23 лютого 2018 року виконавчий комітет Львівської міської ради ухвалив рішення «Про оголошення та проведення конкурсу з розробки проекту мистецько-архітектурної скульптурної композиції українським бійцям Листопадового Чину, яка буде встановлена на вул. Городоцькій, 40». Пам'ятник буде розташований поруч з будівлею колишніх казарм герцога Фердинанда, які під натиском польських атак утримували українські Січові Стрільці в листопаді 1918 року.
Як заявив заступник міського голови Львова з питань розвитку Андрій Москаленко це рішення є «стратегічно важливим для Львова». Замовником і організатором проведення конкурсу з розробки «мистецько-архітектурної скульптурної композиції українським бійцям Листопадового Чину» призначено Управління архітектури та урбаністики департаменту міського будівництва.
Створення пам'ятника на честь подій листопада 1918 року цілком слушна й важлива для Львова ідея, але є абсолютно незрозумілим питання: як і хто визначатиме концепцію пам'ятника, а також яку ідею цей пам'ятник нестиме мешканцям Львова, України та гостям країни? Чи були проведені консультації з істориками і громадські слухання щодо концепції пам'ятника? Чи були також проведені консультації з виразниками громадської думки як української, так і польської частини львів’ян? Можна, звичайно, очікувати, що Управління архітектури та урбаністики – фахівці в будівництві, архітектурі та плануванні міського простору, але навряд чи в його штаті є професійні історики, мистецтвознавці та соціологи, котрі можуть дати професійне завдання скульпторам і оцінити їхні пропозиції.
Перш за все пропоную читачам ZAXID.NET і мешканцям Львова замислитися, чи варто будувати пам'ятник тільки Січовим Стрільцям, котрі загинули на цьому місці? Можливо ідея пам'ятника повинна також враховувати пам'ять їхніх супротивників з польського боку? А чи не варто розглянути можливість спорудження пам'ятника в пам'ять обопільного геройства і трагедії конфлікту львів'ян та галичан, котрі почали боротися між собою за українську і польську ідеї? Одні й другі були повноправними жителями Галичини, багато хто з них були мешканцями одного і того ж міста, частиною одного галицького соціуму і всі, принаймні в умовах розпаду Австро-Угорщини, мали повне моральне обґрунтування, аби відстоювати свої національні права і воювати за них. Також треба пам'ятати, що в Українській галицькій армії служили не тільки українці, але також і поляки. При цьому частина з них була добровольцями з громад польських селян. І в той же час, в польській армії також служили етнічні українці.
Якщо ж пам'ятник буде споруджено тільки українським бійцям, то чи означає це, що міська влада повинна й зобов'язана в іншому місці спорудити пам'ятник польським бійцям за Львів? Адже міська влада Львова має рівні зобов'язання перед містянами незалежно від їхньої етнічної приналежності й позиції їхніх предків в 1918 році.
Слід пам'ятати, що сучасна Україна не є країною тільки для етнічних українців. Національність не вказується в паспортах України, і українцями є всі громадяни країни незалежно від свого етнічного походження. При цьому юридично сучасна українська держава також не є правонаступницею Західно-Української Народної Республіки. Українцями і громадянами України є нащадки жителів Східної Галичини, української та польської національностей, частина яких взяла участь в польсько-українських бойових діях як на українському, так і на польському боці. У Львові все ще проживає значна кількість містян польської національності чи польського етнічного походження. І вони мають усі підстави для поваги міською владою своєї історичної пам'яті й пам'яті своїх предків.
Спорудження пам'ятника в пам'ять учасників польсько-українського конфлікту за Львів з обох боків також повністю відповідало б традиції шанування пам'яті минулих конфліктів в Західній Європі. Владі й львів’янам, можливо, варто взяти приклад з Франції і Німеччини та їхньої політики пам'яті про мільйони загиблих у війні, яка закінчилася 100 років тому, теж 1918 року. Бо варто зазначити, що в історичній пам'яті Німеччини і Франції Перша світова війна не закінчилася в 1918 році, вона навіть не закінчилася ще в 1990-і роки. Вона закінчилася щойно в 2000-і, коли на місці масового героїзму французьких і німецьких солдатів в форті Дуамон під Верденом став розвиватися не тільки французький прапор в пам'ять про десятки тисяч французів, полеглих в цьому місці. Війна пам'ятей закінчилася, коли над фортом разом з прапором Франції став розвиватися прапор Євросоюзу і прапор ФРН як знак пам'яті про вісім десятків тисяч французів і німців загиблих на цьому місці за свою країну і як доказ, що Франція, Німеччина і нащадки полеглих врахували уроки минулого і примирили пам'ять про своїх загиблих громадян і предків.
Спорудження пам'ятника, який би закликав до пам'яті обох супротивників і жертв з обох боків, також могло б стати символом, що Львів і українська влада міста не мають комплексу меншовартості, не намагаються «довести свою перемогу» через 100 років, не вважають, що все ще ведуть війну з поляками за Львів і не бояться відкрито говорити про минуле. Тільки сильні й впевнені в собі народи й держави публічно та відкрито висловлюють повагу не тільки героям і жертвам зі свого боку, а також пам'яті героїзму і жертвам тих, кого вони вважають своїм противником. Тож через демонстрування поваги до пам'яті про обопільних героїв і жертв вони перш за все прищеплюють принципи гуманності й відповідальності членам своєї спільноти. А якщо вдається, й інша сторона цього варта або перебуває на достатньому рівні розвитку, то така політика допомагає налагодити мости взаєморозуміння з державою і нацією, інтереси яких захищали солдати і офіцери «ворожих сил».
І також слід пам'ятати, що багато сільських громад Галичини вже понад сто років зберігають на своїй території пам'ятники загиблим в 1-й Світовій війні, на яких написано, що вони споруджені на честь полеглих в Галичині солдатів і офіцерів, котрі боролися й загинули смертю хоробрих кожен за свою країну. Саме ця знана з часів Австро-Угорщини традиція пам'яті героїв і жертв минулого є національною традицією українців Галичини, котрі зберегли і захистили український характер своєї країни попри війни і окупації.
Автор - Климентій Федевич.
Оригінальна публікація тут
