В німецькій мові зі словом «Zeit» («час») можна отримати величезну кількість словосполучень, де кожне буде мати особливе смислове значення. Наприклад, «Wendezeit» («час перемін»), як, до речі, називався дуже непоганий художній фільм про події 1989 року в ФРН і НДР. Або ж «Schwellenzeit» («пороговий час»), який вже відносить нас до сфери філософії, культурології та історії. А є ще і «Sattelzeit», який для більшості взагалі неможливо перекласти адекватно, оскільки це є теоретична конструкція видатного німецького історика і філософа Райнгарда Козеллека, яка означає сукупність ознак переходу від Нового часу до Модерного часу (18-19 століття). Нині «висловом року» в Німеччині стало словосполучення «Zeitenwende», яке декілька разів повторив у своїх промовах канцлер Олаф Шольц. Це підтримав і відомий американський журналіст Фаред Закаріа (Fareed Zakaria), відзначивши видатну роль Німеччини в європейській політиці, і переклавши це слово англійською як «turning of the times». Чим викликав дещо поблажливо-іронічне зауваження відомого німецького журналіста Ульріха Фіхтнера в неточності перекладу. Українська мова дозволяє більше наблизитися до оригіналу в його смисловому значенні і ми будемо перекладати «Zeitenwende» як «зміна епох», в якому його, очевидно, і розуміють німецькі політики. Але чи дійсно це так?
Поточні події жахливої війни вже витіснили з нашої пам’яті фактично провальний візит канцлера Олафа Шольца до США на початку лютого цього року, де на спільній прес-конференції із президентом США Джозефом Байденом він виглядав розгубленим школярем, намагаючись якось відповісти на слова останнього про закриття газогону «Північний потік 2». Ця безпорадність в словах фактично демонструвала всю зовнішню політику ФРН в останні десятиліття, яка визначалася домінантою Realpolitikі «bussines as usual», особливо щодо країн Східної Європи і, в першу чергу, Росії. Не помічати демократичні рухи і співпрацювати з комуністичними і диктаторськими режимами стало традицією німецької зовнішньої політики ще з 80-х років минулого століття, незалежно від того, яка партія була при владі – чи то соціал-демократи, чи опозиційний нині «Союз» (ХДС/ХСС).
Після 24 лютого не потрібно спеціально слідкувати за міжнародними медіа, щоб побачити зміни у зовнішній і внутрішній політиці ФРН. У мене немає ніякого сумніву, що вони були обумовлені саме перебігом російсько-української війни, де стійкість українського народу у захисті своєї Батьківщини і успіхи Сил оборони України у звільненні окупованих росіянами територій, зламали скептицизм багатьох політиків, інтелектуалів та німців в цілому, заклавши фундамент розуміння значення ФРН у європейській політиці. Але ми всі добре пам’ятаємо і скептично-презирливу реакцію лідера партії Вільних лібералів (ВДП) і міністра фінансів в урядовій коаліції Крістіана Лінднера в перші години війни про те, що Київ буде захоплений за 72 години. Або ж постійні пророкування військового експерта і радника колишньої канцлерки Ангели Меркель генерала Еріха Вада про те, що Україна не може перемогти Росію за жодних обставин. Додамо сюди і «професійні» прогнози професорів-політологів із поважних німецьких університетів, які розважали читачів наукоподібними наративами про те, що Україна має терміново підписати мирну угоду з агресором із втратою власних територій, оскільки вона завжди знаходилась у сфері впливу Росії, або ж була «буферною зоною» між нею і Європою, якою можна і пожертвувати заради загального миру.
Загальний фон скептицизму багатьох політиків та значної частини німецьких громадян щодо українських перспектив у війні в першій половині року підтримували і німецькі публічні інтелектуали – від всесвітньо відомого філософа Юргена Ґабермаса, до фігур меншого масштабу, як от феміністки Аліси Шварцер і TV-філософа Ріхарда Прехта. Перший породив наукову есеї з концептами «національний і постнаціональний менталітет», які є конфліктуючими тому що є неодночасними, а оскільки українці досі є носіями «національного менталітету», на відміну від німців, то вони своїм героїзмом на полі бою і демонстрацією численних жертв агресії в ефірі лише дратують західне суспільство. Правда, самі німецькі читачі відповіли знаному філософу просто і ефективно – «війна це не університетський просемінар про війну!» Інші ж, менш масштабні «духовні лідери», вдалися до перевіреної з історії Німеччини практики, підготувавши численні «Відкриті листи» та «Заклики» до канцлера з вимогою змусити Україну до миру, навіть шляхом втрати власних територій. Справедливості ради, зазначимо, що були і альтернативні колективні заяви, в яких висловлювалася підтримка Україні. На кінець року ця колективна творчість звелася нанівець, а деякі, як наприклад Прехт, почали повторювати звичну для багатьох політиків мантру – «Я помилявся!»
У «світлофорній коаліції» лише «Союз 90/Зелені» послідовно підтримували Україну з самого початку російської агресії. Їхня представниця, міністерка закордонних справ Аналена Бербок, на всіх міжнародних рівнях голосно заявляла про необхідність допомоги Україні аж до поставок важкого озброєння. «Феміністична зовнішня політика» молодої міністерки незабаром переросла у «мілітаристську», зруйнувавши уявний «пацифізм зелених» і викликала роздратування політичних опонентів. Але в Німеччині зовнішню політику визначає канцлер, який є соціал-демократом і чия партія переобтяжена видимими і невидимими зв’язками з Росією. Знадобилося майже 6 місяців війни для того, щоб визнати свої помилки у Ostpolitik, яка поглибленням економічних зв’язків з країною агресором і потуранням явним тоталітарним нахилам її лідера, багато в чому сприяла розв’язанню цієї війни. Звідси і коливання «маятника Шольца», який легко простежується його заявами – від «Україна не повинна програти» до «Україна має перемогти». Заявляючи про те, що «Німеччина буде підтримувати Україну до її перемоги», канцлер може наступного дня сказати в Комітеті із східноєвропейських економічних відносин (Ostausschuss der deutschen Wirtschaft), що навіть після війни Росія залишиться великою країною і важливим торгівельним партнером для Німеччини. Символічно, що ці слова були сказані в комітеті, який був створений у 1970 році для реалізації сумнозвісної Ostpolitik соціал-демократа Віллі Брандта шляхом закупівлі радянського, а потім російського газу.
Для України «маятник Шольца» позначився на поставках Німеччиною озброєння. Поступово номенклатура зброї розширилась від легкої стрілецької зброї (кулеметів і гранатометів) та захисного оснащення до зеніток «Gepard», нових самохідних гаубиць PzH 2000 і новітнього ЗРК «Iris-T». За інформацією з відкритих джерел всі ці види непогано себе показали на полі бою. А ось із броньованими машинами і танками «Leopard-2» ми все ще спостерігаємо за закрученим сюжетом, де головним сценаристом виступає сам канцлер. Впродовж 10 місяців він шукає найрізноманітніші аргументи для того, щоб сказати «ні». Найдивовижнішим для нас є посилання на історію, оскільки Німеччина не може дозволити, щоб сучасні «Леопарди» несли смерть на полях Східної Європи, як колись «Тигри» і «Пантери» в роки Другої світової війни. Цікаво, а зенітки «Гепард» і самохідні гаубиці, створені на танковій базі, не їздять нашими полями, а літають? Якщо так, то я захоплююсь нашими військовими інженерами, які змогли їх модернізувати до такої міри!
Канцлеру допомагає і його однопартійка міністерка оборони Крістін Ламбрехт, яка активно просуває у німецькому суспільстві думку про те, що у Бундесвері все «не стріляє, не літає, не плаває». Ще навесні несподівано виявилося, що переважна більшість самохідних гаубиць PzH 2000, які знаходяться на озброєнні Бундесверу, не готові до бойового застосування. Буквально в ці дні всі стали свідками приголомшливої різдвяної новини з «передової» Бундесверу. Під час перевірки 10-ї танкової дивізії 18 найновіших і найдорожчих у світі бойових машин піхоти «Puma» виявили свою боєготовність на 0 %. Простою мовою це означає, що вони навіть не завелися і не змогли виїхати з парку бойової техніки. Наступного дня Міністерство оборони призупинило контракт на закупівлю цих машин, повернувши на озброєння більш старіші «Marder». І все це відбувається на фоні виділення 100 млрд євро на оновлення Бундесверу та придбання нових винищувачів F-35. Німецькі ЗМІ іронізують: «У Бундесвері хороші новини зазвичай тривають так само довго, як шоколадний мус під африканським сонцем». Але мене все-таки не полишає думка про те, що все це є інформаційним вкидом, з метою в черговий раз відмовити в постачанні важкого озброєння, під виглядом всім нам відомого вислову – «ну, ви ж бачите, що ми самі голі і босі». Можливо, саме тому менше половини німців підтримують надання Україні важкого озброєння, як свідчать останні опитування, проведені німецькою телевізійною компанією ZDF.
Звичайно ж, не можна не помітити позитивну динаміку ставлення німецького суспільства до російсько-української війни, де переважна більшість відчуває емпатію до українського народу. В приватних розмовах із гарними друзями і знайомими, які належать до освічених кіл, і навіть у випадкових діалогах із незнайомцями, завжди складається враження у щирості твоїх співрозмовників. Німеччина, після Польщі, прийняла найбільше українських біженців (понад 1 млн), створивши для них дуже гарні умови перебування, забезпечивши непоганими соціальними виплатами, медичним страхуванням, безкоштовним житлом, мовними інтеґраційними курсами тощо. Українські діти ходять в німецькі школи і, попри мовний бар’єр, часто показують навіть кращі результати в навчанні, ніж їхні німецькі однокласники (зокрема, з математики). Для багатьох українців ця країна стала рідною домівкою. Мої близькі, наприклад, повертаючись із коротких поїздок в Швейцарію, Австрію чи Францію, пишуть такі повідомлення: «Ми додому, до Німеччини!»
Нещодавно проведені опитування серед українських біженців засвідчили, що третина з них планує залишитися в Німеччині і після війни. Сумно, але їх можна зрозуміти, оскільки для багатьох наших співвітчизників із Півдня і Сходу України поки що нема куди повертатися, тому що багато міст і сіл там в руїнах. Їм доводиться інтеґруватися в німецьке суспільство і у кожної/го своя історія. Для мене показовою в цьому плані є історія мого нового знайомого – 70-річного Сашка, вчителя фізкультури в одному із сіл лівобережної Херсонщини. Перехворівши ковідом на початку весни, він декілька днів у квітні на велосипеді тікав від окупантів поки, зрештою, влітку не опинився в Німеччині. Він і тут не розстається із велосипедом, подарованим йому німецькими доброзичливцями, постійно його ремонтуючи знайденими на звалищах деталями. Маючи два диплома, він не міг сидіти на «соціалці» і влаштувався на роботу садівником в одній із німецькій фірм. Його енергія і оптимізм вражає, і зовні він виглядає на 10-15 років молодшим. Можливо, такі як Сашко в найближчі роки допоможуть Німеччині хоча б частково вирішити економічні проблеми, з якими вона зіткнулася з початком російсько-української війни.
Всі недоліки німецької економіки виявилися у 2022 році. За оцінками Інституту німецької економіки, країну очікує рецесія мінімум на 5 %. «Епоха економічного процвітання», ґрунтована на дешевих російських енергоносіях і найбільшому у світі експорті, залишалась позаду. Енергетика, інфраструктура, кваліфіковані працівники, цифровізація – це ті сфери, де сучасна Німеччина помітно відстає у міжнародному вимірі. Катастрофічно не вистачає робочих рук – сантехніків, будівельників, водіїв вантажівок. Промислово-торгівельна палата Німеччини оцінила кількість вакансій у 1,8 млн робітників, що дорівнює 2,5 % валового внутрішнього продукту, або у перерахунку на додану вартість означає, що країна втрачає 90 млрд євро на рік. Показовим є стан Німецької залізниці (DB), яка, за оцінками її очільника, тільки для ремонту колій потребує 50 млрд євро і майже 100 млрд євро для її повної реконструкції. В черговий раз німцям прилетіло вітання з минулого, оскільки це за канцлера Герхарда Шредера DB практично не отримувала державного фінансування на ремонт колій. За канцлерства Меркель Міністерство транспорту було в руках християнських соціалістів (ХСС), які більше дбали про містечкові інтереси баварських автовиробників і піклувалися про розвиток автобанів.
Минуле переслідує Німеччину у 2022 році як ніколи. Здається, що взірцева для всього світу «політика пам’яті» (Vergangenheitspolitik) із численними інституціями і «місцями пам’яті» мала б створити в масовій свідомості моральне і психологічне неприйняття будь-яких форм воєнного насильства і злочинів. Виявилось, що дві третини сучасних німців щиро переконані у тому, що їхні предки не брали участі у злочинах націонал-соціалізму. «Примирення» через «витіснення» травматичного досвіду старшого покоління створює ілюзію «непричетності», при якому минуле залишається відторгнутим від сьогодення. І нинішня російсько-українська війна створює для них нездоланний психологічний бар’єр. Наприклад, у провідних німецьких ЗМІ можна зустріти такі тематичні рубрики: «Війна в Україні», «Війна у Східній Європі», «Українська війна», «Конфлікт в Україні», «Війна Путіна в Україні», «Загарбницька війна Росії». Я ніде не побачив «російсько-українська війна» навіть у дуже поважних українофільських авторів. Німцям важко історично зрозуміти, що страшенні злочини в Україні вчиняє не абстрактний «путін», оскільки це підриває їхній колективний міф про «злочинного фюрера», а саме росіяни, яким, як і солдатам вермахту на східному фронті Другої світової війни, дозволили вбивати цивільних, дітей і ґвалтувати жінок.
В гегелівській філософії є такий концепт «витіснений і збережений», який діалектично означає, що минуле не зникає повністю, а через опрацювання і оновлення створює нове сучасне. Це як мій акваріумний черепах, який періодично скидає старі пластини з панциру, щоразу підростаючи і залишаючись при цьому того самого кольору. Щось аналогічне цього року відбувається і з німецькою «політикою пам’яті», де почали згадувати про німецьку окупацію України під час Другої світової війни, а Бундестаг прийняв політичне рішення про визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом українського народу. Ще в довоєнний час видатний австрійський історик Андреас Каппелер написав у своїй книжці про те, що кілька істориків не можуть змінити уявлення європейців, для яких Україна є «білою плямою» на ментальній карті Європи. Згоден! Але кілька сотень тисяч воїнів ЗСУ точно можуть.
Німеччина у 2022 році нагадує мені потяг німецької залізниці (DB), який намагається за старою звичкою вчасно прибути на кінцеву станцію, але завжди катастрофічно запізнюється. Тому що стоїть перед кожною проміжною зупинкою, нерішуче долаючи її як новий екзистенційний бар’єр. І ці зупинки називаються: «Страх перед європейською війною», «Страх перед ядерною загрозою», «Страх перед страшними росіянами», «Страх перед холодною зимою» тощо. І я не розумію в чому причина таких запізнень – в технічному стані самої залізниці, чи в машиністах?
