Не люблю сучукрліт. Так само, як і сучукрпопс чи сучукравтопром. Бо нема за що. Маю давню і все більш міцніючу підозру, що й інші любителі читання не сильно люблять це культурне явище, але бояться зізнатися. Або ж читають з почуття громадянського обов’язку чи обов’язку бути співпричетним. Про останнє ще в 90-ті написав малопопулярний у нас канадський письменник Дуглас Коупленд у його відомому романі «Покоління Х». (Малопопулярний, бо роман надто пізно переклали українською, аж у 2016 році, тоді як написаний він був ще 1991-го – от і не вистрілив). Описуючи характерні риси того покоління, Коупленд згадав і таку: «Співпричетність: прагнення в будь-якій ситуації займати бік найслабшого. У споживачів це виражається купівлею непоказних на вигляд, «понурих» товарів, які не користуються попитом. «Я знаю, що ці віденські сосиски – інфаркт на виделці, але вони виглядали такими нещасними серед усієї цієї мажорської жрачки, що я просто була змушена їх купити». Вочевидь, на цій співпричетності й тримається ринок сучасної української художньої літератури, яку свідомі громадяни купують не так через бажання почитати цікавих книжок, як з необхідності «підтримувати своє».
До явища співпричетності можна також додати явище «Virtue signalling» (від англ. virtue - чеснота, signalling – сигналізація; демонстрація чесноти - суспільне явище і популярне в англомовній публічній сфері стійке вираження, яке означає публічну діяльність і висловлювання, спрямовані на підтримку соціально схвалюваних думок і дій, але мотивовані бажанням покращити свій імідж, показати відповідність цінностям, що поділяються в суспільстві. Таким чином virtue signaling — це нещира, прагматична підтримка тих чи інших цінностей, яка не потребує активних вчинків, що підкріплюють цю підтримку). Яскравим проявом явища "Virtue signalling" у вітчизняних соцмережах є хизування стосами книжок, придбаних на популярних ярмарках. В цих стосах купленого принаймні половина має припадати на класиків сучукрліту, решта – переважно перекладне, зазвичай щось понуро-східноєвропейське, і майже обов'язковою є наявність "Улісса"...
Не сповідуючи співпричетність до слабенького чтива, і відтак, не маючи бажання сигналізувати про свою патріотичну відданість йому, тим не менш, як любитель почитати, завжди плекаю надію, що й на наших теренах ще постануть автори як не світового, то хоча б європейського рівня (підкреслю, я маю на увазі сучасних авторів, і тицяти іменами шановних покійних класиків не треба – вони своє вже зробили). А відтак, по можливості стежу, що там з’являється на книжковому ринку. Але є одне «але». Як і інші ринки, що не є вільними, вітчизняний книжковий геть не представляє з себе моделі «чистої конкуренції», куди кожен може увійти, і прийти до Успіху, якщо раптом пощастить витягти щасливий квиток. Тут скоріше діє модель олігополії, в якій олігархат видавців живе в симбіозі з олігархатом власне письменників, таких собі впливових кіл із дружніми та навіть відверто родинними зв’язками і в кола ці зі сторони, без протекції, потрапити не просто.
Але не все так погано в нашому домі – незадушений, попри всі намагання, видавничий бізнес відкриває багато можливостей для бажаючих самовираження за умови, якщо це задоволення буде за власний рахунок. Наш час – це золота ера графоманства та сам-себе-видавництва, коли кожен охочий побачити свої вірші (це насамперед), новели чи романи у вигляді справжніх, а не роздрукованих на принтері, книжок має таку можливість, і жоден цензор його не зупинить – були б гроші, і гроші цілком підйомні, якщо не мріяти про великі наклади, а видати сотню-другу примірників для рідних і друзів. Ба більше, з розвитком технічного прогресу можна спочатку видати невеличку партію свого творіння, а якщо раптом на нього буде попит, вже за значно менші гроші видавати додаткові партії.
І це хороший шанс для розвитку альтернативної сучасної української літератури, не вписаної в тусовки, родинні кола та інші позалітературні контексти. Прикладом непоганої спроби прокласти собі шлях в книжковий світ таким от сучасним варіянтом «самвидаву» можна назвати роман киянина Андрія Загребельного «Померти в Цюріху». Молодий автор для початку розігрівав зростаючу аудиторію своєї ФБ-сторінки різного роду провокаційними дописами, набираючи як прихильників, так і затятих опонентів (останні чомусь страшенно обурюючись його дописам, продовжують їх наполегливо читати і коментувати). Підготувавши таким чином публіку, пан Загребельний анонсував вихід свого дебютного роману, час від часу згодовуючи читачам цитати з нього. Після чого видав першу партію свого «Роману без хепі-енду», а відтак повторив процедуру ще й ще.
Сподіваючись натрапити колись на вітчизняну літературу, яка не знаходиться в рамках встановленого мейнстріму – образно кажучи, від автора, який ніколи не стане колумністом сайту «Збруч», я час від часу читаю такі видання, але наразі авторів, які б кинули тим колумністам виклик і виграли, не знайшов. Втім, «Померти в Цюріху» видався непоганою спробою. Роман, присвячений «пам’яті доковідної і довоєнної України» легко й не без інтересу читається, а це вже чимало. Пригоди 30-річного киянина Арсенія Левицького, який вирішив звести рахунки зі своїм нікчемним життям наприкінці 2019 року, вводять читача у приховані світи Києва і Львова – де є місце «чорним анкапам», що промишляють майнінгом у Чорнобильській зоні, садомазохістському клубу «дЕ САД?» (за тематичну сцену у декорації львівського підпільного БДСМ-клубу автору вже можна давати якусь премію, протилежну антипремії «Золотий Хрін» - та чи є така?) і навіть філії швейцарської фірми, що проводить евтаназію (не в Україні, звісно, а у Цюріху, - але спочатку її дивовижні фахівчині за адекватні гроші дають такий сеанс психотерапії, що помирати вже нікому не захочеться (останнє, однак, ще не точно)). Знайомим зі світоглядом нового Загребельного, який має амбіції стати відомішим за однофамільця з його Роксоланою, не позбутися відчуття, що ти читаєш його пости – як і більшість сучасних авторів, Андрій бережно використовує весь вироблений інтелектуальний матеріял, знов пускаючи його в діло. Та головне – попри явну перпендикулярність його світогляду сучасній українській літературі, в стилі автора відчувається вплив її корифеїв. Певно, це співпадіння, але чомусь теж Андріїв – Куркова (в меланхолічних описах Києва, з його не надто помітним, але нікуди не зниклим кримінальним світом), Кокотюхи (в калейдоскопічній зміні сюжетів), Любки (в схожій манері просовувати в твори свої роздуми, фрагменти публіцистичних колонок і постів, і взагалі в бажанні демонструвати свою ученість)… Причому, за твердженням автора, нікого з цих стовпів українського письменства він ніколи не читав. Значить, так працює ноосфера, яка переносить з сучукрліту всі його віяння і в наразі кволу йому альтернативу.
Оскільки видання-важковаговики з Андрієм Загребельним наразі не працюють, і не факт, що це станеться в майбутньому, зацікавлені зможуть замовити його роман, просто поґуґливши його назву та ім’я автора, і ґуґл має вивести на потрібну фейсбук-сторінку. І якщо раптом цей твір альтсучукрліту прийдеться їм до смаку, то є хороша новина – Загребельний-2 вже готує свій другий роман, який просуватиме в той же соцмережевий спосіб.
