Перейти до контенту

Україна вільна, толерантна і демократична

Українська державність з перспективи грудня 1941 року

Не дивуйтеся, що для роздумів про державність обрано найтемніший час в історії Львова та найскладніший період для будівництва українцями планів щодо державної незалежності. Напевно, в такі переломні часи найважливіше, щоб пролунав голос розуму. Особливо від людини авторитетної у спільноті. Надзвичайно важливою така позиція стала в умовах, коли нацисти заборонили функціонування політичних партій, а український політичний провід опинився в руках людей, погляди яких мало чим суперечили німецьким. Сьогодні йтиметься про те, яким бачив майбутнє українського народу та його держави митрополит Андрей Шептицький. Звернутися до цієї теми важливо також для того, щоб запобігти можливим спекуляціям навколо «єдиної державницької лінії», яку тоді нібито представляла лише ОУН. А також щоб розповісти про те, наскільки відрізнялося бачення Шептицького та радикальних українських націоналістів щодо майбутньої української держави, і взагалі, якими різними були засадничі їхні позиції.

Найбільш повно свої погляди з цього питання митрополит виклав у декреті-посланні до духовенства «Наша державність», який з огляду на німецьку цензуру отримав спрощену назву «Як будувати Рідну Хату». Цей текст написаний у грудні 1941 р., в час, коли архиєпархія опинилася під німецькою окупацією, якій передували 22 місяці радянського режиму. Варто нагадати, що населення цих земель страждало від всіх можливих лихоліть військового часу, а насилля та смерть стали щоденними явищами. 1930-ті і 1940-ві роки в житті Європи були часом, коли тоталітарні ідеї домінували не тільки в суспільно-політичному житті, думках еліт, але й у поглядах звичайних громадян. У цих обставинах Шептицькому вдалося сформулювати бачення дуже далеке від тоталітарного мейнстріму. Його погляди для сучасників могли видатися фантастично-утопічними. Одне зрозуміло – треба було мати достатньо відваги та візіонерства, щоб 1941 року написати не тільки про те, якою мала бути Україна, але й про те, яких небезпек доведеться при цьому уникати.

У першій частині декрету митрополит подає своє бачення походження влади. На його думку, влада походить від Бога, але не може в жодному разі бути прерогативою однієї людини або групи людей. «Кажемо, що влада походить від Бога, від котрого походить і природа… Та влада лежить в природі народу, тобто цілого народу, не якоїсь поодинокої людини. Немає ніякої причини, чому один чоловік, або кілька чи більше могли б бути провідниками [керівниками. – Л. Г.] і іншим, собі рівним, наказувати. Народ може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну [керівну. – Л. Г.] владу…» Тож митрополит подавав не тільки християнське тлумачення демократії, але й виступав проти вождистського типу правління та проти однопартійного диктату.

Шептицький вважав, що громадяни мають мати рівні права щодо участі у виборах, а також вирішувати складні питання за допомогою референдумів та плебісцитів. На його думку, законодавство та судова система відіграють надзвичайно важливу роль, тому обрані політичні і суспільні керівники повинні встановити «...справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судівництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов'язки громадян».

Митрополит неодноразово наголошував на важливості християнських моральних цінностей для побудови гармонійного та справедливого суспільства і держави. У досить рішучий спосіб окреслював функції державної влади в релігійному / духовному житті і суспільства, і окремої особи. При цьому чітко давав зрозуміти, що спільноту України становитимуть люди з різними релігійними переконаннями та поглядами. А тому органи влади мають «...запевнювати всім громадянам ту цивільну свободу, яку з природи має кожна людина: не бути змушуваною до ніяких зовнішніх виявів внутрішніх переконань, яких не має, і свободу виконувати той культ релігійний, який уважає за свій, оскільки в тому культі ніщо не противиться природній моралі. У тій цивільній толеранції супроти всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевнює громадянам у практиці цивільну свободу». Написати подібні рядки про рівноправність та рівнозначущість громадян, що мають різні релігійні переконання, а часто і різне етнічне походження, в час, коли відбувалося переслідування єврейської громади, було вкрай відважним кроком.

Пишучи про державу і державність, Шептицький застерігав від тоталітарного типу держави, або, як він пише, від «тоталітаризму та етатизму». Коли держава позбавляє громадян більшості їхніх прав і регламентує навіть приватне життя. Він вважав, що питання форми політичного правління – республіка чи монархія, має другорядне значення, бо важливішим є питання «чи в ній [у державі. – Л. Г.] є збережена слушна міра поміж правами і свободою одиниць та правами і владою держави».

Митрополит роздумував про різні форми здійснення державної влади в державі, звертаючи увагу насамперед на недоліки та проблеми. Він прийшов до висновку, що навіть неякісна демократія, «зла демократія або демагогія» є менше шкідливою для суспільства. Ці його роздуми цінні з огляду на поширену кампанію критики парламентарної демократії в 1930-х роках. Адже і фашисти / нацисти, і комуністи / більшовики вважали парламентарну демократію недолугою, слабкою та непридатною для створення сильної держави. Українські націоналісти, що прагнули торжества націократії, також вкрай критично ставилися до парламентської демократії.

Цікаво, що митрополит Шептицький роздумував над суперечностями між ідеєю народовладдя та труднощами її практичної реалізації. Він вважав, що перепоною для якісної реалізації народовладдя може стати те, що пересічні громадяни часто не мають високих моральних чеснот та освіти. Рівно ж і обрані керівники також часто не відповідають вимогам «служіння» інтересам громади. Тому Шептицький вважав моральність, моральні цінності дуже важливою характеристикою доброго громадянина і справжнього лідера держави. Митрополит був певний, що коли в політичному житті домінує тільки одна партія та відстоюються інтереси лише однієї національної групи, то зростає небезпека зловживань стосовно інших партій та інших національностей. У такому разі, писав він, «чесноти громадян, що беруть участь у владі, мусять бути тим більші, чим більше партійність і національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав опонентів».

Які ж моральні характеристики або «чесноти» мали мати громадяни, котрі обирають і прагнуть бути обраними? Відповідь митрополита досить просто сформульована – всі ті якості, моральні цінності, що «є пристосуванням принципів справедливості і любови до ближнього». Як саме, де і коли громадяни можуть виплекати в собі такі якості, як писав Шептицький, «чесноти»? Митрополит вважав, що Церква є тим середовищем, що сприяє моральному зростанню, а також «...добрими школами громадянських чеснот… є родина, громада та добровільні стоваришення і спільноти людей». Власне на важливості створення та активній діяльності різного роду громадських організацій митрополит детально зупинився в тексті «Наша державність».

Він вважав, що такі «стоваришення» мають якнайбільше розвиватися і можуть охоплювати буквально всі сфери, усі царини людської активності. Більше того, державні органи влади повинні всіляко сприяти громадським організаціям і рухам, сприяють оскільки вони істотно впливають на зростання суспільства і зміцнення держави. Ці зауваги митрополита мають надзвичайну вагу, оскільки в них йдеться про те, що ми тепер називаємо громадянським суспільством. І саме громадянське суспільство було рушієм двох сучасних революцій в Україні та організатором спротиву російській агресії. У цьому контексті митрополит також вважав, що «...в устрою Батьківщини, мабуть, найважнішою справою буде: запевнити громадам якнайбільшу свободу». Тобто місцеве самоврядування на всіх рівнях мало б відігравати важливу роль у майбутній Україні. Така точка зору в 1930-х чи 1940-х не була популярною, адже саме централізація та волюнтаризм вважалися ознакою сильної держави.

Митрополит Шептицький також застерігав від небезпек, що можуть виникнути перед українськими суспільством та державою. На його думку, найбільшою небезпекою буде нетолерантність, безкомпромісність, невміння прислухатися до думки іншої сторони. «Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні?» – ставить риторичне запитання Шептицький. Митрополит як особливу небезпеку для українського суспільства вказував нетерпимість до інших переконань, вірувань та думок. «Нетерпимість супроти гетеродоксів [гетеродокси – ті, що думають або вірять по-іншому. – Л. Г.], поняття ортодоксії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України...» Ці слова були написані в часи панування тоталітарних ідей, котрі не залишали ані найменшої можливості на інакодумство, рівно ж як і в релігійній сфері погляди на іншого, на іншість були більш ніж нетолерантними. Такі думки митрополита про важливість толерантності та поваги до думки і поглядів іншого – особи, групи, партії чи етносу, відображені і в інших посланнях митрополита, наприклад, «Не убий!».

Послання митрополита «Наша державність» наштовхує на багато роздумів. У цьому тексті Шептицький вживає слова та словосполучення «народ», «наш народ» та «український народ», зовсім не використовує слова «нація»”, щоправда, вживає слова «національний» та «національності». Вибір слів і термінів був, без сумніву, свідомим і відкрито дисонував, якщо навіть не кидав виклик. Шептицький на початку свого декрету-послання «Наша державність» вважав, що «ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина». Ця фраза не має такого прямого розуміння, як здається на перший погляд. І тільки наприкінці другого розділу декрету стає зовсім очевидним, що йдеться Шептицькому не про національну державу, як її розуміли його сучасники.

Пишучи про український народ, котрий будуватиме українську державу, митрополит пропонує свою відповідь на запитання «Що ж робить якесь число людей одним народом?». Так, він вважав, що «всі, що по-українськи говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український народ». Однак відразу ж зазначав, що спільність мови не може бути виключним чи найважливішим елементом творення єдності. Митрополит пише, що дуже важливу роль відіграє внутрішнє прагнення, переконання в приналежності до спільності, котре має тенденцію розвиватися. «Крім мови, конституційним елементом національности буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктивно пхають його до хотіння бути одним.» Очевидно, для Шептицького це внутрішнє прагнення, особисте вирішення питання належності до спільноти, мало важливе значення. Такий підхід Шептицького не наголошував на етнічній належності членів спільноти «український народ». І очевидно, митрополит у жодному разі не поділяв расових чи націоналістичних підходів, як-от про спільну кров, спільне міфічне походження. Можна поширити його думку і говорити про спільноту людей, об’єднаних спільними переконаннями, спільною метою та спільними бажаннями, скажімо, будувати свій спільний дім – Батьківщину.

З тексту «Наша державність» стає зрозумілим, що митрополит Шептицький бачив майбутню Україну як державу багатонаціональну та поліконфесійну, у якій громадяни різного етнічного походження та різного віросповідання матимуть рівні права. Напевне, 80 років тому в домінантних політичних наративах такого плану майбутнього України не накреслив ніхто, і видається, що його план для України в багатьох моментах здійснюється тільки тепер.

Сьогодні Україна є незалежною, демократичною державою, парламентською демократією. Усі громадяни мають рівні права, обов’язки та користають з релігійної свободи та свободи совісті. Цікаво, що й громадські організації та волонтерський рух відіграють важливу роль у житті суспільства й держави. Можна також погодитися, що митрополит мав рацію, вважаючи, що відсутність моральних цінностей / чеснот та нетолерантність є дуже серйозними загрозами для суспільства й державності. Видається, що думки Шептицького, написані в грудні 1941-го, можуть тепер допомогти нам поглянути з відстані часу на наше сьогодення та пройдений шлях. І зробити серйозні висновки.

Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).

https://ukrainianjewishencounter.org/uk/

Автор - Ліліана Гентош.
Оригінальна публікація тут

Останні новини