Вираз «зберегти лице» став не тільки безвідмовною технологією для уникнення відповідальності злочинцями світового масштабу, але й можливістю тоталітарним та агресивним режимам отримати час для передишки. Забезпечити собі паузу для поповнення арсеналу, щоб за якийсь час з новими силами продовжити війну та агресію. Змусити світ рахуватися зі злочинцями, і навіть до певної міри грати за їхніми правилами.
Шантажувати міжнародну демократичну спільноту неймовірними наслідками за те, якщо вона посміє загнати новоспеченого «Гітлера» в глухий кут. Особливо, якщо цей умовний Гітлер володіє арсеналом ядерної зброї.
Переваги диктаторів
Варто нагадати, що вступаючи у такого роду відносини, демократичні уряди та політики вступають у певну змову з диктаторами. Підігрують їм і змушують жертву змиритися і поступитися заради того, щоб, наприклад, не почалася третя світова війна. Насправді ж не про світову безпеку мова, а про комфорт західних держав та можливість їхнім елітам примножувати свої статки. Поступки диктаторам є так само нічим іншим, як відкупним за те, що не відбудеться тектонічних зрушень і виборці в старих демократіях знову проголосують за владні еліти.
Сформувалося правило – чим більше авторитарні режими погрожують дестабілізацією, тим швидше західні політики погоджуються на усілякі поступки. Звичайно, що не своїм коштом. Блеф диктаторів тут очевидний. Наприклад, Путін дає зрозуміти, що він є господарем ситуації у своїй країні. Йому не потрібно переживати та загравати з виборцями. Що він скільки відсотків собі «намалює», стільки ж буде оголошено «місту та світу». А от умовні Макрон та Шольц мають добре подумати перед тим як зайняти критичну позицію щодо політики Путіна. По-перше, їхні виборці можуть за них не проголосувати через підвищення внутрішніх цін. А по-друге, у Росії знайдуться кілька мільярдів доларів на організацію «революційної» ситуації у Франції, а то й в Німеччині.
Ще одним «козирем» Путіна є слухняний російський народ. Одурманений пропагандою про винятковість та місійність, він, здається, готовий жити в цілковитій нужді і ні за цапову душу віддавати життя на нікчемних путінських фронтах. Звичайно, що в такій ситуації демократичний світ «в суху» програє Путіну. Оскільки не готовий зі зброєю в руках захищати себе і декларовані загальнолюдські цінності. У демократичного світу просто нема справжнього воїнства, готового протистояти брутальній російській навалі. Тому й обирає він хибний, але давно використовуваний шлях – умиротворення агресора.
Гіркий історичний досвід
Нездатні через конкуренцію на колективну відсіч потенційному агресору західні країни починають загравати з агресивними режимами і навіть «купляють» собі на певний час гарантії безпеки. Вимінюють їх за втрату меншими країнами суверенітету. І в результаті, як показує досвід міжвоєнної Європи, Гітлер отримав право розшматувати не тільки одну з найдемократичніших тоді країн – Чехословаччину, але й можливість занурити незабаром увесь світ у морок Другої світової війни. Це стало прикладом того, що, коли існує конкретний план війни, то дипломатичні заходи не можуть йому нічого протиставити. Вони мають бути підкріплені конкретною військовою силою і рішучим бажанням дій. Ті ж, хто сідає з потенційним агресором за стіл переговорів, мають памʼятати, що вони під виглядом деескалації напруги, роблять перший крок до того, що будуть грати за правилами агресора.
Відомо, що «згодовування» Гітлеру Чехословаччини в 1938 році в Мюнхені тільки розбурхало агресивні апетити нацистського Третього Райху та комуністичного Радянського Союзу. Закінчилося все тотальною війною, десятками мільйонів жертв, Голокостом і небаченими руйнуваннями. Мир для наступного покоління, який нібито привіз із Мюнхена британський премʼєр-міністр Невіл Чемберлен не протримався і пів року. А європейська дипломатія зазнала чергової ганебної поразки. Повівшись на шантаж з боку Гітлера, думала, що, закривши очі на «аншлюс» Австрії та фактичний поділ Чехословаччини, назавжди задовольнила апетити німецького фюрера. Бракує лише додати, що Франція і Велика Британія допомогли Гітлеру «зберегти лице» перед своїм народом. Хоча насправді так воно і було, тому що ознаменувало тріумфальну підтримку фюрера з боку народу Німеччини.
Чому ж, маючи перед очима такий промовистий історичний приклад, західні демократії знову йдуть тією ж дорогою, але вже в ситуації з Путіним? Не повірите, більшість мотивів ті ж самі, що й в 1930-х роках. Страх перед великою війною, економічні резони, необґрунтований пацифізм і наївне уявлення, що проблеми можна вирішити шляхом дипломатичних умовлянь та «незначних» поступок коштом малозначущих країн.
Проте механізми реалізації путінського плану були набагато складнішими. Путіну вдалося напередодні повномасштабної війни проти України (читай — проти світового демократичного порядку) заручитися мовчазною згодою ледве не всіх активних учасників міжнародної політики. Сталося це не тільки шляхом підкупу західних еліт, але й через енергетичну залежність від Москви провідних країн Європейського Союзу. Та надзвичайно вигідних контрактів зі США.
Схоже, що з усієї історії, що передувала Другій світовій війні, висновки зробив лише Владімір Путін. Його аналітики легко відшукали слабкі місця, закладені в основу демократичного світу, але по-новому їх застосували. Відважившись на нову перебудову світу, Путін майже слід-у-слід пішов дорогою Адольфа Гітлера. Здійснивши у 2008 році агресію проти Грузії, і отримавши у відповідь якесь дитяче лепетання, він зрозумів, що може діяти на власний розсуд. Що на практиці означало вседозволеність. А далі була анексія українського Криму та гібридна війна і створення так званих ДНР-ЛНР.
Чим беруть диктатори?
Вже тільки після цих подій західні політики мали б обірвати будь-які розмови з Путіним. А Росія — опинитися в міжнародній ізоляції. Але страх зажирілих західних еліт засліпив їм очі. Тобто західний світ, який звик жити в спокої і достатку після Другої світової війни, не захотів відмовитися від звичного рівня комфорту. А тому легко погоджувався на вимоги новітнього диктатора. Погоджувався на право сили за агресором. Пропускав повз вуха брехливу риторику про «історичне право» Росії, про потребу «денацифікації» України і навіть відмову в праві на існування цілим народам. Здавалося, що маніакальні, агресивні наміри Путіна очевидні. Що він замахнувся на існуючий демократичний світоустрій. Що брутально порушує міжнародне законодавство і впевнено штовхає світ до війни. Чому ж тоді західні демократичні лідери не полишали надії і намагалися вести з маніяком діалог «на рівних»?
Здається, відповідь криється не тільки в сліпому намаганні зберегти комфортне життя в щасливих країнах Європейського Союзу. Як завжди треба враховувати економічні інтереси. Відомо, що найкраще бізнесові відносини вдаються з авторитарними режимами. Оскільки там відсутні комерційні ризики, бо достатньо заручитися гарантією одного диктатора або правлячої кліки й успіх забезпечений. А всілякі там «опозиції» або прихильники демократії фактично не мають шансів на виживання.
Механізми потрапляння в залежність від диктаторських та авторитарних режимів також відомі. Спочатку транснаціональні корпорації, міжнародні банки та провідні фірми заходять на дуже прибутковий ринок якоїсь, скажімо, Росії. Переносять цілі галузі виробництва в комуністичний Китай. Намагаються ослабити санкції проти Ірану, щоб поживитися дешевою нафтою. А далі втягуються в їхню систему відносин, стають залежними і навіть змушені їх виправдовувати і захищати.
В процесі співпраці національні уряди підписують низку двосторонніх угод з авторитарними режимами, без яких згодом важко уявити ріст та функціонування їхніх економік. А потім найдемократичніші режими світу змушені «прикривати очі» на брутальне порушення основоположних прав і свобод людини та громадянина. Далі диктатори спокійно розправляються з рештками внутрішньої опозиції і тиснуть на західних партнерів, щоб ті «освятили» своїми словами і діями їхнє беззаконня.
Саме такий шлях пройшов західний демократичний світ у відносинах з Путіним. А фальшива та протиправна теза про збереження Путіну лиця майже зруйнувала принципи і правила життя міжнародної спільноти. Легітимізувала агресію і довго дозволяла агресору і вбивці залишатися рукоподатним. Після Мюнхенської «змови» 1938 року — це, напевно, найганебніша сторінка в історії західної дипломатії та навіть демократії. Коли заграваннями, потураннями та негласними домовленостями світ колективно виростив нового Гітлера. Цього разу, на прізвище Путін.
Розрахунок чужим коштом
Ідея збереження Путіну лиця коштом суверенітету України, на жаль, надто довго переважала у світовій політиці. А західні перемовники з російським диктатором перетворилися на свого роду листонош, які тільки те й робили, що передавали Києву чергові вимоги про невідворотність капітуляції. І все тому, що, мовляв, Росія — ядерна держава. Що світ не може ризикувати життям цілої планети, а тому змушений домовлятися.
Проте, історія цієї війни показала, що застосування Росією ядерної зброї — це також радше шантаж, який магічно діє на переляканих західних політиків. Які мали б побачити, що зволікання з наданням Україні необхідної військової підтримки були породжене виключно їхніми внутрішніми страхами, та бажанням відкласти розв'язання невідкладних проблем на потім. А тепер відкладати нема куди. Бо далі будуть Варшава, Берлін, а то і в гібридний спосіб Париж.
В наступній статті мова піде про «Збереження лиця по-східному».
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
