Ніщо так не інструменталізує історію, як круглі дати. Століття Західно-Української Народної Республіки також не виняток. З тією специфікою, що рівнобіжно в сусідній державі відбувається не менш гучне святкування ста років відновлення польської держави. І в цих бурхливих святкуваннях несміливо проглядається реальна ситуація, що склалася восени 1918 року. Вона проступає через ту саму конкуренцію і взаємне «пришпорювання» поляків і українців. Проглядається через внутрішньополітичну конкуренцію в обох суспільствах. І все це, як і тоді, відбувається в середовищі різних активістів за мовчазного споглядання більшості.
Історики на догоду політиці та націоналістичному пафосу, як правило, загострюють увагу на рішеннях, маніфестах, указах і роблять це для того, щоб якнайбільш влучно й аргументовано обґрунтувати законне право своєї нації на державну самостійність. Усе це так. Тільки за бравурними, часто з пересадою, рапортами про успіхи «національного будівництва», героїзм, подвиг і чин годі розгледіти реальну ситуацію. І тоді така подія потребує своєрідної історичної археології, коли шар за шаром знімаються часові ідеологічні та політичні нашарування, відкидаються небилиці та перебільшення. І це можна зробити двома способами: розглянути подію в якнайширшому контексті і спробувати в центрі всіх подій поставити звичайну людину.
Надзвичайно важливо також розділити символічний та практичний виміри події. У символічному плані проголошення ЗУНР важко переоцінити. Це своєрідний початок нового літочислення в історії західних українців. У практичному сенсі – це перша не зовсім вдала спроба створити свою незалежну державу. Бо інакше й не могло бути. Приблизно так до листопадових подій 1918 року ставилися безпосередні їхні учасники в перші роки після поразки західноукраїнської держави. Для опису події також застосовувалася відповідна термінологія. Говорили про Листопадовий переворот, а не про «здвиг», а тим більше «чин». Чому?
Не тільки тому, що перші роки після Українсько-польської війни в українській пресі лютувала польська цензура. Радше тому, що самі учасники й організатори зовсім інакше трактували подію. І тут варто ретельніше приглянутися до обставин і намірів усіх учасників подій осені 1918 року.
Тогочасний провід української політики перебував у руках правників. Переважно це були люди з юридичною освітою та практикуючі адвокати. До того ж вони належали до центристської Української національно-демократичної партії, яка мала найбільше представництво в австрійському парламенті. І вони, подібно як і польські краківські консерватисти, не були готові вирушити в самостійне плавання. Для них не існувало революційних методів захоплення влади, а всі питання мали вирішуватися в законний спосіб. Саме тому 18 жовтня на нараді, де зібралися для утворення української конституанти – Української національної ради, після бурхливих дебатів перемогло легітимістське крило. І попри протести українських соціал-демократів, українська політика і надалі була фіксованою на Австрію та правлячу династію.
Українські соціал-демократи висунули ідею негайно об’єднатися з Українською державою над Дніпром і солідарно разом з іншими партіями виступити «проти всіх буржуазних українських партій всіма засобами класової боротьби». У відповідь інші українські партії віддали перевагу утворенню демократичної держави, зберігаючи певний зв’язок з монархією Габсбургів. Існує кілька пояснень такої позиції. По-перше, українці не мали достатньо управлінських кадрів та фахівців для всіх галузей функціонування власної самостійної держави. Вони не мали також своїх національних військових формувань, які в разі потреби могли відстояти державу по всьому периметру державних кордонів. Тому вони схилялися до утворення української національної автономії в Австрії. З надією розбудувати за час автономії власну державну базу.
По-друге, як переконані легітимісти, вони вважали єдиним законним джерелом влади – династію Габсбургів. З приміткою, що коли Австрія захоче віддати українські землі полякам, то їхня «дорога пролягає не до Варшави, а до Києва». У цьому ж ключі варто розглядати переворот, здійснений 1 листопада. Розуміючи, що Австро-Угорщина в стані розпаду і вже не здатна на якісь вольові дії, австрійські українці вирішили й надалі триматися легітимістського курсу. Тільки тепер вони розширили джерельну базу для законного постання української держави, долучивши орієнтацію на рішення міжнародних мирових інституцій. Тобто в австрійських українців з’являється віра на справедливе вирішення і задоволення державницьких прагнень рішеннями мирових конференцій. Віра в те, що українці також мають право скористатися «Чотирнадцятьма пунктами Вільсона» і пунктом, що гарантував рівні можливості самовизначення націй.
Саме тому напередодні Листопадового перевороту майбутній лідер ЗУНР Євген Петрушевич вирушає до Відня на аудієнцію з імператором Карлом І. На цій аудієнції він домагається від монарха згоди на надання українцям права заснувати свою державу. І в такий спосіб здобути законні підвалини для української держави на землях Габсбургів. А далі в українській історіографії починається різнобій у трактуваннях та інтерпретаціях. За однією версією, Карл І таке право надав. На підтвердження чого до Львова вислали телефонограму, яку в Кракові «перехопили поляки». І коли українська делегація заявилася до генерал-губернатора Гуйна з проханням передати їй владу, той, нібито не маючи інформації з Відня, передав повноваження Володимирові Децикевичу, а той – відповідно далі українцям.
Чому цей сюжет з поїздкою до Відня і з візитом до намісника Гуйна був таким важливим для галицьких політиків? Перш за все тому, що нова українська влада мала бути законною. Крім того, українці мали дезавуювати польські чутки, що весь український рух є більшовицьким та анархічним. Що «цивілізованому світу» треба об’єднатися перед наступом українців на Європу. Саме цим також пояснюється зволікання з негайним об’єднанням двох українських держав, що своєю чергою привело українців до міжнародної правової колізії. Правом нації на самовизначення, яке запропонував американський президент Вільсон, можна було скористатися один раз. Українці ж у цьому випадку претендували двічі скористатися цим правом, що згодом не могло не позначитися на міжнародному сприйнятті українського питання. А саме міжнародний вимір був неймовірно важливим для австрійських українців.
Цікаво, що і до здійснення перевороту 1 листопада українців підштовхнув значною мірою «міжнародний» чинник. Галицькі політики зауважили, що коли про себе не заявити, то поляки, як «кота в мішку», тихенько введуть їх до складу відновленої польської держави. А тому вирішили заявити про своє існування проголошенням незалежної держави, сподіваючись в подальшому на справедливе вирішення цих проблем міжнародними мировими інституціями. Мовляв, якщо нас нема на карті, то й нема з ким говорити.
Власне до такого висновку нас підштовхують дії тогочасних українських політиків та військових. Проголошуючи ЗУНР, українці не хотіли вибуху конфлікту з поляками, а тим паче війни. Підтверджень цьому є багато. Мирний перебіг перевороту. Абсолютно невороже ставлення до польського населення: українські патрулі мирно роззброювали військових на вулицях. Польський Комітет ще довго проводив наради в будинку Торгово-промислової палати на вулиці Академічній, хоча це була контрольована українцями територія. Українські військові, захопивши в полон польського офіцера, відпускали його, взявши офіцерське слово честі більше не воювати проти української влади. Коли це траплялося повторно – розстрілювали. Тож у планах тодішнього українського політичного проводу було взяти владу у свої руки і дочекатися мирного вирішення питання на міжнародній арені.
Такий розвиток подій був абсолютно неприйнятним для львівських поляків, які за означенням вважали Львів інтегральною частиною майбутньої польської держави. Держави, де Львів хоча більше й не претендував на статус столиці, але заявляв, що він «завжди вірний» Польщі. Двадцять тисяч поляків прийшли 20 жовтня 1918 року до ратуші, щоб привітати присягу вірності Ради міста польській державі. Ради міста, яка просто не зауважувала українських державних аспірацій. Міста, яке через тиждень мало сміливість проголосити себе столицею української держави.
Львівські поляки навіть уявити собі не могли, що українці відважаться на такий сміливий крок – проголосити столицею місто, де вони в тотальній меншості. Замахнутися на конфлікт з переважаючим за чисельністю і потенціалом противником. Львівські поляки розраховували, що передача влади від австрійців відбудеться тихо і мирно, без порушення громадського спокою. А в підсумку недооцінили стрімкої політичної емансипації українців. Одне слово, ніхто не хотів воювати, ніхто не хотів розпочинати нову війну, де противник невизначений. Де лінія фронту може пролягти через родину, через подружнє ложе. Де доведеться стріляти у вчорашнього однополчанина. Але ні втома від Великої війни, ані драматичні родинні конфлікти не змогли зупинити від сповзання українців і поляків у нове кровопролиття.
А до чого ж тут історична археологія? Річ у тому, що зі зростанням впливів в українській міжвоєнній політиці радикальних українських націоналістів змінювалися й інтерпретації листопадових подій 1918 року. Молодше покоління радикальних націоналістів, яке згуртувалося в Українській військовій організації, а потім в Організації українських націоналістів, категорично відкинуло лоялістську та легітимістську політику старшого покоління. Вони звинуватили старших у програші державницьких змагань, саме через їх прихильність до демократичних, парламентських методів діяльності. Тож акцент в інтерпретаціях стали робити на революційній та військовій складовій листопадових подій. Легітимісти перейшли в категорію «хрунів», а революціонери стали лицарями. Відповідно тільки лицарі здатні на вчинок. Тому переворот перетворився на Листопадовий чин, а спроби заявити про себе на політичній карті світу – на Українську революцію.
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
