Попри те, що українці злегка «повернуті» на історії, і вартувало б уже трохи стишити обороти «політінформації», самі собою розмови про минуле є необхідною умовою існування суспільства. Адже минуле – це легітимізація сучасного, і нікуди ми від цього не дінемося.
З давніх-давен люди, які приходили жити на якусь землю, обґрунтовували своє право на неї тим, що вони когось перемогли: імперію, варварів, жорстоких дикунів, драконів, циклопів чи людожерів. З плином часу це право підтверджувалося перемогами над потенційними завойовниками, яким дали відсіч. Коли замість королів з’явилися нації, ситуація особливо не змінилася. З тією лише поправкою, що гинули і боролись тепер «сини народу», а не «сини лордів». Хтось закладав ферми у преріях і «захищав» їх від диких індіанців, хтось «освоював» Сибір і збирав пушнину. Хтось розорював Степ і відбивався від кочівників. Зверху на все це можна і треба вмонтувати якусь високу цивілізаційну місію, помазання чи суспільний договір, але без минулого воно все одно буде урізаним і неповноцінним. Тому історія дійсно важлива.
Однак, як і в усьому іншому, потрібно знати міру. Історія може бути корисною, коли обґрунтовує нашу присутність. Однак вона шкідлива, коли стає поясненням невдач. Ще в радянських шкільних підручниках було написано, що Русь відставала від Європи через монголо-татарську навалу. А Радянський Союз від Америки – через Другу світову війну. Зараз ми продовжуємо цю традицію, значно розширивши список історичних «причин». Чому Європа не відстала від нас в результаті Столітньої чи Тридцятилітньої війни – невідомо, але ніхто і питання такого не ставить.
Далі – більше. Історія стає «поясненням» конкретних невдач і помилок сучасних політиків. Вона використовується у внутрішньополітичному протистоянні, а замість мобілізації навколо спільної мети відбувається мобілізація навколо минулого. І це ще питання, чи це свідома маніпуляція, чи частина менталітету, чи маніпуляція, яка стала частиною менталітету? Погодьтеся, є відмінність між тим, коли історія легітимізує устрій чи державність, і тим, коли вона слугує аргументом для партій, політиків чи регіональних груп впливу.
Загальна схема «історичної політики» в Україні виглядає так. Спочатку ми обираємо президентом когось, хто пропонує нам прийнятний варіант майбутнього. Потім з будівництвом світлого «завтра» не складається, і легітимізувати свою владу (а заразом і пояснити невдачі) доводиться за допомогою історії. Кравчук обіцяв використати потенціал УРСР на благо незалежної України. Але на виході отримали «маємо те, що маємо» і важке минуле радянського режиму. Кучма мав побудувати ефективний завод у масштабах країни. Але довелося писати книжку «Україна не Росія», а в питаннях історії перейти на конфуціанську модель, коли «квітли тисячі квіток, розвивалися сотні історичних шкіл». Ющенко пропонував «бандитам тюрми» і «багаті поділяться з бідними». Фактично ж замість «лікарні майбутнього» ми отримали меморіал жертвам Голодомору. І за це йому, до речі, величезне «дякую» (без іронії). Янукович говорив про економічний прагматизм та ефективність. Натомість інтенсивно хрестився в храмах Московського патріархату і віддав гуманітарну сферу Табачнику з його наративом про «велику вітчизняну» й австрійським генштабом, який вигадав галичан.
Порошенко під кінець каденції здійснив, мабуть, найрадикальніше занурення в минуле. Повторюсь – це не обов’язково від злого умислу, такі об’єктивні умови. Коли ти обіцяєш завідомо «казкові» перспективи, воно ж не може здійснитися. А прогрес завжди є мізерним, коли порівняти з наобіцяними золотими горами та очікуваннями довірливого електорату.
При цьому є одна закономірність. Що більший розрив між планами і реальністю – то активніша історична політика. На Львівщині, наприклад, обласна рада періодично пише «листи щастя» до Верховної Ради чи кудись у Польщу, тому що регулярно як не леви на «цвинтарі орлят» муляють, то десь на Сході ставлення до дивізійників натирає. І що характерно, хронологічно це зацікавлення історією чомусь збігається з розподілом комунального майна… Парадокс.
Після тридцяти років незалежності пора б уже почати роботу над помилками. Наприклад, не допускати регіональних перекосів, які фактично мають такий самий ефект, як і маніпуляції про «три сорти українців» з виборів 2004 року. Варто переосмислити старі радянські кліше, в які намертво впаяний «русский мир» з усім пролетаріатом, народними месниками та католицькими експлуататорами. Відмовитися від моделі, в якій одна партія виражає інтереси всього народу. Це настільки очевидно, що аж незручно писати у 2021-му.
Для себе я вивів просте контрольне запитання: цей погляд на минуле легітимізує нас як країну чи як політичну або регіональну групу? Воно працює на суспільство чи на частину суспільства? І все стає набагато зрозуміліше.
Тепер на цю «історичну» стежку помаленьку стає Зеленський. Розповідати про «велику вітчизняну» не випадає, смисл тоді воювати з Росією? Вкладатися у справжню науку – довго і дорого. І ефект буде не такий мобілізаційний. Залишається патріотична ніша, де на нього вже чекає Петро Олексійович і всі «справжні патріоти». «Зайнято», так би мовити. Однак інші варіанти ще гірші, тому «посуньтеся». Отже на нас чекає дедалі більше патріотичних заяв з боку «зеленої влади». Володимира Зеленського будуть критикувати за штучність і награність (як критикували Петра Порошенка), але процес вже іде.
Обнадіює те, що «минуле» в розумінні Зеленського може охоплювати й сучасну історію незалежної України. Наприклад, чудеса приватизації, про які заявив секретар РНБО Олексій Данілов. Якщо переосмислення історії України міститиме такі розділи, як казкове збагачення Медведчука за рахунок штучних монополій, чи загалом феномен первинного накопичення капіталу в 90-х – це буде дійсно прорив в українській історичній науці.
Автор - Назар Кісь.
Оригінальна публікація тут
