У Національному музеї у Варшаві зберігається портрет видатного поета і драматурга епохи Романтизму Зиґмунта Красинського в дитячому віці (1814 р.). Є незвичним, що названа робота належить жінці. Пишу незвичним, бо жінки-художниці для вказаного часу і дійсно є не таким вже й частим явищем. І в цьому можна переконатися, якщо відвідати практично будь-який музей, де репрезентується живопис, датований часом до ХІХ ст.: більша частина експозиції – це творіння чоловіків. Водночас, після знайомства з біографією авторки названої картини, ми можемо здивуватися, як мало знаємо про художниць, які жили і працювали на теренах українських воєводств Речі Посполитої. Та й що казати – як мало знаємо і про тогочасну еліту загалом.
Про жінок. Не завжди тихо
Згаданий портрет Зиґмунта Красинського написала Беата з Потоцьких Чацька. Вона була донькою військового та урядника Іґнатія Потоцького й дружиною видатного публіциста та політика Михайла Чацького (брат Тадеуша Чацького). Про цю жінку складно розповісти без згадок про її поїздки до Рима, Дрездена, Парижа й інших великих міст. Врешті, навіть малярства вона навчалась в італійця Марчелло Баччареллі, придворного художника останнього короля Речі Посполитої Станіслава Понятовського, а також, не менш імовірно, у знаного портретиста Антона Ґраффа. Професійною художницею Беата Чацька не стала, але і справи улюбленої не полишила. Свої роботи вона демонструвала за кордоном. Крім того, Михайло та Беата Чацькі володіли маєтками на Волині. Зокрема, палацом у селі Селець (сьогодні Володимир-Волинський район). Той простояв до Першої світової війни, а побачити його можна навіть на малюнках французького художника Наполеона Орди. Стіни палацу, як і місцевого костелу, були вкриті розписами Беати Чацької. В окремих приміщеннях комплексу знаходились книгозбірня та колекція старовини.
І віримо ми в це чи ні, але багато українських міст, навіть містечок чи сіл, мають подібні моменти в історії. Волинь, Львівщина, Поділля чи Київщина – усюди жили різного масштабу шляхтичі, що поважали себе, рідну землю, а цікавилися не лише прибутками, але й мистецтвом, літературою, культурою. На жаль, імена цих діячів не просто невідомі для загалу сьогодні – вони навіть не викликають інтересу. Ця тема була витіснена воюючими/волелюбними козаками й стражденними селянами. Однак чи такий підхід правильний? Як бачимо з пасажу про Беату Чацьку, саме представники знатних родів, русинських чи полонізованих, були островами, де формувалися смисли. Такі персонажі, освічені та при ресурсах, представляли наші терени перед публікою великих європейських міст. Тож чи дійсно пасує відмовлятися від подібних сторінок своєї історії?
Перечитуючи біографії. Від чого не втекти
Попри домінантне сьогодні бажання уникати подібних тем, історію України неможливо оповідати без згадок про давні шляхетські роди. При тому, якщо позбутися накинутих у попередні епохи стереотипів, оповідь ця може бути дуже цікавою. До прикладу, нині часто забувають, що популярний парк «Софіївка» в Умані чи славнозвісна лавра в Почаєві – це творіння Потоцьких. Щодо того, які суми для підтримки культури й мистецтва жертвували Вишневецькі – це тема окремої і надзвичайно довгої розмови. Лише на Львівщині, не докладаючи зусиль, можна назвати реконструкцію однієї з каплиць латинської катедри й костелу св. Антонія у Львові чи будівництво костелу в місцевості Білий Камінь. Ті самі Вишневецькі й Острозькі були фундаторами навчальних закладів. Відтак не дивно, що знаний мислитель того часу Мелетій Смотрицький свій полемічний трактат «Тренос» присвятив саме Михайлові Вишневецькому, батькові Яреми і захиснику православ’я, меценату Львівського братства і школи при ньому.
Якщо не про культуру, можна звернутися до біографій Кароля та Самійла Корецьких. Їхній дід, Богуш Корецький, був захисником православ’я й урядовцем. Вони ж самі є переконливим свідченням, який тісний був тогочасний світ для шляхтичів, що походили з наших земель – освічених і вишколених, але амбітних й авантюрних. Особливо доцільними такі слова є щодо С. Корецького. Його життя – наче гостросюжетний бойовик. Після навчання в Нідерландах він встиг повоювати з учасниками рокошу 1606 року в Речі Посполитій, став учасником битви під Клушино в Московії, стороною конфлікту в Молдавії, породичався з Могилами, а врешті – потрапив, втік і знову потрапив у полон до турків.
Дещо авантюрною видається і фігура Яна Щасного-Гербурта, одного з найбагатших та найбільш освічених діячів свого часу, який міг претендувати на високі посади, але запам’ятався як поборник справедливості, захисник русинів.
Отож характер, біографії та життєві цілі згаданих діячів, як і багатьох інших до них подібних, різнилися. Водночас вони всі пов’язані з українськими теренами – тут виростали, господарювали, боролись за впливи, відстоювали певні цінності. Мали і свої резиденції чи палаци: дивовижні комплекси, де оздоба екстер’єрів продовжувалася в багатстві інтер’єрів. Врешті, це все знаходило вияв і у володінні часто безцінними мистецькими колекціями: роботи Альбрехта Дюрера чи Рембрандта ван Рейна у випадку з Любомирськими, картини Рафаеля у Лянцкоронських та ін. Не перерахувати всіх видатних людей, які в різний час гостювали в резиденціях аристократії, якщо навіть у згаданому на початку тексту маєтку в Сельці часто були французькі офіцери, а в середині ХІХ ст. там готувалися прийняти імператора Олександр ІІ.
Однак всі ці епізоди випали з поля нашого зору сьогодні. Випали грубо і без осмислення.
Чим грозить подібне забуття?
Острозькі, Вишневецькі, Потоцькі, Жевуські… Більша частина маєтків та володінь, діяльність таких родів – це про сучасні українські території. Працюючи з біографіями представників нобілітету, які походили з наших територій, читаємо про навчання в європейських університетах. І це тільки одна сторона медалі. Бо інша – діячі та мислителі з наших теренів були зрозумілими для своїх європейських сучасників. Шкода лише, що не на «ти» із цією темою ми. Тому й зрікаємося спадщини еліт, знатних родів, які тут жили й діяли. Переконуємо, що вони – поляки, не наші, чужі. Так «викидаємо» цікавий період історії, забуваючи, що селяни й козаки, якими ми замінили нобілітет, останнім служили. І якщо Вишневецькі – це вишні, то козаки – це лиш хрущі, які під тими вишнями гуділи; а ті, хто в українському історичному наративі постає як герой (С. Наливайко, І. Сулима, Б. Хмельницький), Острозьким чи Жолкевським служили і при їхніх дворах виховувались. Тож чому до картини нашого минулого не мали б увійти і одні, і інші?
Поки що за нашою відмовою від нобілітету стоїть відречення від шляхетської спадщини й усього, що з нею пов’язане. Хто для нас коронний гетьман Конецпольський, якого за стратегічне мислення хвалив Гійом де Боплан? Правильно – ніхто! Ворог! Відтак і до дивовижного палацу, побудованого для цього діяча італійськими та французькими архітекторами в Підгірцях, нам діла немає! Хто такі Любомирські?.. Тож і колекції, якими ті володіли, нас також не цікавлять – їхня доля, місцезнаходження і збереження. Хто такі Жевуські?.. Нащо нам їхні театри, літературна і мистецька спадщина, політичний досвід! А як переконати людей, які представників згаданих родів сприймають на рівні «польських панів», що за спадщину тих «панів» треба боротися: палаци відбудовувати чи хоча б утримувати, колекції досліджувати й описувати, а імена не забувати? Усе перераховане вище потребує часу, зусиль і фінансування. А навіщо, якщо воно все «не наше»?
Отже, працювати на полі сприйняття минулого потрібно не менше, аніж у плані реставрації пам’яток чи дослідження спадщини. І те, і те є не тільки внутрішніми питаннями. Це питання цивілізаційного масштабу і самоповаги. Без такого жодні реставрації пам’яток і їх використання не матимуть належного схвалення. Якщо ж таки вдасться змінити оптику, то, може, відреставрований на Сколівщині Палац Гредлів і дійсно перетвориться на туристичний центр регіону, а якийсь старовинний костел чи палац – на туристичний магніт. А якою туристичною «бомбою» міг би бути український музей з оригіналами робіт А. Дюрера, Рембрандта чи Рафаеля. І таких прикладів багато. З музеями і бібліотеками. Як виростає статус бібліотеки, якщо в її фондах книги, які тримав у руках Петро Могила чи Богдан Хмельницький, а як приємно побачити листи, написані Міхалом Боїмом. Однак, щоб зрозуміти значення таких речей, варто знати, хто такий той Боїм, хто такі Гредлі, Жевуські чи Потоцькі і чим ми їм завдячуємо.
Автор - Євген Гулюк.
Оригінальна публікація тут
