Головний рабин Києва та України Моше Реувен Асман звернувся до Комісії «Яд Вашем» з проханням розглянути ще раз справу митрополита Андрея Шептицького на предмет присвоєння йому звання «Праведника народів світу». У листі рабин Моше Асман пише: «Те, що присвоєння йому цього звання відкладалося десятиліттями, є не лише несправедливістю. З точки зору всієї традиції іудаїзму, від нас вимагається бути вдячними за зроблене нам добро. І навпаки, присвоєння Шептицькому давно заслуженого ним звання «Праведника народів світу» покаже Україні і всьому світу, що єврейський народ пам’ятає і цінує своїх друзів і рятівників». А ще в листі названо митрополита Шептицького великим гуманістом та другом єврейського народу, людиною, що врятувала життя понад 150 євреям, переважно дітям. То в чому ж проблема з попередньою відмовою «Яд Вашем» у присвоєнні Андрею Шептицькому звання Праведника?
Називають дві головні перешкоди, які завадили Комісії «Яд Вашем» визнати Шептицького Праведником. І обидві вони покриті мороком туманності та нашаруваннями радянської пропаганди. Першою причиною є вітальна телеграма Гітлеру влітку 1941 року та ще, здається, два листи до німецького фюрера. Друга – нібито «благословення» митрополитом Дивізії СС «Галичина» 1943 року. Існує ще досить багато закидів, наприклад, у тому, що глава Греко-католицької церкви мав антирадянські переконання. Цікаво, а яким мало бути ставлення католицького митрополита до більшовицької влади?
Але про все по черзі. Те, що цього разу ініціатива вийшла від духовної особи, дозволяє нам вийти за сухі рамки академічності. Хоча треба сказати, що серйозні академічні дослідження нам всім у цій історії дуже пригодилися б.
Чому в цьому випадку є важливою позиція духовної особи? Насамперед тому, що йдеться про морально-етичні категорії. Про роль і позицію духовного пастиря і наставника в надзвичайно складних і нелюдських обставинах. І саме бажанням захистити своїх вірних, і не тільки їх, від навислої катастрофи можна пояснити (не виправдати) його звернення до світських правителів. Відвернути велику біду, взявши відповідальність на себе.
Саме цим пояснюється лист митрополита до російського царя Миколи ІІ, оригінал якого мені доводилося тримати в руках. Цей лист аж ніяк не означав згоду з боку глави церкви з політикою самодержавної Росії. Він не врятував митрополита від арешту і заслання в глиб Росії. Але, можливо, він бодай трохи завадив негайним переслідуванням Греко-католицької церкви з боку російської влади та православних активістів.
Так само не зробив більшовика з Андрея Шептицького його лист до Микити Хрущова, написаний після радянської окупації земель колишньої частини Галичини, де переважало греко-католицьке населення. Навпаки, майже всім було відоме справжнє ставлення глави церкви до радянської влади, як до богоборчої і нелюдяної. З погляду духовного пастиря, важливо було продемонструвати своє смирення перед невідворотністю загрозливих обставин, але зменшити їхні загрози для людей.
У цьому ж ключі потрібно розглядати і перше звернення до Адольфа Гітлера. Навіть якщо це була вітальна телеграма, у якій проглядалася втіха від падіння більшовицького режиму, то це не робить митрополита ідейним прихильником націонал-соціалізму або фашизму. Якщо пробувати оцінювати подібні вчинки митрополита з політичного погляду, то це обов’язково приведе до примітивного пропагандистського трактування зі звинуваченнями в колабораціонізмі.
Проте духовні постаті потрібно оцінювати зовсім за іншими критеріями. Символічна лояльність до світської влади – так. Але не колабораціонізм із цією владою. Бо ж не очолив митрополит Шептицький після цієї телеграми якийсь колабораціоністський уряд, як це, наприклад, сталося у Словаччині. Коли до влади прийшла заснована католицьким священником Андреєм Глінкою партія, лідер якої також католицький священник Йозеф Тисо став прем’єр-міністром маріонеткового уряду. І вже дії цієї духовної особи, яка від імені уряду підписувала укази про союзницькі дії словацьких військових з вермахтом, підлягають не тільки осуду. А тим паче підписання наказу 1942 року про депортацію словацьких євреїв до концтаборів смерті.
Щодо інших листів до Гітлера, то сумлінні історики стверджують про їх сфальсифікований характер. І тут треба проявити максимум наполегливості. Не для того, щоб когось виправдовувати, а для того, щоб по змозі якнайточніше відтворити реальну картину і забрати ґрунт у різноманітних маніпуляторів і пропагандистів. Тим більше, що от-от відкриються архіви Ватикану, що стосуються періоду Другої світової війни.
Хочеться наголосити, що маніпулюють цією темою та інструменталізують її не тільки противники і вороги України. Часом цими запеклими борцями за те, щоб якнайтісніше прив’язати митрополита Шептицького до ідеології українського інтегрального націоналізму, представити його особу як ідейного авторитета ОУН та людину, що благословила Дивізію СС «Галичина», виступають свої ж домашні націоналісти.
Саме ця тема потребує набагато глибшого обговорення в суспільстві. Сучасні дослідження показують, що митрополит Андрей Шептицький обстоював дуже критичну позицію щодо ідеології та діяльності ОУН. Відомою є його осудлива реакція на вбивство 1934 року директора української гімназії Івана Бабія. Відомо, наприклад, з доповідної (1943) Рене Мартеля Альфреду Розенбергу, що митрополит підтримав формування Дивізії СС «Галичина» для того, щоб відтягнути молодих чоловіків від участі в «бандах». Щоб вони не проливали неповинну кров, не вбивали цивільного населення.
Як би це для нас теперішніх не звучало моторошно, але митрополит намагався відтягнути людей від братовбивчої війни, зібравши їх у регулярні збройні формування, під командуванням професійних командирів. Де діє залізна дисципліна. І найважливіше, що він міг зробити з позиції пастиря – це призначити у ці формування капеланів, які мали стримувати військових від неналежних вчинків. Тут так само важливо наголосити, що влітку 1943 року вже було добре відомо про геноцид євреїв, про так зване остаточне вирішення єврейського питання та ліквідації ґетто. Якраз палала Волинь від етнічних чисток проти поляків, організованих і здійснюваних українськими націоналістами. Тому відтягти цих людей від внутрішніх кривавих конфліктів і відправити на фронт було ледве не єдино можливою дією за таких страхітливих обставин.
Поки що вважаються втраченими документи, які б прямо підтверджували існування листа митрополита Шептицького до Гіммлера з проханням не залучати українців до акцій вбивства євреїв та інших груп людей, які за нацистською ідеологією не мали права на життя. З непрямих джерел відомо, що в цьому листі митрополит Андрей звертав увагу Гіммлера на низький загальний рівень свого народу. Що втягування українців у зазначені ексцеси з часом обернеться проти них самих. І тоді проллються ріки крові і народ вдасться до самознищення.
Дозволю собі зацитувати історика Джона-Пола Химку, який передає слова переховуваного Шептицьким рабина: «За словами рабина Кагане, у листі до Гіммлера також наголошувалося на психологічних наслідках для українців, які брали участь у вбивствах. Ось як про це писав рабин: «Звичайний українець – у душі груба людина, тому колись може зі своїми співвітчизниками, побратимами, зробити те, що робив із євреями. Він звикає вбивати, і йому буде важко розучитися робити це». Митрополит намалював психологічний портрет такого злочинця у пастирському посланні «Не убий»: «Вид пролятої крови викликує в людській душі змислову пожадливість, злучену з жорстокістю, що шукає заспокоєння в завдаванні своїм жертвам терпіння і смерти. Кровожадність статись може такою пристрастю, нічим незв'язаною, що для неї найбільшою роскішю буде мучити та вбивати людей! [...] Злочин стається для нього потрібним щоденним кормом, без якого терпить і мучиться, наче б терпів на якусь недугу жажди і голоду, що їх мусить заспокоювати».
І безпосередньо про «благословення» Дивізії СС «Галичина». Насправді прямих доказів цього ритуалу не існує. Є відома фотографія, де перед військовими стоїть висока фігура. Оливи до вогню підлив свого часу Володимир Кубійович, який стверджував, що в дійстві безпосередньо брав участь митрополит Шептицький. І ніщо не допомогло розвінчати цю історію. Ні свідчення кардинала Сліпого, що заявляв, що на тому фото зображений він, ні всякі інші заперечення.
Виникає питання: чому ця історія така живуча? Живуча не тільки тому, що була потрібною радянській пропаганді, як повітря. Не тільки тому, що потрібна в сучасній гібридній війні Росії. Вона потрібна, на жаль, і прихильникам глорифікації українських націоналістів часів Другої світової війни. Це вони хочуть коштом авторитету та доброго імені митрополита Андрея Шептицького відбілити своїх ідолів. А в наданні митрополитові звання «Праведника народів світу» бачать лаз, через який хочуть пропхати своїх історичних кумирів. Тому якщо Комісія «Яд Вашем» розглядатиме постать митрополита як пастиря, який закликав «не убий», рятував євреїв і намагався всіма силами відвести біду від свого народу, то вона ухвалить однозначне рішення. Якщо ж втрутяться сили, що сподіваються за потужною фігурою Шептицького приховати тих, у кого кров на руках, то всяка комісія буде тут безсилою.
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
