Російське вторгнення актуалізувало питання поховання вояків та їхнього гідного посмертного вшанування. А оскільки місць для такого вшанування у Львові не так багато, то навіть заступник міського голови змушений був писати блог, в якому пояснював, що нічого страшного, антихристиянського чи блюзнірського на вулиці Мечнікова не відбувається. Це якщо говорити про ексгумацію похованих там працівників радянських органів держбезпеки. Бо те, що доводиться в гігантських масштабах ховати полеглих на війні – це страшно. А те, що за це ще й треба виправдовуватися – це взагалі нонсенс.
Оскільки зараз маємо класичну картину, коли «тепле плутають з м’яким», тобто шаною до мертвих (про яких, начебто, або добре, або нічого, навіть якщо це НКВД-исти) прикривають пропаганду та домінування, то слід розібратися. Що взагалі у такому місті як Львів, з такою довгою та непростою історією, можна сказати про недоторканність цвинтарів та могил?
Для початку треба розуміти, що всі стародавні церкви та території навколо них за замовчуванням були і місцями «вічного» спочинку. Як виявилося – ні, не вічного. Як і у випадку зі старими цвинтарями, спочинок тут виявився дуже навіть тимчасовим.
Найвідомішим прикладом впорядкування поховань у Львові, про який ми знаємо, походить з «австрійських» часів. Тоді, наприкінці XVIII століття, нова і прогресивна влада вирішила перенести цвинтарі з міста на периферію із суто утилітарних міркувань – щоб покращити санітарний стан. Тому викопали домовини з територій навколо церков у Середмісті та з середньовічних цвинтарів (наприклад, на сучасних вулицях Наливайка і Менцинського). З часом, оскільки місто росло, цвинтарі «за містом» опинилися «в місті» – Стрийський (Парк культури), Городоцький (вулиця Федьковича), Жовківський-Папарівка (район вокзалу Підзамче). Їх теж, тепер уже в другій половині ХІХ століття, довелося закрити, ексгумувати останки, і те, що вдавалося – перевезти на Янівське на Личаківське кладовища.
Цвинтарі колишніх сіл і передмість на півночі Львова (Знесіння, Замарстинова, Голоска, Збоїщ) по різному, але дійшли до нашого часу. На півдні було по-іншому, і, наприклад на Володимира Великого про колишній цвинтар нагадує лише пам’ятний знак. Якщо говорити про недоторканність могил, то варто для початку задатися питанням, а де, наприклад, поховання, старші за 200-300 років? Де поховані мешканці довоєнних Рясного і Левандівки? І це ми навіть не дійшли до поховань військових і військовополонених різних армій та народів.
Ми знаємо, що на сучасній Князя Романа була козацька «братська» могила, а на Довбуша – цвинтар дітей, померлих під час епідемії. Ми знаємо, що Краківський базар – це старий єврейський цвинтар. Про інші, менш відомі цвинтарі, знають хіба спеціалісти та ентузіасти.
ХХ століття принесло нове явище – коли цвинтарі переставали існувати не з санітарних чи якихось більш-менш логічних міркувань, а через ідеологію та ненависть. Нацисти нищили сліди євреїв, комуністи – класових ворогів. Саме тому Марсове поле і Пагорб слави у Львові стали такими, якими стали. Для цього, наприклад, в 50-тих знищили цвинтар вояків УГА.
Зараз, на щастя, відходить практика «перемагати мертвих» – ніхто всерйоз не сприймає ідею щось «закрити фанерою» на «Цвинтарі орлят», на Марсовому полі чи не вперше проводиться цивілізована ексгумація. Шкода, що за таких страшних обставин.
Крім того, у Львові є багато місць поховань, розкиданих на величезній території. Зі складним минулим, яке потребує зрілого осмислення. Щоб ці простори могли «розповісти» свою історію.
А «захист» поховань ветеранів радянських каральних органів під приводом дотримання християнських чеснот – це зовсім інше. Воно про символічне домінування і «воєнну славу» – як спроба залишити за собою «поле ідеологічного бою». Грубо кажучи, з тієї ж опери, що й спроби московського патріархату залишити за собою Лаври і монастирі, апелюючи до духовності. Непоєднувані речі та підміна понять.
Ілюстрації: Фотографії старого Львова, Центр міської історії
Оригінальна публікація тут
