Звільнення Криму невблаганно поставить питання про його територіальний устрій, національну політику і про те, хто матиме в ньому владу. В своєму тексті від 25 жовтня на сайті iq.net.ua Назар Кісь зауважив, що Україна не зможе проігнорувати вимоги кримських татар стосовно територіальної автономії, хоча намагалася уникати цього тридцять років. В іншому тексті через кілька днів той самий автор емоційно описав мінуси такої автономії для України. Ці два насправді дуже різних тексти одного автора віддзеркалюють невизначеність та відсутність в Україні чіткої офіційної позиції стосовно того, що буде з Кримом після звільнення. Перелом в російсько-українській війні восени 2022 року на користь України зробив актуальною необхідність визначитися з майбутнім українського Криму. Це необхідно і для української влади, і для українців на вільних територіях, і для громадян України, що перебувають під окупацією. А також для союзників України, які постачають зброю та підтримують українську економіку.
В України є три основних варіанти вирішення кримського питання – збереження Автономної республіки Крим (АРК) в попередньому вигляді, створення на всій території Криму кримськотатарської територіальної автономії, а також тотальна дефрагментація, дерадянізація і деколонізація півострова.
Станом на зараз українська влада, швидше за все, планує відновити Автономну республіку Крим у тому вигляді, в якому вона існувала до захоплення Росією в лютому 2014 року. На підконтрольній Україні території працює адміністрація АРК, немає ніяких офіційних заяв щодо реформ управління і статусу півострова. Плюсом такого рішення є наявність готового шаблону дій. Систему управління та інфраструктуру буде простіше відновлювати, ніж створювати щось нове. Простіше буде інтегрувати місцеве населення, яке не виїде в Росію, а також відновити стосунки з Києвом місцевих бізнесменів та авторитетів. Збереження кримської республіки в попередній формі дозволить «відкласти під сукно» вимоги кримських татар щодо національного самовизначення. Нова українська влада Криму в цьому випадку швидко опанує місцеві фінансові потоки і «ринок» захоплення «нічийної звільненої» власності після вигнання окупантів та їхніх пособників. З новою владою до Сімферополя прийдуть домовлятися і ділитися «набутим майном» всілякі «аксьонови» та інші окупаційні «шістки». Вони завжди зможуть пояснити, що колабораціонізм був вимушеним і під дулом автомата. Золотою жилою (буквально, без лапок) на роки вперед стануть укладені за роки окупації договори з кримською нерухомістю, формальні і неформальні ліцензії на бізнес, місцеві монополії, «кришування», оформлення спадщини, дозволи на будівництво, відводи земель, всі новозбудовані споруди, зміни в плануванні і тому подібне.
Така вигідна перспектива для українського політикуму та в цілому для держави Україна в її теперішній формі містить невідворотний ризик – національну революцію кримських татар і логіку національної революції. Якщо просто спробувати відновити статус-кво до лютого 2014 року простими адміністративними рішеннями, Крим, з великою долею ймовірності, після звільнення стане татарським. Наївно розраховувати, що в момент звільнення Криму кримськотатарські патріоти не скористаються шансом і не проголосять кримськотатарську автономну державність – і самі не призначать себе українською владою від Джанкоя до Керчі. Падіння режимів і закінчення окупації завжди є найзручнішим часом для національно-визвольного повстання. Не варто думати, що кримськотатарські активісти та національні лідери цього не розуміють.
Коли українська армія ввійде в кримські міста, там поруч з прапорами України майорітимуть блакитні знамена з «тризубом» Гіреїв. Українській армії допомагатиме кримськотатарське ополчення, яке збереже зброю і після звільнення Криму – як частина поліції або підрозділи Національної гвардії України. У звільнених містах буде створена державна адміністрація з кримських татар, окупаційна адміністрація втече, а лідери кримських татар буде єдиною реальною та згуртованою місцевою силою, що зможе заповнити вакуум влади.
Кримські татари – найсильніші реальні союзники України на півострові. В союзі з кримськими татарами Україна швидше встановить свою владу і швидше придушить опір окупаційних військ та їхніх прихильників. Навіть без бажання Києва в Криму буде проведена люстрація цивільної влади та поліції – вони будуть сформовані з вороже налаштованих проти Росії кримських татар. Також жвавіше пройде депортація 1-2 мільйонів розселених на півострові окупантів та їхніх активних місцевих пособників. Адже одна справа – протистояти Києву і заявляти, що «ми тут місцеві», а інша – коли Києву та місцевим татарам. З допомогою кримськотатарського бізнесу швидше відновляться сільське господарство та курортний бізнес. Надійна безпека в Криму при союзі Києва і Бахчисарая дозволить бізнесу (і татарському, і нетатарському) за рік-другий повернути на півострів потоки туристів.
Але варіант автономної державності кримських татар має і суттєві мінуси. Адже в такому випадку Меджліс кримськотатарського народу і мілітаризоване ополчення кримських татар будуть вирішувати «хто тут влада» в Криму і на місцях, і «чия це поляна». Переділ власності в Криму після звільнення обов’язково відбудеться, але цей переділ тепер буде відбуватися на користь однієї національності та однієї релігійної конфесії. «Смотрящими» за місцевою економікою та бізнесом будуть кримські татари, і вони явно не допустять до себе ані чергових «аксьонових», «коломойських», «пінчуків», ані інших «варягів». Там будуть свої, татарські «коломойські» та «пінчуки». Просто так прийти в будь який кабінет в Криму «за українським звичаєм» і сказати «я від Банкової», чергового «Межигір’я» чи «з Кварталу» теж не вийде. Кримськотатарські активісти за допомогою своєї адміністрації, поліції, підрозділів Національної гвардії навряд чи захочуть «ділитися» своїм «національним багатством».
Кримськотатарська автономія на всій території Криму містить в собі загрози міжнаціонального напруження, адже кримські татари не є більшістю населення Криму. Татарська державність може створити напругу між кримськими татарами і нетатарською християнською і атеїстичною більшістю. Дії Києва в Криму і масове переселення громадян України не татарської національності в Крим теж найімовірніше буде зустрічатися принаймні частиною кримськотатарських націоналістів дуже вороже. Вони можуть побачити в цьому спробу України змінити змінити національний баланс в Криму на користь українців. Щоб побачити потенційні ризики татарсько-українського конфлікту в Криму достатньо подивитися на історію Західної Волині. Там українці і поляки починали з воєнно-політичного союзу 1920 року, в першій половині 20-тих років польські воєводи відвідували концерти «Просвіти» в Луцьку і вставали під час виконання українського гімну, в польську адміністрацію та поліцію приймали українців, а закінчилось це масовою різаниною в 1940-их.
Альтернативним варіантом до двох вищеописаних може стати тотальна дефрагментація, дерадянізація і деколонізація Криму. «Єдність» насправді не єдиного Криму є нав’язаною і переданою Україні Радянським Союзом та Російською імперією. Вирішенням проблеми може стати рішення вирватися за межі нав’язаної парадигми, повернути історичну традицію в Крим і нівелювати ризики, нав’язані СРСР та Російською імперією.
Сучасний «єдиний» Крим – продукт політики масових депортацій і переселень в Російській та Радянській імперіях. До кінця XVIII століття Крим протягом кількох тисячоліть складався з багатьох територіальних, національних і релігійних анклавів. Держава кримських татар в XV-XVIII століттях не контролювала весь Крим. Головні міста узбережжя перебували під контролем спочатку Генуї, а згодом – Османської імперії. До цього Крим теж був, як правило, поділений на кілька держав чи територій під різним контролем. Щонайменше 2,5 тисячі років Крим не був моноетнічним і складався з кількох автономних релігійних та етнічних спільнот. До початку масових депортацій, що почалися в XVIII столітті, а завершилися в 1930-1940-вих роках, тут зі своєю внутрішньою автономією жили, окрім татар, понтійські греки, юдеї-кримчаки, караїми, турки-османи, вірмени, нащадки германців готів. Катерина ІІ, до речі, ліквідувала Єпископство готське і кафське, яке за назвою було німецьким, і яке колись хрестило князя Володимира в Херсонесі (воно об’єдналося з єпископством Херсонесу після падіння міста). Це єпископство було засноване для германців-готів, які прийшли в Крим під час Великого переселення народів в IV-VII століттях. Готи жили і розмовляли німецькою в районі Мангупа в Криму ймовірно ще за часів Богдана Хмельницького.
Україна може повернути державну автономію кримських татар в складі України у їхньому історичному центрі, де вони зараз ймовірно складають більшість населення – в районі Бахчисараю, Старого Криму, частини Сімферополя, і кримською Яйли з виходом до моря біля Коктебелю. Так само Україна може повернути і створити компактні поселення понтійських греків на правах національно-культурних автономій біля Керчі, Феодосії, на мисі Херсонес. Комфортного майбутнього у понтійських греків в зруйнованому Маріуполі, куди їх колись депортувала російська влада, все рівно нема. Цю етнічну групу в Україні слід просто рятувати і переселити зі зруйнованого регіону, в якого, схоже, після руйнувань, завданих Росією, нема економічних перспектив. Так само можна створити національно-культурну автономію кримських караїмів хоча б в одному кварталі біля караїмської кенаси в Євпаторії.
В рамках рішення про повернення до джерел і подолання імперського минулого, варто було б перейменувати головні міста Криму і повернути їм їхні назви. Пантікапей замість Керчі, Херсонес замість Севастополя, теоретично можна навіть Сімферополь перейменувати на Неаполь Скіфський – це місто кримських скіфів існувало на цьому місці. Так само варто зруйнувати нав’язану імперією структуру православної церкви в Криму і відродити історичні єпископства – херсонеське, готське, кафське (феодосійське). Саме вони – справжня і дійсно «священна» християнська історія Криму та України. Якщо вдасться знайти хоча би декілька сімей нащадків кримських готів, варто створити їхню національно-культурну автономію в їхньому історичному центрі в Мангупі, хоча б у вигляді історичного пам’ятника.
Головний плюс такої дефрагментації Криму – зниження «температури» міжнаціональних і політичних конфліктів в Криму. Повністю їх подолати неможливо, але можна зменшити ризик, що меншість буде нав’язувати свою волю більшості, або більшість – меншості, в масштабах всього Криму. Особливо стосовно автохтонного населення, такого як кримські татари, понтійські греки, караїми, юдеї-кримчаки. Україна, український політикум і бізнес теж отримає свободу дій в головних містах Криму і стратегічних точках, де нема переважання однієї національності – в Севастополі, Феодосії, Керчі, Ялті і Євпаторії. Такий Крим, через декларування його грецького та германського спадку, легше буде інтегрувати в Європейський союз. А позитивне рішення стосовно автономії кримських татар добре вплине на стосунки з Туреччиною та іншими тюркськими чи ісламськими країнами.
Головний мінус для України в такому альтернативному варіанті – це необхідність відмовитися від інертності і тактики уникання радикальних рішень. Україні можливо вперше доведеться формувати територіальну і національно-культурну структуру складного регіону, не покладаючись на «якось воно буде» чи «головне нічого не змінювати». Дотепер система влади в Україні від Львова до Харкова – це радянський варіант регіональних кланів, які об’єднують номенклатуру та кримінал, і які блокують проникнення на «свої поляни» чужаків. Можуть змінюватися президенти, але не місцеві барони. Насправді, така система працює, і навіть приблизно відповідає західноєвропейським чи американським практикам, коли в кожному регіоні є свої політичні клани. Але звільнений Крим – не той варіант, де все залишиться як є, і де можна все залишити, як є.
