Бюро спадщини продовжує цикл публікацій про історичні райони Львова, де ми спробуємо розкрити цінність цих просторів для розвитку міста, показати мешканцям та бізнесу можливості інтегрування культурної спадщини у їх побутове життя та розповісти про правильне поводження та важливість її збереження.
На перший погляд, північна частина Львова виглядає як незрозуміла суміш радянських висоток з вкрапленням «приватної малоповерхової забудови», до якої зараз «натхненно» добудовують «елітні» новобудови. Точніше так може здатися, якщо поглянути на більшість території міста, але на півночі це виражено найяскравіше.
Насправді це не особняки «причаїлися» між сучаснішими кварталами, це новіша забудова розросталася навколо стародавніх сіл. Що зовсім не означає, ніби особняки є стародавніми. Просто вони стоять на місці попередніх особняків, зі збереженням планування кварталів, вулиць і часто навіть окремих господарств.
Якщо «накласти» карти вулиць та шляхів, старої та сучасної забудови, то виявиться, що від Клепарова до Збоїщ люди добираються тією самою дорогою вже кілька сотень років. З обох боків від сучасних вулиць Клепарівської та Варшавської розташовувався Клепарів, з поворотом в сторону Голоска в районі вулиці Тунельної. Після повороту, зліва від цієї дороги, були Велике і Мале Голоско. Далі можна було проїхати практично по сучасній вулиці Мазепи, а «село» між вулицями Хвильового, Замарстинівською та Лінкольна – це колишній Замарстинів. Ще далі вулицею Мазепи – село Збоїща (Збоїска), де вулиці Загірна, Розточчя і Творча повторюють стару забудову. І навіть «Галицьке перехрестя», якщо дивитися старі карти – це таки перехрестя. Де Жовківська дорога (теперішня Богдана Хмельницького) перетиналася з дорогами на Замарстинів, Збоїща і Малехів.
За останні кілька сотень років поля та городи між селами забудували новими, міськими будинками. Так Клепарів, Голоско, Замарстинів і Збоїща опинилися посеред Львова.
Індикатором «давності» цих тепер уже районів Львова є старі церкви. Бо мова таки не про «залишки приватної забудови», як любили писати в радянських путівниках, а про колишні населені пункти зі своєю інфраструктурою. В цьому контексті пригадуються ініціативи останніх передвоєнних років, коли в різних районах шукали «свій центр». Суть задуму полягала в тому, щоб ці райони не вважалися суто «спальними», а їхні мешканці не їхали на площу Ринок поїсти морозива, бо вдома нецікаво. Насправді шукати не завжди потрібно, часто потрібно просто побачити. Що давно є місцевий «центр», де і церква, і народний дім, і школа. І багато іншого, що робить місцевість комфортною.
У випадку з Клепаровом міська забудова «прийшла» сюди раніше, ніж в Голоско чи Збоїща, через близькість до середмістя, трамвай та залізницю. Тут є церква Андрія і церква Івана Хрестителя на Варшавській, а поруч – читальня «Просвіти» на вулиці Сосюри. Зрештою, цікавих об’єктів багато, як і належить густо заселеному передмістю, де поруч жили євреї, українці, поляки.
Голоско – це трохи інша історія. Тут довго було село в прямому значенні цього слова, при чому село «руське», тобто українське. Урбанізація прийшла пізніше, а суто сільська атмосфера трималася ще й завдяки лісу та схилам Розточчя. Сюди, на природу і свіже повітря, виїжджали підлікувати здоров’я, тут розташовувався міський туберкульозний санаторій.
Біля сучасного озера Стосика проводили вишколи члени українських товариств Пласт та Сокіл. Їх підтримували місцеві українські меценати. До прикладу, будинок Стеткевичів – меценатів і активних діячів українського руху, досі можна побачити на вулиці Замарстинівській.
Як і церкву Успіння Святої Анни на вулиці Заозерній чи монастир редемптористів. Польський Сокіл теж проводив тут акції і тренування. В тому числі зліт на кілька тисяч учасників, які імітували захист Львова від російської армії – за рік до початку Першої світової війни.
Замарстинів був урбанізований рано, як і Клепарів. Розвиток промисловості наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття спричинився до того, що межа між Підзамчем і Замарстиновом поволі стиралася. Центром району можна вважати церкву святого Йосафата – колишній костел.
Загалом, як не важко здогадатися, багато сучасних церков колись були костелами, і часто це були центри тих сіл-«районів», які зараз знаходяться в межах міста.
Збоїща мають, ймовірно, найколоритнішу назву, пов’язану з бандитами і грабіжниками («збуями»). Які, однак, виявилися патріотами, хоробро билися з татарами і заслужили прощення старих гріхів та інтеграцію в суспільство. Як і Голоско, Збоїща довго вважалися навіть не передмістям, а правдивим підльвівським селом.
Це відображено в місцевих історичних пам’ятках, таких як палац Нікоровичів, колона на честь скасування панщини (яку завжди ставили на перехрестях і шляхах), церква Дмитра на Загірній.
Щоб уявити собі специфіку економічного життя «біля міста» тоді, можна подивитися на сучасні села Малехів, Сороки чи Муроване. Це, як правило, робота у Львові чи вирощування городини для Львова.
Поглинання згаданих сіл Львовом, як уже було сказано, розпочалося задовго до радянської урбанізації. Тут проводили дитячі літні табори, будували санаторії та господарства, монастирі та підприємства. Логічно, що чим ближче пролягала залізниця, тим швидше села ставали передмістями (Замарстинів, Клепарів). Чим далі від залізниці – тим довше села залишалися селами (Голоско, Збоїща). І це відображено в забудові, яку можна побачити сьогодні.
Звісно, при цьому не обійшлося без конфліктів та стереотипів про мешканців «неблагополучних» районів. Які з часом трансформувалися в милі «легенди», наприклад – про батярів. До речі, цікаво, чи рекет 90-тих або розбої місцевих хуліганів набудуть такої ж романтизації в майбутньому? І наскільки «люмпен-пролетаріат» початку ХХІ століття буде оповитий ореолом пригод?
Офіційно розширення Львова на північні села відбулося «за Польщі», 30-тих роках, з них лише Збоїща ввійшли до складу міста пізніше – вже в 50-тих. За радянської влади відбувся черговий етап уже централізованого «ущільнення», коли городи і поля, які ще залишалися обабіч старих шляхів, були густо забудовані багатоквартирними будинками та об’єктами інфраструктури.
Так, до речі, сталося не лише на північних околицях Львова. Левандівка чи Рясне злилися з містом схожим чином. Але там не текла річка Полтва (а фактично – відкрита каналізація). Тому промисловості було менше, повітря було чистішим. У північних передмістях не селилися багаті та успішні чиновники та інтелігенція. Ця публіка старалася селитися на південь, захід чи схід від центру Львова. А до північних околиць підходили суто утилітарно. Вілли і престижна забудова сторічної давнини – це Личаків, Зелена, Софіївка, Новий Світ. Натомість на півночі – села, навколо яких простір заповнився містом робітників.
Якщо подивитися на північні райони Львова з такої перспективи – то все логічно і дуже навіть симпатично. Так, тут не так багато дорогих кам’яниць чи широких проспектів. Але є свій шарм промислового району чи міської околиці початку індустріалізації. І стає зрозуміло, для чого це зберігати. Бо це локальна ідентичність і місцевий патріотизм, який допомагає доносити сміття до смітника та змушує цікавитися сусідами. Чого не передбачалося в радянській забудові. Це «центри», перехрестя і церкви, яким сотні років, і навколо яких розросталося село, а потім і місто.
Чому ці природні, вивірені поколіннями мешканців локації не функціонують зараз на повну силу? Це питання слід задавати собі і зараз, коли планується освоєння нових північних околиць Львова. Бо там нові села, нові шляхи і багато землі.
Автор тексту- Назар Кісь
Інші матеріали: Фотографії старого Львова, Центр міської історії
Оригінальна публікація тут
