Притягати до відповідальності представників московського патріархату в Україні давно пора. І для цього не варто було чекати дивних «пєснопєній» екзальтованої купки парафіян в Києво-Печерській Лаврі. Чи відео з поліського села, де біснуватий батюшка лякає дитячими хворобами нащадків тих, хто замахнувся на їхнє право торгувати святим.
Але є нюанси. Заборонити діяльність цієї контори «всім кодлом», як пропонують деякі – не демократично (а ми все-таки залежимо від допомоги демократичних суспільств). До того ж можна паралельно створити проросійським колабораціоністам ореол мучеників, чого нікому, крім Кремля, не потрібно. До того ж існує реальна перспектива міграції всієї цієї орави «батюшок» в ПЦУ. Разом із тим, працювати точково по відвертих ворогах – не так швидко, як би хотілося, ще й завжди може підвести фактор виконавця.
Але для початку вартувало би прояснити, як ми опинилися в такій ситуації. Чому в «товаришів у рясах» стільки впливу і влади в сучасній Україні. Країні, де церква наче відокремлена від держави. А для цього слід, як завжди, трішки озирнутися в недавнє минуле.
В СРСР, звідки «родом» сучасна церковна політика, часткова відмова від войовничого атеїзму трапилася під час Другої світової війни. Коли атеїсти-червоноармійці масово вирішили, що вмирати за пролетарську революцію якось нелогічно. А товариш Сталін вирішив, що нехай вони тоді помирають за батьківщину, одним із складових елементів якої була Російська православна церква. Тобто РПЦ «відродилася» по волі Сталіна і почала звично діяти, як державна структура. Тільки цього разу замість Священного синоду на чолі з обер-прокурором та тісної співпраці з царською «охранкою» з’явилися політичний провід ВКП(б) та відповідно НКВС. Церква виконувала не тільки роль віддушини для змучених богоборством громадян, але й служила додатковим засобом контролю над ними. А після розвалу СРСР вона зайняла одну з центральних ролей в системі формування російської ідентичності та нової державної ідеології – «русского міра».
Тривали десятиліття домінування православ’я на теренах атеїстичної соціалістичної держави. «Опіум для народу» в СРСР фасували двох видів: казенний – непрестижне, але безпечне російське православ’я, та ворожий (від УГКЦ чи протестантів до маси нехристиянських вірувань) – за який дійсно переслідували.
Напередодні «найбільшої трагедії ХХ століття» за Путіним, тобто розвалу СРСР, релігійне середовище виявилося перенасиченим різноманітними «співробітниками», стукачами, сексотами. Які, до речі, чомусь не пропали «як роса на сонці» в 1991 році, а дуже навіть навпаки. Таким чином в молодої української держави, як спадок від УРСР, залишилося багато інструментів, щоб проводити «ефективну роботу» в релігійній сфері. Від викладачів наукового атеїзму, які перекваліфікувалися на релігієзнавців, до колишніх КДБ-істів, чиїм новим покликанням стало забезпечувати свободу віровизнання. «Сказки о загробном мире» стали частиною нового офіціозу.
В цьому немає нічого дивного, адже те саме відбулося і на ниві національного відродження: майже всі, хто мав хоч якусь дотичність до боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», тоді різко змінили знак «мінус» на «плюс» і кинулися «відроджувати» націю, віру, церкву і картинно присягати національним героям.
Таким чином більшість старих кадрів змогли не просто уникнути люстрації, покарання, ураження в правах, але й не зазнали навіть морального засудження. Ті самі структури, а подекуди й люди в цих структурах, які перетворювали церкви на клуби, спортзали, склади і майстерні, почали «повертати храми віруючим». Як «добра воля» недавніх партфункціонерів з цим завданням впоралася, можна побачити навіть тепер. І більше не ставити питання в стилі «чому в Києво-Печерські Лаврі московські попи»? З тієї самої причини, з якої радянські підприємства опинилися в руках червоних директорів, а згодом – в олігархів.
Не логіка, не прагнення справедливості і не закон стали причиною відмови від політики атеїзму. А виключно якісь приватні міркування людей, які не розгубилися під час «перебудови». Тому у Львові колишні костели передали греко-католикам, колишні греко-католицькі церкви – православним, колишні монастирі перетворили на офісні центри і багато, багато інших варіантів. Схема «розподіляй і володарюй» + хаос на місцях створили ідеальну базу для конфліктів і тривалого протистояння.
Далі – ще цікавіше. Виявилося, що привілеї, якими влада обдаровувала РПЦ в СРСР, в Україні можна розподіляти в ручному режимі і серед інших конфесій. Всім «правильним» можна було зменшити вартість комунальних послуг, а комусь персонально навіть виділити земельну ділянку. За це духовенство не залишалося в боргу під час виборів, тобто впливало на свою паству, відверто агітуючи в інтересах правлячого класу.
Відтоді ситуація в релігійній політиці залишилася незмінною. Вигідні оборудки, на засадах «ти мені – я тобі», вирішуються в ручному режимі, але іменем народу і завдяки бюрократичним вивертам. Те, на чому неможливо нагріти руку, просто ігнорується, тому що «нема повноважень». Логіка існування зводиться до заробляння грошей, при чому прибутки ідуть «мимо каси» прямо в кишені, тоді як витрати чесно покладаються на бюджет. Тут різниці між енергетикою, ЖКГ і релігією по суті немає.
Очевидно, що в порівнянні з СРСР, в незалежній Україні список «дозволених» конфесій сильно розширився, і їм доводиться конкурувати за прихильність владоможців. Та й незгідних не репресують - сенсу нема. Але така позиція, коли бюрократ «роздає вареники і отримує відкати», але ні за що не відповідає, бо нема повноважень, вічно тривати не може. Тому що така державна система просто не витримає або апетитів чиновників (до цього ми майже дійшли), або зовнішньої агресії (як зараз).
Бо репресивний апарат, який дістався у спадок від СРСР, якщо він не займається репресіями, а зосереджується виключно на «комерції», пропускає речі, які пропускати не можна. Він не протидіє появі ворожих псевдорелігійних структур, не виявляє поширення деструктивних авторитарних культів, він не може відрізнити проповідника від фсб-шника. Тому що попередніх 30 років цей «апарат» займався всім, чим завгодно, окрім захисту інтересів суспільства і держави.
Тому навіть у Львові (здавалося б…) є групи, які вважають себе католицькими групами, і які протягом всієї багаторічної війни активно просувають ідею «молитви за мир». Такий, знаєте, абстрактний мир. Де нема конкретного ворога, де у всьому винен «гріх», де «війну можна зупинити молитвою». Ніби нічого такого, скаже обиватель. Ну так і в словах одіозних ієрархів московського патріархату теж нема «нічого такого». Просто такі люди, як і їхні відверто проросійські «колеги», критикують виключно українські державні структури, і переживають більше за тих, хто тікає від повістки, аніж за поранених героїв. Або відмовляються відспівувати героїв, що загинули на війні. Словом, ведуть себе як антивакцинатори відносно системи охорони здоров’я під час епідемії. Не здивуюся, якщо «дисиденти» релігійні і «дисиденти» медичні – це переважно одні й ті самі люди. Бо ці «побожні» осередки, які зараз проповідують абстрактний мир і засуджують абстрактну війну, до цього виступали проти видобутку сланцевого газу на Львівщині. І розповідали, що з коронавірусом «не все так однозначно».
Що це означає? Що з ними, швидше за все, працюють ворожі структури. Поки українські структури були зайняті більш «важливими» і прибутковими речами. А чому так сталося? Тому що будь-яка влада в Україні не хоче відмовитися від ще одного важеля впливу на громадян. Вважає, що зможе контролювати релігійну сферу, як це було за радянської влади. Хоча очевидно, що не зможе, і що це зайве.
Якщо держава занадто слабка, щоб дозволити собі «симфонію» з церквою, чи не простіше відмовитися від спроби її «контролювати»? Перестати дивитися на духовенство і різних релігійних діячів як на особливу касту. Бо просто «вигнати московських попів» - не вихід. Колись вже «догналітів» виганяли. Воно так не працює.
