Протягом останніх принаймні двадцяти років регулярно з’являються ідеї зробити туризм «драйвером економіки» на якихось «місцях». Мовляв, є регіони (особливо на заході України) з такою кількістю пам’яток історії і культури, що потрібно лише правильно їх прорекламувати – і від туристів не буде відбою.
Бажання зробити акцент на краєзнавстві та історії цілком логічне. Ми ж не країна вічного літа, з піщаними пляжами і теплим океаном не склалося. Тому начебто все правильно. Бо ось вона пам’ятка, яка могла б приносити гроші, але не приносить. Робити нічого особливо не потрібно – це ж не завод побудувати, стоїть давно готове. Звідси випливає помилкова думка, що достатньо підлатати дорогу і замовити краєзнавцям «цікавий» текст – і справа зроблена. Всі туристи обов’язково захочуть побачити якісь історичні руїни, якщо про них почитають в інтернеті. Заодно куплять щось в місцевих фермерів, заночують в еко-садибі. Але так воно не працює, інакше б два десятиліття не розпочинали.
Одна з причин цього полягає в тому, що краєзнавство (на яке покладено стільки надій стосовно реклами) у нас, в основній своїй масі, строго україноцентричне, але у радянському ще розумінні цього терміну. Тобто глибоко рустикальне, із залишками класової боротьби, нещасного пригнобленого селянства як основи українськості, без розуміння того, що робити з колишніми панськими маєтками, костелами, синагогами, містечками і містами. Тобто всім тим, що мало б стати «драйвером» туристичного економічного чуда.
Тому ми, українці, з одного боку пропонуємо іноземцям ознайомитися з нашою історичною спадщиною, а з іншого – ніяк не можемо визначитися, наскільки вона «наша». Замки Тернопільщини, наприклад, «захищали населення від татарських набігів». Але штурм цього ж таки замку козаками і татарами – це наша перемога. Пам’ятки, які збереглися – наші. Але більшість із них свідчить про гноблення українського народу окупантами і зайдами.
Наша спадщина – це те, чим ми не живемо. Де ми ніби опинилися випадково, але готові відкрити і показати, коли приїдуть туристи. Після чого повісимо назад великий замок і повернемося в рідну хату.
Тому почати слід з того, чи насправді українська історія настільки рустикальна принаймні порівняно з іншими, сусідніми історіями. Бо поляки теж не всі як один нащадки шляхтичів, але в них вистачило розуму не жити лише історією ПНР. А ми чомусь відмовляємося від своєї історії, тому в замках у нас портрети «польських королів» і «української козацької старшини», хоча серед перших є українці (наскільки національність взагалі коректна стосовно аристократів того часу, а також трансильванці, угорці та багато інших), а серед других – маса польської та української шляхти. Українське міщанство – окрема біда. Православні братства, «окатоличення» та інші перипетії просто не залишають інших варіантів, як відмовитися від міста і «йти в село».
Логічно, що де культура і спадщина – там історична політика. А де історична політика – там розмови про ідентичність і «хто сюди перший прийшов». Тут наше краєзнавство «стоїть на сторожі» національної етнічної та класової історії попри те, що часи давно змінилися.
Як в такій ситуації можна говорити про туризм як драйвер економіки? Для початку варто на масовому рівні, а не силами окремих вчених, спробувати переосмислити нашу «селянсько-козацьку історію». Тобто зрозуміти, що не лише вона формує наше минуле. І це переосмислення має не закінчитися на академічному рівні, а проникнути в туристичну сферу. А вже після цього потрібно ініціювати і вести діалог з тими, хто вважається спадкоємцями інших складових. Передовсім польської та єврейської.
Принаймні тому, що відсутність польської та єврейської історії (якщо ми говоримо про захід України, але загалом все складніше) – це відсікання туристичних потоків. Поляки, звісно, приїдуть. Як і євреї. Але українському туристичному бізнесу від цього буде ні холодно, ні жарко. Серед них все менше буде тих, кого можна зачепити самою ностальгією. В них будуть свої маршрути, свої екскурсоводи, свої наративи і взагалі уявлення про те, куди вони приїхали. Ще й без багажу персональної ностальгії.
Буде те, про що ми помилково думаємо як про золоту добу мультикультуралізму за «бабці Австрії». А саме – паралельне існування окремих національних і конфесійних груп. Тільки тепер уже в сфері туризму. До речі, процес уже пішов, до війни можна було спостерігати ці окремі потоки, які не змішувалися, а лише перетиналися. Бо в Хотин їздили всі, але всі – «по своє».
Тому пора визначитися, чи потрібен нам туризм. Якщо так, значить треба щось змінювати в підходах. Ми ж не турки, до яких їдуть на море і поїсти, тому можна попутно розказувати туристам, що греки тут були проїздом і чисто випадково набудували в Туреччині амфітеатрів і храмів.
В нас храми – це і є «море», на яке їдуть. Тому історія має бути цікавою, правдивою та атракційною. А якщо ні, то робити акцент на агро - село, садиби, свіже молоко і чисте повітря.
А не натягувати сову на глобус. «Тут пам’ятаємо, тут не пам’ятаємо, а тут проходим швиденько і не затримуємось».
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
