У Львові стартувала публічна програма Центру міської історії «Місто на лінії: Львів у листопаді 1918 року». Дослідники з різних країн розглядатимуть війну крізь три відмінні, але взаємопов’язані перспективи – глобальну, локальну та індивідуальну. А також дискутуватимуть про місце українсько-польської війни в контексті «довгої» європейської кризи 1914–1923 рр.
Розпочалася програма з лекції Оксани Дудко (Центр міської історії / Університет Торонто) під назвою «Війни, що завершили Війну: насильство і збройні конфлікти на «Східному фронті» 1917–1923 років». Після лекції Оксана поділилася своїми міркування про те, чому є важливим і чим може бути корисний досвід Першої світової війни.
Про закономірності війни
У лекції було наведено 5 прикладів того, що Перша світова війна на Сході не закінчилася у 1918 році. Йшлося про владний вакуум у Фінляндії і війну між білими і червоними, про терор комуністів й антикомуністів у переможеній Угорщині, про німецькі фрайкори та бруталізацію насильства в Балтії. Іншим прикладом були зони розколу в Османській імперії, де розгорівся конфлікт між турками і греками. Лекція завершилася розповіддю про деколонізацію в Середній Азії й антибільшовицький басмацький рух. Усі ці конфлікти, з одного боку, можна розглядати як національні або класові. І це не буде помилкою. Але, з іншого боку, кожен з них був спричинений багатьма іншими чинниками, тому варто дивитися на локальні аспекти та відповідний контекст.
Не все можна пояснити національними антагонізмами. Наприклад, залучення школярів до військових дій чи терор проти цивільного населення не можна пояснити тільки націоналізмом. У кожному випадку насильство було поєднанням багатьох факторів, які не можна звести до спільного знаменника. Щоб поглянути на насильство, війни і революції після Першої світової війни під іншим кутом зору і побачити різні локальні специфіки, питання національних рухів у лекції було «винесено за межі». Натомість розглянуто, яку роль відігравала бруталізація солдатів і цивільних, розпад імперій і поразка у війні в ескалації повоєнного насильства.
Про актуальність і практичну корисність теми
У листопаді 2018 року буде 100 років з дня завершення Першої світової війни. У пам’ятанні і вшануванні річниць історики мають лиш один з багатьох, часто не ключовий, голос. Свої версії подій минулого пропонує не тільки академічна наука, але держава з її політикою історичної пам’яті. Масова культура, наприклад, медіа, фільми і комп’ютерні ігри, пропонує свої, часто конкуруючі, версії подій минулого. Зрештою, кожен має власні уявлення про історичне минуле. Зараз багато істориків, які досліджують культурну і соціальну історію війни, займають антивоєнну позицію. Іншими словами, вони намагаються навчити студентів, що війна – це не найкращий спосіб вирішення конфліктів. Як на мене, така модель працює у мирних суспільствах, де про війну відомо тільки з медіа, фільмів чи книжок.
В охопленій війною Україні історики перебувають в іншому становищі. Уже пізно говорити про те, що війна – це погано. Натомість набагато важливіше аналізувати, як повоєнні суспільства шукають виходи з війни. Історія після 1918 року свідчить, що деколи цей вихід може тривати набагато довше, ніж самі бойові дії.
Розглянемо два приклади. Деякі країни Заходу після підписання миру в 1918 році зуміли повернутися до мирного життя. Натомість у Росії відбувся більшовицький переворот, уся діяльність країни була мілітаризована, нікуди не зникли практики воєнного часу. Наприклад, військові реквізували зерно в селян не лише під час воєнних дій (що було звичною справою по всьому світу), але і в цілком мирні часи. Отже, бойові дії закінчилися, але методи політичної діяльності й адміністрування залишилися воєнними. Тож сам Радянський Союз був заснований на практиках насильства, які ще довгий час були там звичною справою. Війна закінчилася, але насильство у формі репресій, колективізації і Великого терору залишилися. Саме тому, мені здається, в Україні так важливо говорити про те, що «вихід з війни» означає не просто завершення бойових дій.
Окрім того, Перша світова війна має безпосередній вплив на сучасні збройні конфлікти. Сучасні кризи на Близькому Сході, Балканах, в Африці є продуктом розпаду імперій після Великої війни. Штучне перекроювання кордонів, що роз’єднували одні історичні спільноти і примусово формували інші, перетворило деякі регіони на зони постійних конфліктів. Ці конфлікти неможливо зрозуміти без аналізу Першої світової війни і повоєнного мирного врегулювання.
Про українську державну історичну політику
Сучасна історична політика в Україні сфокусована на Другій світовій війні. Однак процеси, які визначали характер цієї війни, були запущені ще під час Першої світової. Багато дослідників навіть говорять про Другу світову як про незакінчену Першу, адже мирні угоди після 1918 року стали, по суті, міною сповільненої дії.
Мілітаризація і поява радикальних рухів (УВО, ОУН) у міжвоєнний період в Західній Україні треба розглядати разом з історією Першої світової війни, українсько-польської війни і національної революції. Більше того, гіркота поразки, «зони розламу» між українцями, поляками і євреями, які призвели до масових смертей, депортацій і насильства під час Другої світової війни, кореняться в Першій світовій війні і повоєнних конфліктах.
Про Росію
Класично, коли історики-радянологи говорять про роль Москви і більшовиків після Першої світової війни, наділяють їх неймовірними повноваженнями і впливом. Часто виглядає, що більшовики безпосередньо інспірували і координували дії всіх червоних у Східній Європі. Проте досвід Фінляндії, про який ішлося в лекції, говорить нам про протилежне. Фінські червоні не орієнтувалися на Кремль ані ідеологічно, ані організаційно. Це була класична внутрішня класова боротьба. Це не означає, що в них не було зв’язків з більшовиками і вони не знали про жовтневий переворот. Однак, я хочу наголосити, не треба недооцінювати місцевих гравців і позбавляти їх будь-якої суб’єктивності. Вони не були просто безвольними маріонетками.
У Росії була, звісно, інша динаміка, ніж у Фінляндії. Проте історія протистоянь між самими більшовиками в різних регіонах Росії (Саратов, Дон, Сибір) говорить про те, що більшовики в Москві не були всемогутніми. Тобто Центр впливав, але місцеві більшовики часто мали відмінні, інколи протилежні від Центру, уявлення про те, яким має бути нове революційне суспільство. Відповідно, більшовики не були монолітною силою, між ними були свої конфлікти і тертя, які часто вирішувалися в насильницький спосіб. Тому коли ми вивчаємо роль більшовиків в Україні, треба пам’ятати, що більшовики не були цільними. Це був рух, який перебував у процесі творення, і його представники мали різні погляди, різну чутливість до національного питання і різні уявлення про майбутню державу.
Про роль Заходу
Це той випадок, коли узагальнення не працюють взагалі. Західні союзники (Антанта) вели в різних регіонах різну політику. Іноді, як-от у випадку Польщі, вони охоче підтримували «14 пунктів Вільсона», зокрема пункт про право націй на самовизначення. Проте коли це право суперечило їхнім колоніальним чи стратегічним інтересам, усі декларації про самоуправління одразу забувалися. Для прикладу, попри посилення індійського націоналізму і вимог про самоуправління, Британія не поспішала надати Індії незалежність, своїй ключовій колонії. Тобто політика Заходу – це часто мішанка взаємозаперечних факторів, серед яких не останнє місце займали практичний інтерес і «реальна політика», орієнталізм, колоніалізм і демократичні ідеали.
Про небачену до того часу жорстокість
Унікальність досвіду Першої світової війни – це нова роль цивільного населення в конфлікті. По-перше, економіки країн перейшли на військові рейки. Кожен в тилу працював для фронту. Війна стала тотальною. По-друге, армії не лише воювали одна з одною. Насильство проти цивільного населення стало інструментом війни, а не побічним ефектом. Мирні мешканці в тилу стали воєнною ціллю. Внаслідок цього бомбардування цивільного населення було одним з прикладів того, що лінії фронту стали розмитими. Війна була всюди. Одним з найстрашніших прикладів того, що війна стала усюдисущою, є геноцид вірмен у 1915 році. Тут важливо пам’ятати, що не тільки сам факт вбивства є страшним, Перша світова війна розширила культурні уявлення про межі допустимого. Ідея необмеженого насильства Першої світової війни стала предтечею Другої світової.
Про дегуманізацію ворога
Під час Великої війни 1914–1918 рр. масовим стало не лише виробництво зброї, а й друк і поширення пропаганди. Пропаганда пояснювала, чому ворогів не варто вважати повноцінними людьми. Ворогів зображували як недолюдів, варварів, тварин чи паразитів. Масова пропаганда, іншування і тотальна дегуманізація ворога (етнічного, класового чи будь-якого іншого) також сприяли тому, що насильство розглядалося як єдиний спосіб вирішення всіх проблем.
Про матеріальні мотиви війни
Ідеологія не була єдиним стимулом воювати і вбивати. З одного боку, закінчення Світової війни – це голод, розвал державних інституцій, зруйновані економіки і масове безробіття. З іншого боку, відсутність відчуття безпеки в умовах тотального насильства. Тому парамілітарні організації інколи заміняли собою зруйновані державні структури. Ветерани і молодь розглядали їх як можливість вижити. Окрім того, вони забезпечували соціальну інтеграцію, надавали вищого сенсу діяльності, яка в умовах миру вважалася б кримінальною (наприклад, самосуд і розбій) і гарантували «роботу» й фізичне виживання. Тому для розуміння причин масового насильства і поширення парамілітарного руху важливо також враховувати роль економічної і соціальної криз, що виникають в умовах війни.
Автор - Назар Кісь.
Оригінальна публікація тут
