таке катастрофа геноциду. Проте, попри сподівання, його звернення до Кнесету було неоднозначно сприйняте в ізраїльському суспільстві та й в цілому в єврейському світі.
Ізраїльтяни сприйняли слова Зеленського як претензію на свого роду конкуренцію з Голокостом, який у всьому світі вважається унікальним явищем. Обурилися недоречністю історичних паралелей, коли Зеленський порівняв відсутність емпатії і допомоги щодо переслідуваних нацистами євреїв у Європі з байдужістю Ізраїлю у страшній російсько-українській війні. Образилися на закиди про те, що вони засуджують геноцидні практики тільки якщо ті стосуються євреїв.
Відверто кажучи, промова Зеленського в Кнесеті була підготовлена без врахування важливої специфіки у так важливому і делікатному питанні. Відчувалися прогалини в роботі експертного середовища. А особистий емоційний (родинний) звʼязок з Голокостом – додавав зайвої самовпевненості. Тобто проблема виникла через низькі кваліфікації дипломатичного корпусу на ізраїльському напрямку та фактичну відсутності експертного середовища в Офісі президента.
Хоча суть та окремі тези промови президента Зеленського можна зрозуміти і пояснити його особливим емоційним станом. Але те, що після «холодного ізраїльського душу» команда Зеленського не зробила жодних висновків і продовжила політику тиску на Ізраїль, є недалекоглядним і в перспективі величезною проблемою. Навіть навпаки, доводиться констатувати, що тиск на Ізраїль став здійснюватися ледве не з подвоєною силою. І тут залишається лише пошкодувати, що після майже «дитячої» образи, поруч біля Зеленського не виявилося людини, яка б порадила відступити і запропонувати перевести відносини з Ізраїлем на інший рівень.
Бо тут виникає логічне питання: для чого дотискати Ізраїль? Щоб той почав продавати Україні зброю? Але ізраїльська зброя - це крапля в морі від того, що країни світу зараз передають Україні. З «Залізним куполом» вже розібралися – він куций для масштабів України, неефективний проти російських ракет та й Ізраїль не може «оголитися» перед лицем постійної загрози своєму існуванню. Якщо ж мова про право другим країнам продавати Україні зброю, яка містить ізраїльські розробки, то про це в жодному разі не варто говорити публічно.
Взагалі, з огляду на геостратегічне положення Ізраїлю в регіоні, залежність від низки таємних дипломатичних домовленостей, історію його боротьби за виживання та дуже мінливу внутрішньополітичну ситуацію, з цією країною треба вибудовувати особливий формат відносин. Знайти той унікальний формат, який забезпечить успіх спільній справі. Тим більше не можна примушувати країну, всупереч своїй безпеці, оголосити, що вона «стала на бік добра».
Треба усвідомлювати, що буде виключно ізраїльською проблемою, якщо Ізраїлю не виявиться серед країн-переможниць над Росією, путінізмом і рашизмом. Ще раз – цей факт залишиться виключно на совісті Ізраїлю. Так само аналіз такої поведінки бажано відкласти на час після перемоги.
Проте зараз, для того, щоб не зіпсувати відносини остаточно, потрібно припинити «мститися» Ізраїлю на міжнародному рівні. Не вимагати зміни позиції щодо України шляхом дипломатичного шантажу, голосуючи «за» антиізраїльські резолюції в ООН. І кожного разу після цієї «відрижки» радянської дипломатії перепитувати, чи не змінив бува Ізраїль своєї думки? Український посол в Ізраїлі не має погрожувати тим, що Україна на межі визнання «палестинської проблеми».
І в жодному випадку не можна просити США вплинути на Ізраїль. Бо це стане крахом не тільки всієї архітектури українсько-ізраїльських відносин, але може підірвати стосунки зі Сполученими Штатами. Тим більше, що Ізраїль не висловив заперечення рішенню американців передати зі свого «ізраїльського» складу зброю для України. Хоча це так звані екстериторіальні американські склади, але це важливий стратегічний запас на випадок воєнного конфлікту на Близькому Сході. І навіть це викликало лише певне занепокоєння, але не протест. Головне, щоб дехто в МЗС цей факт знову публічно не записав у здобутки політики шантажу.
Аналізуючи сучасні українсько-ізраїльські відносини варто памʼятати, що йдеться не про принципову справу, а про якесь дивне і незрозуміле «приборкання» Ізраїлю. Яке нічого не додає Україні для перемоги над Росією. Що це радше чиєсь бажання (навіть далеко не Зеленського) принести «в зубках» до антиросійської колекції Офісу президента Ізраїль.
Саме тому не полишає думка, що все-таки йдеться про якийсь прецедент. Зламати Ізраїль, щоб той публічно оголосив, що приєднується до антиросійської коаліції. Але це знову зі сфери «дитячих» розборок та образ. Коли останнє слово має бути за нами. І не важливо, що наслідки можуть бути фатальними принаймні для українсько-ізраїльських відносин. А тому, здається, тиха розмова в чотири ока з Ізраїлем може принести набагато більше користі, ніж продовжувати вимагати скрутити дулю Путіну.
Хоча й тут є істотні зрушення. Після розмови двох керівників зовнішньополітичних відомств, новий глава МЗС Ізраїлю Елі Коен публічно засудив російську агресію. Планується його візит в Україну. Тому новий етап українсько-ізраїльських відносин треба перевести за межі дискусій про постачання зброї. Можна подумати про співпрацю в медичній та гуманітарній сфері. Організувати лікування і протезування поранених українських військових, різко збільшивши їх кількість.
Розвивати дуже важливий рівень взаємодії, який завжди був на найвищому рахунку –волонтерський рух. У активістів якого так само опускаються руки, коли вони бачать результати голосування України в ООН, або принизливі сценки з «жидом» і його «Сарою» у вертепах на заході України.
Замість висновку. Після того, як українська тактика «наскоку» і до певної міри шантажу Ізраїлю не спрацювала, її треба було негайно змінити. А в переговорах, можливо, навіть визнати непродуманою і помилковою. Ми спіткнулися об Ізраїль, не розуміючи його специфіки. Сталося це не через злі наміри, а через критичну загрозу для існування української держави. Тепер, щоб вивести відносини між Україною та Ізраїлем на новий якісний рівень, треба на якийсь час залишити цю країну в спокої. Але продовжити тихі й ефективні переговори. І бажано в іншому гроні учасників.
