Оригінальна публікація https://zaxid.net/zupiniti_monstra_n1537229
Автор - Любко Петренко
«Шановні пані та панове, нападаючи на Україну, Путін не тільки хоче стерти з мапи світу незалежну державу, він знищує європейську систему безпеки, яка діяла майже півстоліття — з моменту укладання Гельсінкських угод… По-перше, ми маємо підтримати Україну в цій відчайдушній ситуації, що ми вже активно робили в останні тижні, місяці та роки. Але після нападу на Україну ми опинилися у новій епосі. У Києві, Харкові, Одесі та Маріуполі люди захищають не просто свою батьківщину, вони борються за свободу та демократію – ті цінності, які ми з ними поділяємо… Наше друге завдання – змусити Путіна згорнути з агресивного курсу. Війна – це катастрофа для України. Проте війна стане катастрофою й у Росії. Разом з главами країн та урядів Євросоюзу ми прийняли пакет санкцій небувалого раніше розмаху», – ці слова проголосив канцлер Німеччини Олаф Шольц з трибуни Бундестаґу, який вперше у своїй історії зібрався на позачергову сесію в неділю. Зібрався винятково для того, щоб підтримати українців у їхній боротьбі з російськими загарбниками.
Шкода, що ці слова пролунали так пізно. Але краще пізно, ніж ніколи. Сподіваємося, віримо, що таки не запізно.
Чи міг колективний Захід зупинити вселенське зло в особі Владіміра Путіна раніше? Безумовно. Пригадаймо, як відбувався його стрімкий кар’єрний зліт. У серпні 1999 року Путін з крісла директора ФСБ перестрибнув у фотель голови російського уряду. Вже росіяни і світ почали забувати, якими жахливими подіями ознаменувалися його перші дні на посаді. Нагадаємо, що в першій половині вересня в кількох містах Росії, зокрема в Москві, було скоєно серію терактів. Вибухи пролунали в житлових багатоповерхівках, 307 осіб загинуло, майже дві тисячі – поранено.
Багато доказів вказувало на те, що до терактів причетні російські спецслужби. Утім внутрішні розслідування йшли напрочуд мляво і, врешті, були згорнуті. Усі погодилися з твердженням, що винні «чеченські терористи».
Чому в справу не втрутився Захід? Він мав достатньо медійних й організаційних ресурсів, щоб ще тоді вказати всьому світові на справжнього злочинця, яким – для мене особисто немає ні найменших сумнівів – був Путін. Колишній гебіст (а вони, як відомо, колишніми не бувають) хотів у такий спосіб отримати схвалення громадської думки на інвазію в Чечні, осяяти себе військовою славою.
Припускаю, у високих кабінетах Вашингтона й Брюсселя вбачали у вознесенні Путіна свої резони. Тоді ще ніхто не підозрював, наскільки він небезпечний для світової архітектури безпеки. «Путін маленький і блідий. Він такий холодний, що схожий на рептилію», – записала у своєму щоденнику після зустрічі з новою зіркою російської політики колишня держсекретарка США Мадлен Олбрайт.
Ненадійний Борис Єльцин уже всіх на Заході дістав, так що й там ніхто не був проти замін у найвищому кремлівському кабінеті. Тим паче, що альтернативний претендент на цю посаду Євгеній Примаков для західного істеблішменту був аж ніяк не акцептабельною кандидатурою. Відомо, що саме він був головним промоутером конфлікту на Близькому Сході. Усі пам’ятають його антизахідні висловлювання, його знаменитий «розворот над Атлантикой», коли він наказав повернути назад до Москви свій літак, яким прямував до Вашингтона, на знак протесту проти авіаційних ударів по Югославії. А Путін тим часом заколисував слух європейців та американців прогресивною прозахідною риторикою.
Далі він почав «мочить в сортире». Так, багатьох на Заході шокувало, з якою жорсткістю російська армія діяла у другій чеченській війні. Килимові бомбардування, стирання зі землі цілих населених пунктів разом з їхніми мешканцями, фактичний геноцид. Так, були ноти, були протести, але не більше.
Єльцин промовив: «Я устал, я ухожу», репрезентував світові свого наступника. Ліберальне російське середовище здебільшого прийняло такий вибір. Мовляв, нормальний чоловік, що з того, що виходець з КДБ, говорить нібито правильні речі. А буде щось не так, то ми його завжди зможемо змінити демократичним шляхом. Такі от наївні сподівання. І Захід, виявивши не менше наївності, вирішив не створювати перешкод для легітимізації майбутнього монстра.
Потім російське громадянське суспільство і Захід якось напрочуд легко погодилися на згортання Путіним завойованих на зламі 1980/1990 років демократичних свобод, запровадження «керованої демократії». Не опиралися придушенню вільної преси, підминанню Кремлем останніх незалежних телеканалів. Усі були переконані, що свобода вже незворотна, повернення до «совка» неможливе. А те, що чинить Путін – це нібито лише виведення Росії з хаосу 90-х, піднімання з колін.
2005 року мало кого насторожила «крилата фраза» Путіна про розпад Радянського Союзу як «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття». Трохи налякала його мюнхенська промова 2007 року, але зовсім не настільки, щоб бодай замислитися над якимось заходами стримування.
Щобільше, Захід прагнув дружити з Росією, отримувати від неї свої економічні профіти, творити з нею безпекові альянси. Адже значно небезпечнішими вважалися ісламські бойовики з «Аль-Каїди», «Ісламської держави» тощо. Віталося, що нафта й газ тепер будуть з Росії, а не з «мусульманської» Перської затоки. На цьому тлі не була підтримана ініціатива щодо членства України й Грузії в НАТО. Аби лише не злити Москву.
І тут світ «несподівано» отримав вторгнення Росії в Грузію. Як же так? Ну, хто б міг подумати, що членство в Північноатлантичному альянсі запобігло б війні на Кавказі? Невже погрозливі тези не лунали в мюнхенській промові, у жалях за СРСР?
Ну, добре, сталося. Але ж принаймні можна було належно покарати агресора, в ЄУ і США було достатньо сил і засобів для цього. Як би не так! Захід пристав на абсолютно беззубий план Медвєдєва-Саркозі, згідно з яким агресор ніби й не агресор. А втім, навіть цей план Кремль не виконував, а звинувачував у невиконанні Тбілісі. Знайомий спектакль, чи не так?
Після цього Путін цілковито переконався в тому, що йому можна все. Зокрема, реалізовувати план з виправлення «найбільшої геополітичної катастроф ХХ століття». Треба лише піднакопити сил, модернізувати армію, остаточно ліквідувати внутрішню опозицію, вихолостити громадянське суспільство.
Захід же собі далі легковажив, влаштовував «перезавантаження» взаємин з Москвою, розширював співпрацю, будував «Північні потоки». Навіть співпрацю з Москвою в оборонній і безпековій сфері не було згорнуто. Фактично Західний світ допомагав Путіну будувати надпотужну армію. Чи задумувався тоді Захід: а куди ж він її врешті-решт спрямує? На Китай, Північну Корею, Іран?
Хоча ж ніби й була свіжа підказка з агресією проти Грузії –союзника Західного світу. Невже так складно було скласти два плюс два? Чи, може, у Вашингтоні й Брюсселі вірили, що грузинський прецедент – це якась випадковість, ексцес виконавця? Невже ніхто не припускав, що наступною буде Україна, вся надія якої – Будапештський меморандум, який виявився нікому не цікавим.
Та ні, всі були переконані, до України він не потнеться, Крим не забере. Бо ж тоді Захід як гахне санкціями, що аж світ затремтить.
І от 2014 року Крим таки стався. Санкціями «гахнули», але навіть й близько не так боляче, щоб зупинити Путіна, який уже давно плекав солодкі мрії повернути півострів «в родную гавань». Можна припустити, що в Кремлі знали: серйозної відповіді за Крим не буде. Як кажуть у таких випадках самі ж росіяни, «кішка тонка».
Така, здавалося б, близька історія ХХ століття, де безумовно справжньою «найбільшою геополітичною катастрофою» була Друга світова війна. Скільки корисних уроків вона дала людству. Але людство – поганий учень, постійно їх забуває. Стільки було підстав і можливостей у західної спільноти зупинити Гітлера, запобігти мільйонним жертвам, руйнації цілої Європи та й не тільки, але вона вперто не наважувалася, плекала надію, що пронесе. Ще захоплення Гітлером Райнської області в березні 1936 року давали підстави Франції та Великій Британії надавати йому по руках. Не наважилися, втішали себе думкою, що ще нічого страшного не сталося. Потім був Мюнхен 1938 року, інвазія в Чехословаччину. Зрештою, напад на Польщу 1939 року. Знову реакція неймовірно млява.
Історія, звісно, не знає умовного способу. Можна лише гіпотетично прикидати, скільки мільйонів життів вдалося б врятувати, якби агресор був зупинений на одному з проміжних етапів, якби йому не давали накопичувати сили й ресурси. Можна хвалити Черчилля за пророчу фразу: «Вас поставили перед вибором між війною та ганьбою. Ви обрали ганьбу, і ви отримаєте війну». Але все ж варто з більшою ретельністю ставитися до уроків історії, щоб щоразу не повторювати одних і тих самих помилок.
І як наслідок – нова війна в Європі. Щойно на третій день російсько-української війни Захід нарешті наважився запровадити давно обіцяні «санкції з пекла». Експерти стверджують, якби такі ж самі санкції були запроваджені зразу ж після анексії Криму в березні 2014 року, то не було б навіть наступної інвазії на Донбасі у квітні того ж року. Не кажучи вже про актуальну повномасштабну війну. Так, найімовірніше довелося б забути про business as usual з Росією. Хоча, хто його зна, може й не надовго, допоки б світ не побачив оновлену Росію. Росію без Путіна.
Так воно й буде, бо у війні з Україною Путін уже програв. Зайвими свідченнями цього стали його погрози ядерною зброєю. Також змушення бацьки Лукашенка долучитися до вторгнення свідчить, що російські резерви вичерпуються. Ворог лютує, бомбардує мирні українські міста.
Тим часом українська армія, навпаки, міцнішає, дивує світ чимраз новими перемогами. Українське суспільство стає монолітним як ніколи. На запис до військкоматів та пунктів організації територіальної оборони утворюються шалені черги. Всі українці як один готові бити агресора, захищати свою Батьківщину. Твориться нова історична пам'ять, формується новий пантеон героїв. Водночас руйнується міф про непереможність російської армії.
Тим часом Захід знімає всі табу на постачання зброї до України, забезпечує фінансово. По цілій планеті проходять мітинги проти російського вторгнення в Україну. З усього світу поспішають до України добровольці, готові стати на прю з російським окупантом. З них формується окремий іноземний легіон на кшталт знаменитого французького. Усе це зайвий раз переконує в майбутній нашій перемозі.
Наприкінці хочу повернутися до того, з чого розпочав, – з екстреного засідання Бундестаґу Німеччини. Тієї Німеччини, яка свого часу блокувала нам шлях до НАТО, яка вже в умовах реальної загрози російського нападу перешкоджала експорту зброї до України, яка так прагнула творити бізнесові оборудки з Росією й отримувати з того величезні бариші. Нині Німеччина змінилася. І опозиційні християнські демократи, і провладні соціал-демократи, ліберали й «зелені» рішуче стали на український бік. Вони вже сперечаються між собою, хто більший друг України й більший ворог Путіна. А прокремлівські Ліва партія й «Альтернатива для Німеччини» сидять незвично тихо й сумирно.
Олаф Шольц, який ще зовсім нещодавно вважався ледь не «путінферштеєром», який виступав за «Північний потік» і примирення з Росією, розсипається нині антикремлівськими філіппіками. От ще одна цитата з його виступу: «Президент Путін постійно говорить про неподільність безпеки. Насправді він хоче силою зброї розділити континент на давно знайомі всім сфери впливу. Це негативно позначиться на безпеці у Європі… Саме Путін загрожує безпеці в Європі — треба нарешті це виразно проговорити. Ми приймаємо виклик, який кидає нам час, — тверезо і впевнено».
Що ж, війна, окрім бід і страждань, приносить Україні новий шанс. Варто його не змарнувати.
