Бюро спадщини продовжує цикл публікацій про історичні райони Львова, де ми спробуємо розкрити цінність цих просторів для розвитку міста, показати мешканцям та бізнесу можливості інтегрування культурної спадщини у їх побутове життя та розповісти про правильне поводження та важливість її збереження.
Якщо говорити про радянську урбанізацію районів, то найбільш вдалою її можна вважати на території, яка знаходиться на південь від залізничної колії Львів-Чернівці. За цією колією зараз Сигнівка, район Любінської, Володимира Великого, Наукової, Стрийської, а також Сихів.
На відміну від Північних околиць Львова тут майже вдалося втілити масштабне перепланування території, зв’язати райони паралельними й перпендикулярними транспортними артеріями. А це значить, що існуючі до того села та господарства були ліквідовані. Натомість нові виробництва будувалися в зоні пішої доступності від нових житлових кварталів, куди заселяли сім’ї робітників.
Чому вдалося це зробити? По-перше, тут було менше забудови та жило менше людей. Донедавна ці території взагалі не потрапляли на карти Львова. Відповідно, не було стільки готового житла та промислових споруд, як на півночі Львова. По-друге, рельєф тут практично рівний, без болотистого річища Полтви, було де розвернутися.
Від старих часів залишилися, по суті, головні радіальні дороги: Городоцька, Любінська, Кульпарківська, Княгині Ольги, Стрийська, Зелена. А решта території, яка простягалася на південь від залізничної колії, була, з невеликими винятками, перепланована по-новому.
Від старої німецької колонії, а згодом підміського села Сигнівка, залишилася лише на назві. Греко-католицька церква на Городоцькій стоїть на місці костелу, який стояв на місці лютеранської кірхи ХІХ століття. До 30-тих років парафія належала до Зимної Води.
Місцевий хлібозавод розпочав роботу ще на початку ХХ століття під брендом «Меркурій». І навіть відомий колись кінотеатр «Арлекіно» діяв в приміщенні колишнього Народного дому. Зараз назва «Сигнівка» вживається паралельно з назвою «Сріблястий» – так у 80-тих назвали район заводу ЛОРТА.
Від Кульпаркова, відомого з XV століття як Гольдбергоф, залишилося кілька садиб та будівля психіатричної лікарні, відкритої в другій половині ХІХ століття.
На території єврейського цвинтаря побудували бетонний завод, на цвинтарі лікарні – житловий квартал. Католицьку каплицю спочатку перетворили на православну церкву, а в 70-тих взагалі знесли – після того, як в 60-тих збудували вулицю Артема. Зараз про церкву нагадує пам’ятний хрест в дворі між будинками на вулиці Володимира Великого.
Монастир і костел в селі Козельники, розділеного залізничною колією на дві частини, взагалі опинилися на території заводу і були «перепрофільовані».
Найвідомішим районом півдня Львова є Сихів, який почали будувати на землях однойменного села в 70-80-тих роках з розрахунку на 120 000 працівників південно-східного індустріального вузла. Детальніше про нього можна почитати тут, тут і тут.
Якщо вірити соціологічним опитуванням, то львів’яни, які живуть в цих південних районах і складають більшість населення міста, ще донедавна дивилися на Львів як на «центр», а свої райони вважали Львовом суто номінально.
У радянський час Львів «молодий», промисловий, власне те, що будувалося в 60-тих і 70-тих роках, описувався як органічне продовження Львова «княжого». Між якими начебто були століття «польсько-шляхетського визискування» зі всіма відповідними ідеологічними висновками. Таким було і ставлення до історичної спадщини. Центр Львова того часу – це кіно про мушкетерів, «Європа в межах СРСР», пам’ятки якої оберігав закон, а також акцент на православні церкви та класову боротьбу пригноблених проти католиків. Розширення Львова в 30-тих роках («за Польщі») взагалі не бралося до уваги. Натомість після «Золотого вересня» 1939 року розпочиналося «нове життя», коли будували ЛАЗ та інші флагмани радянської промисловості. І навколо яких «зводили просторе і світле» (таким було популярне тоді формулювання) житло для робітників. На південних околицях цей задум втілився найкраще, без озирання на старі напрацювання.
За часів незалежності відбувся крен в протилежний бік, і от уже все «совкове» стали називати чужим та окупаційним. Тим самим підіграючи російській пропаганді, адже якщо «радянська влада збудувала», значить це погано. Хоча будувала не аморфна «влада», будували люди. При чому будували високою ціною. Це не був «подарунок» Москви, як не була подарунком радянська індустріалізація 30-тих років в УРСР, за яку заплачено мільйонами жертв Голодомору та репресій.
Логіка забудови полягала в тому, що промислові підприємства з відповідним транспортним (в тому числі – залізничним) сполученням створювалися з тим розрахунком, щоб навколо них, в зоні пішої доступності, розміщувалося житло для працівників. А також школи, поліклініки та громадська забудова. Найяскравіший приклад такої громадської забудови – смуга на Княгині Ольги, де розташували Новий ЦУМ, будинок культури (не завершили), палац водних видів спорту, готель.
На відміну від північних околиць, тут зовсім інша ситуація з історичною спадщиною. Це не території, ансамблі чи цілі райони – це окремі об’єкти. Що, з одного боку, полегшує охорону та збереження, і робить кожен об’єкт унікальним, а тому ціннішим. Тим більше зараз, коли промислові підприємства перепрофільовуються й стають «відкритими» для відвідувачів. Ці об’єкти історичної спадщини могли б стати «родзинками» нових житлових, торгових чи офісних центрів.
Оригінальна публікація тут
Фото: Фотографії старого Львова, Центр міської історії
