Судячи з частоти й інтенсивності контактів європейських лідерів з Китаєм, американцям нарешті вдалося втягнути ЄС у світову гру. Тепер залишалося сподіватися, що ніхто з лідерів Євросоюзу не захитається і не спокуситься на білатеральну вигоду від «особливих» відносин з Китаєм. Хотілося сподіватися, що час вдавання із себе «затурканих» державами європейського континенту минув. І сталося це не так завдяки успішності американської дипломатії, як через те, що у Європу знову прийшла війна. Поки що вона формально стосується України, яка не є членом ЄС, а отже завжди може виникати спокуса припинити «конфлікт» коштом української території та крові, і життів українців. І ця тактика, на жаль, довший час мала успіх. Була успішною допоки демократичний світ не усвідомив, що кривава війна проти України – це тільки вершечок айсберга.
Насправді ж йдеться про масштабний наступ авторитарних країн на демократію. Це гібридний, повномасштабний наступ, який стосується нових колоніальних захоплень в Африці, інструментального використання антиколоніальної риторики в Латинській Америці і навіть мобілізації крайніх націоналістичних елементів для розвалу Європейського Союзу з середини. А війна Росії проти України є збройним проявом наступу цих сил на західний демократичний світ. Усвідомлюючи факт того, що основою світового демократичного порядку є США, його противники не соромляться вкладатися в розбурхування антиамериканських настроїв. Антиамериканізм був і залишається потаємною струною, на якій вправно грає авторитарний комуністичний Китай. Дезорганізує можливість появи світової демократичної коаліції та перешкоджає консолідованим діям Америки і Європи на захист світового демократичного порядку.
Відверто кажучи, у цій новій європейській війні, поруч з Росією, провідну роль відіграє Китай. Росія ж виконує функцію його збройного авангарду в Європі. Чого гріха таїти – це війна авторитарного Сходу проти демократичного Заходу. Війна за поширення китайської комуністичної моделі на увесь світ. Авторитарної моделі, яка передбачає жорстке обмеження прав людини та визиск земельних та людських ресурсів.
В цьому ключі зрозуміло, що Китай якнайбільше зацікавлений у продовженні російсько-української війни. Перш за все тому, що вона вимотує західний військовий потенціал, змушує США відволікатися на події в Європі і водночас берегти сили на можливу війну за Тайвань. Який для Китаю є, зрозуміло, надважливою справою. Крім того, трата великих ресурсів на воєнні потреби рано чи пізно, а особливо завдяки пропаганді та внутрішньополітичній боротьбі, призведе до росту незадоволення правлячим урядом. Все це, помножене на «чинник Трампа», може обернутися світовою трагедією. І схилити шальки світових терезів в бік комуністичного Китаю.
З огляду на це, європейські делегації до Китаю мали б виглядати щонайменше дивно. Але не у випадку, якщо б європейці представляли узгоджену з американцями позицію щодо російської агресії проти України. Ця позиція мала полягати в тому, що Європейський Союз ніколи не погодиться на те, щоб Китай всупереч санкціям постачав зброю Росії. Ця позиція мала бути настільки категоричною, що європейські лідери мали продемонструвати найвищий рівень непоступливості, навіть ціною велетенських економічних втрат. Тільки така позиція могла вплинути на поведінку Китаю. Китай мав відчути, що це межа, за яку переступати не можна.
Але, на жаль, задум провалився. І саме через «штрейкбрехерську» позицію президента Макрона, який замість заявлення твердої позиції, приїхав в супроводі 50 найбільших французьких бізнесменів, готових до ще більш інтенсивної торгівлі з Китаєм. І знову перемогла китайська хитрість. Макрон «купився» на пишну церемонію прийому, економічні обіцянки та через гру з французькими антиамериканськими комплексами. Макрон навіть повівся на посередницьку миротворчу роль Китаю в полагодженні «української кризи», чим звів нанівець весь консолідований трансатлантичний план.
Дивно, але Китаю неймовірно легко вдалося «висмикнути» Францію з числа країн Євросоюзу, використовуючи хворобливі амбіції Макрона та бавлячись із задавненою тезою про «диктат» Америки в Європі. Вони зуміли легко протиставити «національного» Макрона «загальноєвропейській» Урсулі фон дер Ляєн. Бо «купити» дешевою антиамериканською риторикою людину, яка представляє всю об’єднану Європу, було справою неможливою. А от французький фанфарон легко повівся на китайські лестощі і защебетав не тільки про американський диктат у Європі, але й погодився на посередницьку роль Китаю у вирішенні «української кризи». Все, чого прагнув Китай було досягнуто одним махом. Замість того, щоб предʼявити Пекіну ультиматум, Макрон допоміг Китаю стати центральним суб’єктом у світовій грі. Від якого не вимагають, а просять про допомогу.
Не менш провальною для європейської політики стала історія зі спробою залучення Китаю в ролі посередника для припинення українсько-російської війни. Бо не може безпосередній (хоча й закулісний) учасник конфлікту виступати одночасно миротворцем. Здавалося, що недолугі китайські «мирні» ініціативи нікого окрім Росії не можуть зацікавити. Китайські 12 пунктів, за влучною характеристикою американців, були б дійсно мирними пропозиціями, якби в переліку залишився тільки перший пункт. В якому йдеться про визнання непорушності суверенітету України та незмінність її кордонів. Решта позицій є нічим іншим, як спробою Китаю зафіксувати за Росією в міжнародно визнаний спосіб окуповані українські землі.
Дехто може спробувати заперечити факт причетності Китаю до російської агресії проти України тим, що той сам кровно зацікавлений у послабленні Росії, щоб перетворити її на сировинний придаток. Мовляв, спішить і падає, щоб взяти участь у розподілі Росії. В даному випадку має право на існування й інша опція і вона може незабаром підтвердитися. Це те, що Китай нікуди не спішить, бо і так переконаний в тому, що Росія рано чи пізно впаде йому в руки, як перезрілий овоч. Але в даний час він більше зацікавлений у відволіканні уваги США на війну в Європі. Для Китаю ця «європейська війна» - це відтермінування війни за Тайвань. Спроба дочекатися антивоєнних настроїв в США, щоб Америка не змогла вступити у збройний конфлікт на боці Тайваню. Або щоб цей вступ не був таким однозначним. Принаймні, щоб зруйнувати трансатлантичну солідарність, а то й налаштувати Європу проти Америки.
І про Україну. Ледве не всі європейські делегації, їдучи в Пекін, ставили перед собою благородну мету – встановлення миру в Україні. І тільки Урсула фон дер Ляєн чітко заявила, що Китай має нарешті «врозумити» Росію, щоб вона забралася з України і закінчила війну. Ця вимога прозвучала на адресу Китаю тому, що демократичний світ втомився вдавати, що дійсно вірить в китайські шаради. Цією заявою президентка Європейської комісії чітко заявила, що світ бачить провідну роль Китаю в новітній «осі зла». Що на боці Росії активно виступає його союзник Іран та абсолютний сателіт Пекіна – Північна Корея. Що Китай, виступаючи з миротворчою ініціативою, так ні разу і не засудив російської агресії. Не поставив вимогу звільнити окуповані території. Що він цинічно демонструє повне суголосся з Москвою, ховаючись потім за словами про особливу китайську філософію та риторику. І найголовніше, що Європейський Союз сприймає цю війну, як війну проти нього. Як найбільшу загрозу для цілого континенту. І тут хованням за «риторикою» вже не обійтися. Така позиція мала б великий ефект якби не Макрон. «Особлива» позиція якого обернеться затягуванням війни і, на жаль, для України ще більшими втратами. Про що треба памʼятати вічно.
P.S.: В наступній статті на «китайську» тему мова піде про особливості китайської політики, світову експансію та риторику для прикриття цього всього паскудства.
