80 років відділяє нас від часу проголошення Акту відновлення Української держави. Ця тема не втрачає актуальності і за багато десятиліть обросла купою інтерпретацій та стала інструментом не однієї пропагандистської кампанії. Тому сьогодні пропонуємо поглянути на цю подію нібито крізь призму думок і вчинків митрополита Шептицького. Така ретроспектива, основана на джерелах та сучасних наукових дослідженнях, може бути корисною сьогодні та допомогти зрозуміти й оцінити цю неоднозначну подію.
Рано-вранці 30 червня 1941 року до Львова вступили німецькі військові підрозділи. У складі підрозділу спеціального призначення Брандербурґ-800 був також батальйон, відомий під назвою «Нахтіґаль», рекрутований з українців. Командири та вояки цього батальйону поділяли погляди і лінію ОУН(б) та мали плани, які не були відомі їхньому німецькому керівництву. Батальйон «Нахтіґаль», увійшовши до міста, повернув з вулиці Городоцької в бік пагорба святого Юра, де розбив свій тимчасовий табір на площі перед греко-католицькою катедрою. Тут уже зібралося місцеве керівництво ОУН(б), на чолі з Іваном Климівим (Легендою), та активні члени організації. Українські очільники батальйону Роман Шухевич, Юрій Лопатинський та капелан отець Іван Гриньох пішли на зустріч до митрополита Шептицького.
Точний зміст їхньої розмови невідомий, дуже ймовірно, що вони поінформували митрополита про план проголошення відновлення української державності і попросили підтримати цей Акт. Десь по полудні до Львова прибув ще один важливий політичний діяч, також зі середовища ОУН(б) – Ярослав Стецько. Він одразу попрямував до митрополита, а в кабінет його запровадив отець Гриньох. Зі спогадів Ярослава Стецька довідуємося, що той детально поінформував митрополита про намір цього ж дня проголосити відновлення української державності. Стецько у спогадах стверджує, що він повідомив митрополитові про відсутність погодження з представниками німецького уряду. Митрополит, згідно з більшістю спогадів, висловив свою підтримку Акту й відіслав свого представника єпископа Йосипа Сліпого на зібрання Національної ради того ж вечора. Його згода та підтримка, висловлена в розмовах з Шухевичем, Стецьком та Гриньохом, подається в різних спогадах та науково-популярній і науковій літературі як «благословення» Акту.
Після самої події митрополит ніколи не заперечував своєї підтримки у справі проголошення української державності, бо вважав обов’язком душпастиря підтримати прагнення своєї пастви будувати незалежну державу. Пізніше митрополитові закидали підтримку чину, котрий був спланований і здійснювався однією політичною силою – фракцією ОУН під керівництвом Степана Бандери. Жодні джерела не дають точної відповіді на питання, чи митрополит знав про те, що Акт проголошення здійснюється силами однієї політичної сили – ОУН(б), а також що уряд Німеччини не мав жодних намірів підтримувати незалежницькі проєкти українців і взагалі ставився до українців як до меншовартісної нації.
Ситуація змінювалася досить швидко, непередбачувано і в інформаційному вакуумі. У міжвоєнний час митрополит критично висловлювався щодо методів та ідеології ОУН. Більше точок дотику в окремих моментах у Шептицького було з Андрієм Мельником та його однодумцями. У 1939-1940 роках Мельник і його співробітники допомагали митрополитові переправити листи до Ватикану. Досі не відомо, наскільки проінформований був Шептицький про розкол в ОУН й особливо про загострення стосунків між керівниками фракцій. Опісля з різних джерел йшли звинувачення отця Гриньоха та Стецька в дезінформуванні Шептицького щодо таких важливих моментів, як розкол в ОУН, ставлення інших політичних груп / партій до Акту та позиції німецького уряду / командування. Цілком можливо, що відомості, які митрополит отримав вранці 30 червня від оунівських діячів, були напівправдою або вміло препарованою інформацією. Митрополит на той час відчував досить сильно те, наскільки його діяльність обмежується фізичними недугами: він зовсім не ходив, майже не міг писати і дедалі більше залежав від слуги, помічників, секретарів і часто від тих осіб, котрі приносили інформацію, яку не завжди відразу можна було верифікувати.
Радянська система нагляду та репресивних заходів сприяла ізоляції Шептицького від інформацій ззовні, особливо з-за кордонів СРСР. Отже, виклад плану від осіб, що викликали довіру (передусім греко-католицький священник Іван Гриньох), присутність українських військових (хоч і в німецьких одностроях), українська символіка та ще й радісний гурт людей на площі перед його вікнами – усе це сукупно спонукало до формування прихильного ставлення до плану проголошення української державності. Окрім того, Шептицький вважав таку історичну перспективу дуже бажаною для українців. Під час національних зборів у будинку «Просвіти» представник митрополита єпископ Сліпий виголосив промову «Про національну честь і національну гідність» та передав благословення митрополита Шептицького. Після його слова відбулося проголошення самого Акту.
Тим часом до митрополита приблизно о 19:20 прийшли німецькі гості – професор, та одночасно капітан німецької військової контррозвідки «Абвер» Ганс Кох та майор Ернест фон цу Айкерн. Вони щойно прибули до Львова і відразу вирішили відвідати митрополита Шептицького. Митрополит давно був знайомий з професором Кохом, який був ученим-богословом, що цікавився східним християнством. Майже на початку розмови митрополит їм розповів про Національні збори, які вже мали розпочатися в будинку «Просвіти». Німецькі гості митрополита кинулися туди, ця інформація виявилася для них несподіванкою, попри те, що батальйон «Нахтіґаль» і, до речі, Ярослав Стецько, підпорядковувалися Абверу. Прибувши на урочисте зібрання у «Просвіті», професор Кох заявив про непогодження з німецьким урядом Акту і попередив присутніх про серйозні негативні наслідки від його проголошення. Українцям вдалося повідомити через місцеву радіостанцію інформацію про відновлення української державності двічі – ввечері 30 червня і вранці 1 липня. В обох передачах згадувалося про підтримку і благословення їхніх дій митрополитом Шептицьким.
Наступного ранку, тобто 1 липня до митрополита знову приходили Ярослав Стецько та отець Іван Гриньох. Ще напередодні українські діячі просили митрополита звернутися до людей з посланням. А вже зранку 1 липня митрополит знав про негативну позицію німецького уряду щодо проголошення української державності з різних джерел. По-перше, від Ганса Коха, який, до речі, разом зі співробітниками розквартирувався у святоюрських будівлях. Про перебіг Національних зборів митрополит знав також від єпископа Сліпого, а потім і від самого Стецька. Однак Шептицький вирішив написати й оприлюднити послання, котре однозначно підтримувало проголошення української державності як великий і важливий крок. Він надиктував текст своєму секретареві отцю Володимиру Грицаю. На цьому рукописі Грицая митрополит власноручно зробив правки і підписав олівцем нерівно, але читабельно: «дано у Львові, в арх. храмі св. Юра 1/7 941» та підпис «+Ан», виправлення також було зроблене олівцем. Отець Гриньох взяв послання і побіг на радіостанцію, щоб виголосити його о 10-й годині. Послання було видрукуване поліграфічним способом на яскраво рожевому цупкому папері і розповсюджене в місті.
Шептицький зранку 1 липня 1941 року мав ще зустріч з людиною, яку поважав та вважав приятелем з 1935 року і в якого під час радянської окупації шукав поради щодо того, як протидіяти наступу атеїзму. Це був рабин Єзекиїл Левін, який очолював реформовану юдейську громаду Львова. Рабин розказав митрополитові про жахливі погроми, що відбувалися в місті, головно на території тюрем – Лонцького, Замарстинівської та Бригідок. Тригером погромів стали викриття масових страт ув’язнених, вчинених радянськими енкаведистами. Нацистська пропаганда активно поширювала та нав’язувала тезу про тотожність єврейського і більшовицького, про так звану «жидо-большевицьку комуну».
У погромах під керівництвом німецьких військових брали участь і місцеві українці – міський люмпен, а також добровольці зі сформованих ОУН(б) загонів міліційного типу. А також окремі вояки батальйону «Нахтіґаль», останні діяли за розпорядженням німецького командування, часом як перекладачі. На митрополита ця інформація мала справити гнітюче враження. На той момент у його палатах перебував ще один рабин – Лілієнфельд з Підгайців, приятель родини Шептицьких. Митрополит запропонував рабину Левину на деякий час залишитися в митрополичих палатах. Однак той відмовився, бо не міг покинути своїх людей. Але просив митрополита подбати в разі потреби про його родину, синів. Рабина Левина цього ж дня вбили у Бригідках на очах сина Курта Левіна. Серед погромників-убивць, як згадує Курт Левін, були й хлопці з синьо-жовтими опасками. Митрополит ще встиг пообіцяти рабинові скерувати довірених священників на вулиці міста, щоб стримати погромницькі дії натовпу. Курт Левін, якого врятував митрополит, вважав, що Шептицький закінчив текст свого послання після зустрічі з його батьком. Ми не знаємо, чи це дійсно так.
Перші слова послання митрополита такі: «З волі Всемогучого Бога… зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійної України». У посланні є одинока згадка про нову військову і політичну силу: «Побідоносну німецьку Армію витаємо як освободительку від ворога». Митрополит однозначно розцінював більшовиків як ворога і не тільки в ідейному плані. Ще за кілька днів до 1 липня всі священники, що перебували на той час у митрополичих палатах, за винятком митрополита, стояли при стіні святоюрських палат, вишикувані радянськими енкаведистами в очікуванні можливої екзекуції.
У рукописній чернетці послання від 1 липня 1941 року, як і в його машинописному чорновому варіанті, були зроблені правки, зокрема було викреслено словосполучення «установлений вождем німецького народу цивільній уряд» і було написано «установленій владі віддаємо належний послух». Там же митрополит досить чітко окреслив вимоги до майбутньої української державної влади. Ці критерії містили і морально-етичні положення, і правові, позаяк стверджували постулат рівності у правах всіх громадян Української держави. Отже, митрополит писав: «Від уряду ним покликаного до життя очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узглядняли би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на те, до якого віросповідання, народности і суспільної верстви належать». Власне ці слова Шептицького були найважливішими, ключовими в цьому посланні, особливо якщо брати до уваги реалії того часу.
Слова привітання, звернені до німецького війська, можуть в декого викликати негативне сприйняття і трактуватися як свідчення прихильності Шептицького до Німецького Райху. Хоча загалом текст послання 1 липня 1941 року засвідчує, що митрополит керувався традиційним для Католицької церкви баченням співпраці зі світською владою. Згідно з традиційним вченням Католицької церкви джерелом легітимності державної влади є Бог. Однак Шептицький ще в міжвоєнні роки не раз висловлював думку про те, що Церква визнає державну владу навіть коли вона в грішних руках, але Церква може оголошувати недійсними закони / розпорядження влади, якщо вони суперечать християнській етиці та поняттю справедливості.
Ми точно не знаємо, чим керувався митрополит, надиктовуючи це послання. Можливо, в його очах це була своєрідна декларація намірів, висловлення підтримки ідеї української незалежності і соборності, яким кілька місяців потому, у грудні 1941 року, він присвятив велике і ґрунтовне послання «Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина». Тут Шептицький, між іншим, писав про демократичну форму державного устрою, і його думки з цього питання можна підсумувати так: демократія, має свої недоліки, але є найсправедливішою формою реалізації влади держави.
Пастирський лист Шептицького мав дуже важливе послання, що містилося в останніх реченнях і в якому йшлося про рівність у правах та можливостях всіх громадян новопроголошеної Української держави. Ці слова Шептицького йшли врозріз з агітаційними матеріалами, котрі поширювалися в місті та в краю. Наприклад, звернення проводу ОУН(б) про побудову «України для українців» або ж відозва крайового проводу ОУН(б) від 1 липня 1941 року, в якій були слова: «Народе! Знай! Москва, Польща, мадяри, жидова – твої вороги! Нищ їх!». Слова Шептицького про рівні права й обов’язки уряду забезпечити їх незалежно від національності та віросповідання також заперечували расові законодавчі акти, прийняті в Німеччині на той час. Окрім того, у посланні Шептицький мовить про те, що побудова української держави має відбуватися на християнських засадах і тільки «з Божою благодаттю буде доведена до успішного кінця». Тобто, за Шептицьким, дії, що суперечать християнським заповідям, позбавлять необхідної Божої благодаті і не сприятимуть побудові української державності.
Зі всього можна зробити кілька висновків щодо дій митрополита Шептицького в контексті проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Митрополит не був достатньо поінформований про політичні процеси навколо цього плану. Він також не знав про ступінь розрізненості українських політичних сил за межами СРСР. Митрополит не знав про наміри Німецького Райху стосовно України та про його расистську політику. Шептицький однозначно мав дуже негативний досвід перебування під радянською владою і розглядав прихід німецької армії до Львова як звільнення від більшовиків, від «ворога». Не тільки українські націоналісти, а й німецька військова адміністрація в перші дні липня 1941-го бажали заручитися підтримкою митрополита Шептицького. Послання 1 липня 1941 року було дійсно надиктоване митрополитом і ним власноручно підписане. Саме послання не можна вважати підтримкою планів ОУН(б), а радше виявом бажань і сподівань митрополита побачити народження української держави, що гуртувалася б на християнських морально-етичних засадах та на пошануванні рівних прав всіх її громадян. Можна сказати, що в драматичні та трагічні дні 1941-го митрополит, як пастир, намалював свій образ ідеальної держави: етичної та рівноправної.
Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).
https://ukrainianjewishencounter.org/uk/
Автор - Ліліана Гентош.
Оригінальна публікація тут
