В Україні давно триває суспільна дискусія навколо спадщини радянського періоду. На одному полюсі знаходяться ті, що говорять, ніби все навколо: заводи, лікарні, тепломережі - все це побудоване за Союзу, а зараз ми просто проїдаємо спадок УРСР. На іншому - ті, які вважають УРСР втіленням чистого зла, репресій та русифікації. Під обидва варіанти, що характерно, можна підвести солідну доказову базу.
Очевидно, що спокусливішим виглядає варіант відректися від комуністичного минулого. Якщо всіх поганих українців зарахувати до комуністів, то наша спільнота постане суто з мучеників і дисидентів, як фенікс із попелу. Тим більше, що ідейні послідовники більшовиків зараз воюють проти нас, прикриваючись якраз радянським наративом. Ніби до приходу комуністичної влади на початку ХХ століття не було нічого доброго, лише національний та соціальний гніт, а з її встановленням з’явилися турбіни, школи, районні поліклініки і смачне морозиво. При цьому замовчується, що за прогрес у ХХ столітті Україна заплатила життями мільйонів своїх громадян, в той час як більш везучі суспільства «якось» змогли провести модернізацію і потужну індустріалізацію без Голодомору.
Але зараз не про це. Неможливо заперечити очевидного - у 1991 році в Україні не з'явилися одномоментно українські міліціонери, вчені, бюрократи, митники та податківці, вчителі і лікарі, директори заводів. Абсолютна більшість із них - це ті, хто «вчора» будував комунізм і заперечував існування Бога, а «сьогодні» почав молитися за українську державу. Щодо цього у нас, до речі, суспільний консенсус. В тому сенсі, що про особистий досвід життя в СРСР прийнято мовчати.
Але разом із амнезією на персональні історії колишніх партійних атеїстів-агітаторів, які стали віруючими релігієзнавцями, такий «консенсус» поширився і на речі більш визначальні.
Сучасна Україна буквально переродилася із колишньої УРСР. В тих самих кордонах, з тим самим адміністративним поділом. Не лише з тими самими людьми, а й з системою взаємозв’язків між ними. Освіта, охорона здоров’я, органи правопорядку залишилися тими самими. Зі спеціальними пенсіями для ветеранів КДБ, і з готовою системою вишколу радянської інтелігенції, яка тепер стала національною. Практично все, що постало в Україні після розвалу СРСР, творилося не на руїнах зниклого, як нам люблять деколи розповісти старі казкарі. А в тих самих стінах, тими самими людьми і за тими самими лекалами, які працювали до 1991 року.
Інституції, які професійні патріоти називають «совіцькими», і в яких вони самі й працювали до 1991 року, не перестали бути «совіцькими» після розвалу Совка. В незалежній Україні залишився основний атрибут УРСР - влада рад. Тобто на діаспорному сленгу – влада совітів. А новоспечені патріоти, які були професійними комуністами, зберегли в них посади та зв’язки, а згодом почали успішно самовідтворюватися як інститут з обслуговування нового панівного класу.
Фактично єдине, в чому відбулася швидка й результативна «декомунізація» - це трансформація начебто суспільної власності у приватну.
І от виник цікавий парадокс. Центральна влада, яка періодично змінюється шляхом виборів, не потребує величезного апарату репресій та контролю за суспільством. Але сам апарат, вся радянська інфраструктура управління, залишився. На що він міг перетворитися в таких умовах? Лише на безліч «апаратиків» з викачування ресурсів та розподілу/експлуатації колишньої колективної «соціалістичної власності». Гуманітарні факультети давно не готують ідеологів для держави, зате за гроші можуть готувати політтехнологів, які згодом самостійно знайдуть, на кого попрацювати.
У нас часто повторюють крилату фразу «хто не знає свого минулого, той не має майбутнього». Як правило, це стосується війни з Росією, усвідомлення Росії як ворога і тому подібне. Тут все логічно, правильно.
Однак прийде час, коли суспільство поставить питання, як же ж ми дійшли до такої ситуації. Принаймні хочеться вірити в те, що ми до нього питання дозріємо. Як так сталося, що країна після 30 років «невпинних і рішучих реформ» виглядала легкою здобиччю, нашпигованою відкритими і прихованими ворожими агентами впливу?
Однією з причин неефективності української держави було те, що ми не винесли уроків зі свого нещодавнього минулого. Ми не хотіли говорити про живих «стукачів», тим самим заплющуючи очі на існування цілої системи.
Тому про залишки «совка навколо нас» потрібна доросла розмова. Бо ефективність наших інституцій – це давно не про рівень життя чи комфорту. Це про виживання. Осмислення реального стану справ дасть початок справжній, глибокій та ефективній декомунізації. Бо зірки на фасадах – це декор, лише вершечок айсберга. Якщо ми не хочемо заходити на нове коло безрезультатних «рішучих реформ», сенсу яких часто не розуміють навіть самі реформатори, і з цього нового кола після всіх втрат війни ризикуємо вже не вибратися, то систему потрібно змінювати. По суті, а не за назвою і гербом на шапочці документа.
Інакше знову вийде «країна рад». А велика радянська армія, як відомо, перемагає маленьку радянську армію…
