Сучасність дає багато приводів поговорити про «свою правду». Від Бабиного Яру до Дня Героїв. Не буду повторювати всім відомі тези про те, що це слизька дорога, проторована багатьма попередниками. Тим більше, що маємо під боком промовисту ілюстрацію у вигляді путінської Росії, де «свій унікальний шлях» породжує щораз неймовірніші історичні галюцинації.
Натомість пропоную вашій увазі дві історії із львівського минулого.
У 1905 році Рада міста Львова вирішила урочисто відзначити 250-річчя оборони Львова під час облоги міста військами Богдана Хмельницького. Офіційно це звучало як «порятунок міста від козаків та росіян». Все було організовано на найвищому рівні: урочисті відправи в костелах та синагогах, засідання в залі Ратуші, спеціальна програма в театрі і навіть видання брошурки на історичну тематику. Типовий такий перелік «заходів» Львівської облдержадміністрації ХХІ століття… Але був один нюанс. Те, що для поляків було річницею звитяги і вірності короні, а для євреїв – ювілеєм спасіння, місцеві українці сприймали як нагадування про поразку і невдалу спробу звільнення. Адже «своя правда» існувала вже тоді. Уже тоді той, хто міг собі дозволити не звертати уваги на співгромадян, протискав не те щоб дуже потрібні, але бажані рішення. І Рада міста Львова рішення про святкування протиснула.
Очевидно, кожна дія викликає протидію. Українці організували в Народному Домі віче, приурочивши його до «дня вшанування гетьмана і визволителя Русі Богдана Хмельницького». Хоча всім було зрозуміло, що причиною зборів було зібрання поляків у Ратуші. Як це буває у випадках, коли кілька тисяч осіб наслухаються запальних патріотичних промов, вирішили іти на площу Ринок і там «сказати ляхам» все, що думають про «оборону Львова», «польську звитягу» та «вірність міщанства». Були й такі, хто пропонував тут же «закінчити те, що почав Хмельницький».
На підходах до Ринку демонстранти зустрілися з поліцією. У поліції були шаблі, кінний відділ і бажання все це застосувати. Логічно, що ніхто так і не дізнався (та й не намагався дізнатися), хто атакував перший. Це стало просто черговим етапом «своєї» історії. Польська преса писала, що українці почали стріляти з револьверів, українські газети – що це були петарди і протестувальників неправильно зрозуміли. Результатом стало поранення понад 20 демонстрантів (були і рубані рани від шабель та переломи в результаті кінної атаки). Поліція звітувала про травмованих співробітників, у яких кидали камінням чи били палицями.
У підсумку кожна зі сторін програла. Не було ані одностайного святкування, ані його рішучого заперечення. Просто черговий виток конфлікту, який мав розгорітися аж після Великої війни.
1912 року у Львові вирішили відзначити 250-річчя Університету. Рахувати вирішили від 1661 року, як і зараз прийнято в широких колах. Проте, і це цікаво, «тяглість» від тих давніх часів обстоювали поляки, а українці з них сміялися. Ну бо де єзуїтська Академія Яна Казимира, а де Університет? Українці вважали, що Університет у Львові з’явився завдяки австрійському цісареві Францу І, а всі аргументи поляків про «бастіон національного духу» чи про «зв’язок із попередніми поколіннями» називали авантюрою. Як і саме «святкування уявного 250-річного існування».
Що важливіше, ювілей вирішили організувати на тлі боротьби за український університет у Львові, де були і бійки, і бойкоти, і перестрілки, і вбитий 1910 року студент-українець Адам Коцко. Згадана «тяглість» та «250-літня історія» мали стати польським аргументом у цьому протистоянні з українцями.
Знову ж таки, ювілей не допоміг наблизити розв’язання проблеми.
Та попри явну необов’язковість і конфліктність такого показного патріотизму, львівська влада постійно була заклопотана проведенням якихось польських ювілеїв, відкриттям меморіальних таблиць, переймалася долею поляків у Познані та Варшаві. Виборець чекав від своїх депутатів чіткої національної позиції – і вони регулярно одягали шляхетські кунтуші (у політичному плані це аналог наших сучасних вишиванок), марширували до пам’ятників чи на цвинтар, слухали виступи шкільних колективів. Якщо можна дати електорату прапор в руки замість освітлення і каналізування вулиць, то чом би й ні?
Чи можна було завдяки такій політиці об’єднати суспільство? Ні. Чи розширювала така поведінка електоральну базу? Навряд. Подібні прийоми тримають у тонусі тих, хто і так визначився з кандидатом. Чи наростав конфлікт? Однозначно так. І він вибухнув відразу після того, як австрійський період у місті закінчився.
Я не закликаю читати цей текст як 1001-й аргумент про те, що «ляхи погані», чи що «ми теж маємо право». Я закликаю подивитися як в дзеркало. І як на чужі граблі. Адже фактом є те, що і «оборона Львова», і «польський університет» після приходу радянської влади не допомогли полякам. Коли місцеві «чужі» не влаштовують, існує висока ймовірність того, що прийдуть немісцеві. Які вже нікого ні про що не питають.
Автор - Назар Кісь.
Оригінальна публікація тут
