У світі вважається, що підйом на гору Еверест є найскладнішим. Бо вона найвища. Хоча в середовищі професійних альпіністів чекають, коли на її вершину китайці з непальцями прокладуть асфальтовану дорогу, встановлять кіоск з шаурмою та банкомат «Приватбанку» (це жарт, звичайно).
Сходження на Еверест стало настільки комерціалізованим, що щороку сотні туристів без спеціальної підготовки опиняються на вершині і постять звідти щасливі фото.
Натомість маловідомою залишається гора з непримітною назвою К2 – друга вершина світу, сходження на яку серед восьмитисячників є найскладнішим завданням в сучасному альпінізмі.
Сходження на К2 за престижністю – це як підкорити п’ять Еверестів.
Схоже, що в цій війні ми вже здолали чимало Еверестів.
Але Вільнюський саміт НАТО 11 -12 липня буде тією неприступною горою К2.
Президент, його команда, МЗС та посли зробили в консолідації західного світу неможливе. Поступово, довго, важко, складно, але від розмов про партизанщину та обмежену кількість ПЗРК «Stinger» маємо «бронетанковий Раммштайн» та «повітряний Раммштайн».
Маємо комплекси «NASAMS» та «Patriot», HIMARSи, боєприпаси, радіозв’язок, сучасну бронетехніку та фінансову допомогу.
Але без вступу в НАТО це лише тимчасові інструменти стримування агресора.
В самому НАТО також гаряче. У них є 26 букв англійського алфавіту і дилема: як побудувати речення так, щоб не розчарувати українців відмовою і не дати Путіну привід смакувати значну геополітичну перемогу.
Останнім часом західні медіа пишуть, що конкретного плану дій щодо членства Україні представлено не буде, а будуть гарантії безпеки від окремих учасників Північноатлантичного альянсу.
Британська The Guardian пише про ключовий консенсус партнерів західного оборонного альянсу, але цей консенсус розчарує президента Володимира Зеленського.
Україні буде запропоновано вступити в НАТО без ПДЧ (як Фінляндії та Швеції). Тобто у випадку запрошення у блок наша країна зможе вступити в нього практично одразу. Але термінів такого вступу озвучено не буде.
Стосовно гарантій безпеки від ключових учасників НАТО – вони значно відрізнятимуться від уже відомих у світі.
Найвідомішими прикладами гарантій з боку США є гарантії Тайваню, Ізраїлю, Японії та Південній Кореї.
У свій час гарантом безпеки Південної Кореї стали американські військові бази з контингентом в 30 тисяч військовослужбовців, десятками сучасних бойових літаків та елітною протиповітряною системою THAAD. У період з 1958 по 1991 роки на корейській території розміщувалася американська ядерна зброя. Така військова присутність дала змогу провести необхідні реформи та створити ще одного «азійського економічного тигра».
Закон про відносини з Тайванем, який з 1979 року регулює відносини США з островом, не вимагає від Сполучених Штатів військового втручання для захисту Тайваню у разі вторгнення Китаю на його територію. Згідно з документом, США зобов’язані лише забезпечити острову необхідні для самооборони ресурси, у випадку, якщо Китай спробує змінити статус Тайваню в односторонньому порядку.
Але президент США Джо Байден вже підтвердив, що його країна готова захищати Тайвань військовим шляхом, якщо Китай вторгнеться на його територію.
Нам розраховувати аж на такі емоційні кроки великих держав світу не варто.
Запропоновані гарантії не будуть гарантіями в прямому розумінні цього терміну. Це будуть довільні зобов’язання щодо поставок зброї, технологій, навчання військовослужбовців та фінансової підтримки.
Погано це чи добре – думки різняться.
Якщо обов’язки щодо поставок зброї передбачатимуть конкретний графік та адекватну кількість – то не так і зле. Адекватна – це тисячі бронетранспортерів, сотні сучасних літаків та танків, сотні комплексів протиповітряної оборони. І фінансування утримання сотень тисяч військовослужбовців.
Якщо гарантії безпеки – це танки поштучно і традиційний дефіцит снарядів, то це декларація благих намірів.
Зрештою, допомога США Ізраїлю фіксується у 10-річних угодах, і остання з них зобовʼязує Вашингтон надати військову допомогу на суму $38 млрд у період із 2019-го по 2028 рік. Ми ж за півроку вже витратили $42 мільярди.
На жаль, маємо розуміти, що без чітких гарантій безпеки не буде інвестицій і відновлення країни.
Тому перед Президентом та його командою стоїть надзавдання - отримати максимум з Вільнюського саміту. Максимум – це контури майбутнього. Не абстрактні розпливчасті декларації, а контури.
Зараз країна в нижчій точці біфуркації – технічний термін, який означає критичний стан системи, при якому вона стає нестійкою і виникає невизначеність: чи стане стан системи хаотичним, або вона перейде на новий, більш диференційований і високий рівень впорядкованості.
Вільнюський саміт стане маркером нашого подальшого руху.
