Ідеологічна концепція Володимира Путіна, з якою російський диктатор розпочав злочинну війну проти України у 2022 році та продовжує криваву агресію у 2024-му, базується на запереченні України як такої та українців як окремого етносу.
Починаючи з його власного есе «Про історичну єдність росіян та українців» (липень 2021 року), Путін вже четвертий рік повторює одні й самі пропагандистські конструкції: «Росіяни та українці — це єдиний народ, дві частини одного цілого; українців як окремої нації немає; Україна — це штучне створення, а не справжня держава».
Серед тверджень президента Росії є такі постулати: України ніколи не було в історії, Україна — це лише волюнтаристський проект більшовиків під керівництвом Леніна; саме комуністи прокреслили довільні кордони, відрізавши величезні російські території на користь українських націоналістів.
Парадоксальним чином, але всі маячні ідеї Путіна про «неіснування українців» спростував ще 1911 року, понад 113 років тому, Володимир Жаботинський — один із найблискучіших лідерів сіонізму.
Жаботинський (1880-1940) не лише був упевнений у існуванні окремої української нації, а й закликав єврейський національний рух до партнерства з українським національним відродженням.
Володимир (Зеєв) Жаботинський народився в Одесі — на півдні України. Коли молодий сіоніст балотувався 1907 року в депутати парламенту Російської імперії від Волинської губернії України, він створив електоральний союз між єврейською та українською групами виборців. І хоча російські націоналісти та монархісти завдали йому поразки на тих виборах, Жаботинський на все життя залишився прихильником зближення сіонізму з українським рухом.
Жаботинський наголошував на важливості українського питання для долі всієї Росії. Він наголошував, що царський уряд своїми указами тотально пригнічує українську мову та забороняє українську культуру.
Жаботинський писав: «Вирішення спору про національний характер Росії майже повністю залежить від позиції, яку займе тридцятимільйонний український народ. Погодиться він обрусіти — Росія піде однією дорогою, не погодиться — вона хоч-не-хоч піде іншим шляхом».
Він багато подорожував містами та містечками України. Друзі розповідали, що Жаботинський міг говорити навіть різними регіональними діалектами української мови.
Треба сказати, що на початку 1910-х рр. між публіцистами та інтелектуалами палала дискусія про те, якими шляхами розвиватимуться національні проблеми Російської імперії. Петро Струве, економст та історик, виступав за уніфікацію всіх народів під егідою російської мови та російської культури, придушення національних мов заради єдиної імперської мови. Йому різко заперечував Володимир Жаботинський, який наполягав на збереженні самобутності всіх народностей та етносів.
Через сто років після цих суперечок, Володимир Путін уособлює саме шлях Струве — повна імперська уніфікація, заперечення прав українського (та інших) народів на самостійний національний розвиток.
Наведу кілька прямих цитат із статей Жаботинського різних років, здебільшого з його статті 1911 року про великого українського національного поета Тараса Шевченка (1814–1861).
Ці цитати повністю руйнують імперську концепцію президента Росії про те, що окремого та самобутнього українського народу та України нібито не існує.
— «За цими містами (України) колишається суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Загляньте колись не тільки в центр його, завітайте в його околиці, до Харківської чи Воронезької губернії, — і ви вразитеся, до чого незайманим і безпритульним залишилося це суцільне українське море».
— «Є на цій межі села, де по один бік річки живуть «хохли», по інший бік — «кацапи». Живуть споконвіку поряд і не змішуються. Кожна сторона говорить по-своєму, одягається по-своєму, зберігає свій звичай; одружуються тільки зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння. Такого виразного «відштовхування» немає, кажуть, навіть на польсько-литовському чи польсько-білоруському етнографічному кордоні».
— «Що таке (поет Тарас) Шевченко?.. Треба дивитися на нього як на яскравий симптом національно-культурної життєздатності українства. Шевченка є національним поетом, і в цьому його сила. Він національний поет у суб'єктивному сенсі, тобто поет-націоналіст, навіть із усіма недоліками націоналіста. Але ще важливіше те, що він — національний поет за своїм об'єктивним значенням. Він дав і своєму народу, і всьому світу яскравий, непорушний доказ, що українська душа здатна до найвищих польотів самобутньої культурної творчості».
— «Шевченко залишиться сліпучим прецедентом, який не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу. Вшановувати Шевченка означає зрозуміти, визнати і дати законне місце могутньому побратиму, другому за силою в цій імперії».
— «Національні українські партії визнають право євреїв на єврейську національну культуру. Протестуючи проти обрусіння євреїв, вони не вимагають від нас перетворитися на малоросів та вітають кожен національний проблиск єврейства. Ця позиція є повністю коректною. Ці люди розглядають нас як рівноправний народ — на ґрунті добросусідського співіснування».
— «Я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста із соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними вів боротьбу проти антисемітів та русифікаторів — єврейських та українських. Ні мене, ні інших думаючих сіоністів південної Росії, не переконають в тому, що людей цього типу можна вважати антисемітами».
А тепер давайте повернемося до брязкоту російських танків та ракетних обстрілів міст України, які ми спостерігаємо останні два роки. Навіщо президентові Росії потрібні такі глибокі занурення в історичну сферу?
А тому, що маніпуляції з минулим та вигадування міфів потрібні для легітимації агресії.
Якщо 40-мільйонної сучасної української нації не існує, якщо кордони України — це взагалі не міжнародні кордони, але просто помилкові лінії на карті, якщо Україна як держава — до речі, один із засновників ООН у 1945 році! — взагалі не існує як юридичний суверен своєї території, то тоді можна все.
Тоді можна вторгатися в ці землі, можна зламувати ці кордони, які взагалі не кордони, згідно з Кремлем. Тоді можна душити цілу націю в обіймах «братського кохання» — адже вона взагалі не нація, згідно з вигадками Путіна.
І взагалі, якщо України та українців не існує, то немає і жодного вторгнення в Україну з використанням новітніх ракет, тисяч танків, літаків, бойового флоту та 250-тисячної армії вторгнення.
Але якщо окремий український народ існував і жив ще за часів Володимира Жаботинського понад сто років тому, то як же український народ може не існувати сьогодні?!
Правда в тому, що сіоністський лідер, який народився в Україні, ще 1911 року заздалегідь розбив усі антиукраїнські «аргументи» та імперські фантазії Володимира Путіна.
Ті шалені фантазії, які російська армія безуспішно намагається реалізувати крізь потоки крові та руїни українських міст.
Для правої партії "Лікуд", яка багато років перебуває при владі в сучасному Ізраїлі, саме Жаботинський є духовним натхненником та ідейним маяком. А батько нинішнього прем'єр-міністра — Бенціон Нетаніягу, — у молоді роки був помічником особистого секретаря Зеєва Жаботинського.
Залишається сподіватися, що правляча партія Ізраїлю (та її лідер — прем'єр-міністр Біньямін Нетаніягу) зможе подивитися на проблеми України крізь призму проукраїнських ідей свого політичного «батька» Зеєва Жаботинського, побачивши всю брехню російської пропаганди.
Зараз, у 2024 році, ми спостерігаємо історичний парадокс, коли Конгрес США дискутує про одночасну підтримку Ізраїлю та України. Я впевнений, що Жаботинський мріяв би про підтримку обох країн, важливих для його серця та душі.
Оригінальна публікація тут
