До дня незалежності біля Львова, в селі Годовиця, відбувалася цікава і корисна акція, покликана привернути увагу громадськості до жалюгідного стану місцевого костелу, з яким пов’язане ім’я Іоана Георга Пінзеля. Все було задумано і проведено на високому рівні. Зрештою, це просто красиво: живий концерт класичної музики на березі ставка, на тлі пам’ятки архітектури XVIII століття.
Але мене не покидало відчуття, ніби це все нагадує сцену з «Титаніка», де оркестр грає, а корабель тоне. Будьмо відверті, костел приречений, навіть якщо його історія пов’язана з такою знаковою і розкрученою постаттю, як Пінзель. По-перше, ми бідні, і жоден державний, обласний чи місцевий «культурний» бюджет такого не «потягне». І були вже в нашій новітній історії різні альтернативні спроби вберегти пам’ятки: Ющенко колись «лобіював» реставрацію Підгорецького замку патріотичним олігархатом, здавали в концесію замок в Старому Селі, регулярно пробують відновити Поморянський замок, залучаючи громадськість. Все це дуже сумно виглядає і нагадує гасіння пожежі псикавкою. По-друге, порятунок такого роду пам’яток не є пріоритетом. Ми продовжуємо маркувати простір під себе, закриваючи гештальти 30-40-их років ХХ ст., а «польський костел» тут явно не те, чого очікує місцева влада і патріотична громадськість. Можна нарахувати десятки схожих руїн костелів в кожній західній області, щоправда «без Пінзеля», але які стоять зачиненими, закинутими, з дахами і без, після пожежі чи просто після радянської господарки, коли в таких місцях робили склади.
Термін «костел» я використав не просто так. Адже мова саме про костел, про конкретну споруду, яка мала своє призначення і своїх власників. Але слово «костел» звучало вкрай рідко і радше випадково. Говорили про землю, про культурну спадщину, про геніального Пінзеля. Прогресивні молоді люди вживали такі поняття, як локація, місце, об’єкт. Можна сказати, що покоління старших патріотів і молодих прогресивних діячів єдині як ніколи в своєму небажанні назвати костел костелом. Тому що це викличе багато питань, на які потрібно буде давати відповіді. До яких ми не готові, ми ще не закрили гештальти 30-40-их.
І в цьому, можливо, причина сумного стану цієї та схожих на цю руїн: вони нічиї. Не лише в сенсі власності чи володіння. Вони нічиї в сенсі пам’яті і сприйняття. Костели не потрібні навіть католикам східного обряду, які натхненно зводять нові і нові церкви з золотими банями, воліючи не згадувати про існування поруч святинь, які теж є католицькими. Але це вже деталі, бо не лише костели стоять руїнами.
Заради справедливості слід сказати, що ми не одні такі. Турки вважають грецькі міста-поліси «місцевими». Схожа позиція в румунів Трансільванії, в поляків на заході та півночі країни. Різниця в фінансових ресурсах і бажанні/вмінні заробити на туризмі.
Назвати ситуацію з костелом в Годовиці варварством чи байдужістю буде занадто просто. Це нічого не скаже нам про суть явища. Бо ж не про знищення йдеться, якщо говорити про варварство. Та й не байдужі ми до цих руїн. Просто вони викликають в нас занадто суперечливі почуття. От прялка чи плуг в місцевому музеї – це інша справа, своє, рідне. Принаймні, так ми звикли думати. Я б назвав це якоюсь реконкістою мимоволі: з одного боку, ми ніби опанували нарешті рідні терени і тепер пробуємо тут якось господарювати. З іншого боку, «опанували» не зовсім ми, а «окупанти». Від яких ми потім визволилися відносно тихо і делікатно. Але терени відвойовані, і ми лишаємо на них свій культурний слід. Сумно про це писати, але поки що наш слід сильно поступається тому, що створене до «реконкісти», і що зараз тихо щезає. Мимоволі.
Автор - Назар Кісь.
Оригінальна публікація тут
