В десяту річницю початку Революції гідності у Львові відбулася хода до Меморіалу Небесної сотні. Цілком звична новина, яка, однак, дає поживу для роздумів над практиками вшанування. Тому що це приклад того, як меморіальний простір не просто виконує ті функції, які на нього покладені, але й робить це без політичних пересмикувань, без поляризації суспільства, і в принципі не викликає дурних непотрібних дискусій. Що, погодьтеся, не таке вже й звичне для Львова явище.
Перші десятиліття української незалежності позначилися в тому числі й тим, що на місці старих радянських символів потрібно було встановити нерадянські. З одного боку, це було просто, бо львів’яни в абсолютній більшості не ностальгували за комуністичним минулим з його атрибутами. З іншого – складно, бо радянські символи стояли в тому самому просторі, в якому до того розміщувалися переважно польські. Тому просте «повернення» чи «відновлення» робити не випадало, і лакуни вирішили заповнити «своєю історією».
Ще до старту декомунізації позабирали найбільші подразники, хоча Марсове поле, Пагорб слави та інші релікти залишалися, притягуючи на 9 травня політичних активістів і журналістів російських телеканалів.
А власне заповнення «своїм» пройшло довгий шлях, і просувалося різними методами. Десь, як у випадку з пам’ятниками Шевченкові, Грушевському чи королю Данилу, принципових питань ні в кого не виникало, дискусії зводилися в основному до естетичних зауважень. Десь історія з самого початку працювала як частина туристичної індустрії, відповідно Леопольд фон Захер-Мазох чи Ян Зег та Ігнацій Лукасевич виконують ту саму роль, що й статуя невідомого монаха з бочкою пива – роль вивіски, яка приманює відвідувачів ресторанів.
Багато меморіальних таблиць, знаків і пам’ятників, як заведено робити, встановили з ініціативи різноманітних товариств, партійних організацій чи окремих політиків. Всі вони так чи інакше апелюють до всього «народу», але лише час і практика можуть показати, чи була ця апеляція виправданою.
Іноді процес встановлення пам’ятника є «цікавішим» за сам пам’ятник, як це сталося на площі Святого Юра, коли пам’ять про митрополита Андрея Шептицького ким тільки не використовувалася і як тільки не «захищалася».
За останні роки було розставлено багато пріоритетів, відповідно, речі, які пробували колись штучно зробити важливими та актуальними, зараз вже нікого не цікавлять. А це означає, що можна спокійніше ставитися в тому числі і до «пам’ятникотворчості» попередніх років. Щось тихо демонтують, як залишки комуністичної символіки. Щось доведуть до пуття. Щось доведеться переосмислити.
Можливо навіть суспільство подорослішає настільки, що не потрібно буде використовувати фігурки Матері Божої чи камені з написом «Тут постане пам’ятник…» для боротьби із забудовниками чи конкурентами.
А з часом більшість ознакувань епохи незалежності викликатимуть не більше емоцій, аніж пам’ятники Гловацькому чи Кілінському. Тобто практично жодних, але без естетичного навантаження.
Залишиться тільки справжнє, решта перетвориться на фон, добрі і не дуже «зразки візуального мистецтва».
Оригінальна публікація тут
