Радянський Союз, як відомо, був домом для багатьох національностей. При чому система була побудована таким чином, що Москва могла, провокуючи штучні напруження на національному ґрунті, зменшувати тиск на столицю і в будь-який момент виступити в ролі свого роду арбітра, ще більше зміцнивши свою владу. На теренах колишнього СРСР тільки з пам’яті можна перерахувати з десяток зон, які пізніше стали місцями таких конфліктів.
При чому «на папері» все виглядало дуже демократично – підтримка національної культури, економічна автономія, управління номінально в руках місцевих кадрів. Кращі «представники народу», а насправді вожді кланів, очолювали республіки, добуваючи в різний спосіб якісь бонуси у столиці для місцевих «аборигенів». Можна було досхочу танцювати в національних костюмах, скроєних в основному за кіношними лекалами, головне - не вимагати справжньої самостійності.
Очевидно, що таке «плекання» народних традицій не має нічого спільного з національним розвитком, хіба що живить ресентимент в головах окремих індивідів. Але для потужного репресивного апарату цей ресентимент, до пори до часу, проблем не створював.
З тих пір у нас закріпився погляд на національну політику як на великий центр народної творчості, що оплачується з центрального бюджету і нагадує про себе нудними концертами-звітами на державні свята. А ще – регулярними скандалами, пов’язаними з використанням тих самих бюджетних коштів.
І от зараз, коли буквально на наших очах формується українська політична нація, на горизонті знову маячить перспектива відтворення «національно-територіальної автономії» в Криму, при чому в кращих традиціях «совка». В комплекті з традиційним забезпеченням державними зарплатами правильних людей, для яких діяльність «на ниві національної культури і відродження» є професією.
Тому варто звернути увагу на два моменти.
Перший - національна політика України найближчим часом стане об’єктом запеклих боїв та критики як ззовні, так і всередині країни. Її розігрівання продовжить Росія і не обійдуть боком, як внутрішні «корисні ідіоти», так і охочі до оплати за свою горду патріотичну позицію. Питання вирішення статусу національних меншин може перетворитися на один із головних каменів спотикання при підготовці вступу до ЄС.
Другий – варіанти майбутнього, найімовірніше будуть пропонуватися з переліку нереалізованих планів минулого. Але проблема в тому, що в минулому також не було правильних рецептів. І нема гарантії, що тепер будуть діяти інакше, як міжвоєнна Польща або СРСР.
Тому, якщо в нас таки є амбітна мета побачити колись політичну українську націю, то виходити слід з розуміння того, що «етнонаціональні» права і свободи – це перш за все про права і свободи кожного громадянина. Де українське – це об’єднуючий фактор, а не бажання когось насильно асимілювати.
Якось так сталося, що майбутнє Криму бачать або як автономію, або як область України без жодної самостійності. При цьому забуваючи, що за період окупації Криму на вільній території України відбулася децентралізація. Місцеві громади отримали більше можливостей, в тому числі фінансових, і тепер спроможні не лише ремонтувати каналізацію, але й розвивати багато сфер життя, включно з гуманітарною. Діяльність на цій основі може стати непоганим стартом, при чому стартом на рівних засадах із іншими регіонами. А головне – знизить напругу в суспільстві, яке вже надивилося на регіони з особливим статусом, міста республіканського значення, або тих, які всіх «годували», або боролися «за язик».
Бо проблем і так буде достатньо. В нас демократія, тому кримськотатарська автономія, якщо їй судилося бути, об’єктивно не зможе заповнити лише собою вакуум влади на півострові. Просто в силу того, що кримські татари становлять в Криму явну меншість. Україна потрібна кримським татарам не менше, ніж кримські татари Україні - якщо є все-таки амбіція нівелювати впливи Росії.
Росіяни своєю чергою також будуть апелювати до європейських традицій та до прав людини. Десь приблизно так само, як роблять це зараз російські пропагандисти на Заході. Мовляв, ви ж демократи, тому зобов’язані діяти демократично. А ми маємо моральне право бути собою.
Специфічним варіантом такої маніпуляції може стати теза в стилі «ви, українці, повинні бути кращими за тих, проти кого ви боретеся». Отже, якщо українці борються із наслідками насильницької русифікації та колективізації, вони мають, за цією логікою, просто прийняти це як факт і «жити майбутнім».
А ще українців спробують посварити з кримськими татарами під приводом того, що колись принижені українці тепер діють як колонізатори.
З російською мовою намагатимуться закріпити статус мови «міжнаціонального спілкування» - теж звична радянська практика. Для цього витягнуть старі методички про насильницьку українізацію російськомовного населення. На українців це, звісно, вже не подіє, але тим, хто ніколи не був в Одесі чи Криму, може «зайти».
Все це відволікатиме суспільство від головного. Від того, що радянські автономії – це міни сповільненої дії, закладені в колишніх республіках СРСР. Це прокляття, яке виглядає як можливість легко контролювати і заробляти мільйони, але за яке обов’язково потім треба платити сторицею. Це ширма, де так званий національний розвиток лише прикриває домовленості між усталеними елітами.
Пригадуєте, як до війни відбувалися вибори до Верховної Ради? Тоді було важливо заручитися підтримкою лідерів кримськотатарського народу. Не підтримкою українських виборців кримськотатарського походження, а підтримкою лідерів. Так, перепрошую, домовляються з ромськими баронами під час місцевих виборів на Закарпатті, і цю ганьбу давно слід припиняти і там, і там.
Україна не повинна діяти як маленький СРСР, відмовившись для початку від практики «стравлювання» народів через вдавані автономії і так звану підтримку.
