Радянські історики в основній своїй масі були не просто істориками. Вони були агітаторами, оракулами і «лідерами думок» свого часу, а ще – героями з пісні «мы не пашем, не сеем, не строим, мы гордимся общественным строем». Це було не дуже складно, адже існувала робоча гіпотеза, яка пояснювала будь яку ситуацію минулого і давала безальтернативний прогноз на майбутнє – перемогу комунізму, звісно.
Тому факти були не такими вже й важливими, адже не впливали на загальний перебіг подій. «Колесо історії» крутилося згідно «законів», а їх не могли порушити ніякі ексцеси.
Якщо взяти історію будь-якого населеного пункту УРСР, то вона вкладалася у стандартну схему: жили собі добрі слов’яни, потерпали від нападів недобрих неслов’ян, переважно кочівників. Потім була роздробленість, прийшли феодали-поневолювачі та принесли католицький і соціальний гніт. Народ страждав, періодично повставав і завжди тягнувся на Схід, до братів - православних слов’ян. Селянські повстання, козаччина, коліївщина, жовтнева революція, «велика вітчизняна» війна – все вкладалося в логічну матрицю, якій не страшні були жодні факти чи нестиковки.
З таким підходом не важливо, яким було населення умовної Жовкви, і «чим воно жило». Головне що там, швидше за все, були слов’яни і було пригноблення прото-пролетаріату. Хтось колись бачив козацький табір, хтось колись з надією зустрічав росіян – і цього було достатньо для схеми, в результаті якої сонце свободи незмінно вставало на Сході. Чи це «сонце» вставало у вигляді Московського царства, Російської імперії чи СРСР – не принципово. Можна було ще додумати різні деталі, як селяни, наприклад, раділи новинам про прорив Будьонного, але це вже залежало від фантазії укладачів.
Радянські путівники по Львову – це теж завжди логічно і прогнозовано. Український Львів – «молодший брат», якого повинні захищати «старші». Це повна амнезія стосовно більшості будівель і вулиць, стосовно колишніх мешканців. Розповідаючи про архітектора-італійця достатньо сказати про архітектурний стиль. Про «першодрукаря» Федорова обов’язково потрібно відзначити, що він з Росії, і що «завдяки цьому львів’яни побачили друковані книги». Головна людина в історії Високого Замку – Максим Кривоніс, а головні храми – не католицькі.
Наша теперішня проблема в тому, що від сучасних українських істориків чекають того самого – бути оракулами і пояснити «чому так». Та й самі історики, не будемо гріха таїти, часто спокушаються на роль всезнаючих провидців та політичних агітаторів. А значить – потрібна «схема», яка все пояснить та все обґрунтує. З цього переважно виходить такий собі переспів радянського наративу на український лад. Де навіть тези про соборність «чомусь» як дві краплі води схожі на «возз’єднання» українського і російського народів.
При цьому українська пропагандистська складова відверто програє радянській. Комуністи не лише стверджували, що справедливість перемогла (в стилі «колись приміщення палацу Потоцьких займала всього одна сім’я»), але й переконували, що жити стало краще. Та підкріпити це все тюремними строками для всіх незгідних з таким твердженням. Сучасна Україна не може собі такого дозволити. Хоча б тому, що нема, на щастя, репресивної машини, яка доведе аргументи «істориків» до громадськості.
Але принципи залишилися ті ж самі. Замість спробувати зрозуміти, як в перипетіях минулого сталося так, як сталося, нам розповідають, що не могло бути альтернативи сучасній Україні. Хоча альтернативи були і нам дуже пощастило опинитися в цій точці історії. Де потрібно не повторювати минулих помилок та цінувати те, що маємо.
Але ні. Шукаємо іншу, але таку ж струнку й логічну схему безальтернативної української історії. Для якої достатньо того, що тут жили українці та предки українців, хтось козакував, когось утискали за православну віру, хтось воював в УПА, хтось симпатизував ОУН – а решта випливає само собою.
Не треба так писати… Бо років так за 50 хтось почне читати сучасну літературу з тією ж метою, з якою зараз ми читаємо «Історію міст і сіл Української РСР», видану в 60-тих роках ХХ століття. Щоб подивитися, як працювала пропаганда. А для серйозніших досліджень доведеться шукати те, що в нас гордо називається «іншомовні джерела».
