Підготовка до здачі ЗНО чи перечитування учнівських й студентських підручників з історії України, навіть ознайомлення із класичними біографіями ключових персонажів нашої історії — це все підводить до певного образу минулого: боротьба, поневіряння, муки і експлуатація там визначальні категорії. На перший погляд – все логічно. Шлях бездержавного народу (а в традиційній оптиці української історії ця тема домінує) не є простим. З іншого боку, життя продовжується і часи змінюються — вікна і навіть двері між спільнотами у сучасному світі відкриті. Тому не зайвим є очікування на появу в українському історичному наративі й інших тем, репрезентацію ширшого тла та більш строкатої тематики. При цьому, з особливим акцентом на досягненнях, відкриттях, перемогах, на питаннях, скажімо, клімату, ментальності, повсякдення тощо. Зрештою, переосмислення усталеного — навіть на цьому рівні відкривають нові горизонти.
«Польський» рід Ревух (Жевуських)
Щодо переосмислення усталеного в історії, цей процес можна розпочати із перегляду ролі знаті, еліт і магнатів на українських теренах. На ці теми ми надалі показуємо пальцем і стверджуємо, що впродовж історії не мали власної держави, а тому — еліти також не було. Як наслідок, довге тривання пісні про постійну боротьбу, суголосної з ідеями, якими пояснювали причини всіх явищ і процесів у радянську епоху. У той самий час, сучасні українські історики здатні здивувати гідними напрацюваннями – цим просто варто цікавитись. Скажімо, теза про те, що всі князі Речі Посполитої — з українських теренів, а поляки своїх князів не мали, яку часто озвучує дослідниця історії України раннього модерну Наталя Яковенко. Думка цікава і змушує нас уважніше придивитись до Острозьких, Заславських, Вишневецьких, інших родів та їхньої спадщини.
Зрештою, подібною є ситуація і з магнатськими чи шляхетськими родами. Без згадок про родини Баворовських, Любомирських чи Оссолінських історія України видається неповною. Так, можна сказати, що Потоцькі, Жевуські чи Санґушки — це польські роди (багато хто так все і сприймає). Однак, представники кожного з перерахованих сімейств мали володіння й маєтки в межах сучасної Україні (у переважній більшості – безмежні володіння і розкішні маєтки). Це зовсім не означає, що вони були українськими родами (українцями). Володіючи тут нерухомістю і з’являючись час від часу в зв’язку з політичною діяльністю, світськими прийомами чи іншими публічними дійствами, представники цих родів жили у Відні чи Парижі і були підлеглими Габсбургів чи Романових.
Описане досить складно перекласти на мову і смисли сучасних реалій, цей переклад завжди буде супроводжуватися багатьма приписами і роз’ясненням нюансів. Водночас, чого не забрати, це нашого права і обов’язку претендувати на цю спадщину, вивчати і осмислювати її. Якщо в межах сучасних українських територій в давнину було декілька палаців Потоцьких і матків Жевуських, то ми не можемо казати, що історія цих родів, їхніх володінь і біографії представників цих сімей чужі для нас.
Вацлав Емір Жевуський і сафарі в Африці
Саме історія еліт та аристократії є тим полем, орючи яке, ми «ризикуємо» роздобути нові теми і сюжети, що можуть змусити: а) переглянути існуючий і домінантний образ минулого українських територій; б) будувати нову картинку і нову оптику історичного минулого – більш колористичну й менш акцентовану на боротьбі, протистоянні й інших антагонізмах. Таким чином, якщо говорити про XVI – XVII століття, можна детально розповідати про кожен козацький виступ чи «утиски» «панами» селян, а можна читати «Опис України» інженера і мандрівника Боплана, який згадує про дивовижні випадки панібратства між селянами й магнатами. Зрештою, випадки людяного ставлення до своїх підлеглих і опіки добробутом селян з боку «панів» підтверджують і сучасні дослідники економічного життя й повсякдення на українських теренах Речі Посполитої.
Щось схоже і з XVIII – ХІХ століттям. Можна продовжувати взяту ноту про визиски, переслідування і втечі. Однак, не забрати і того, що магнат Северин Жевуський, який народився у Підгірцях, за родинною традицією, здобув добру освіту й удосконалював навики в часі навчальної подорожі Європою, яка тривала декілька років. До вихідця з наших теренів тоді був представлений спеціальний наставник, а їхній маршрут пролягав через найбільші міста і складався із аудієнцій у монархів, спілкуванням з тогочасними дипломатами. Зустрічі з французькими королями чи Папою римським – тут норма, а не виняток із правила. Перераховане також є частиною нашої історії XVIII століття. Врешті, як і біографія Вацлава Еміра Жевуського, мандрівника і сходознавця, який у ХІХ столітті відвідав Аравійський півострів, інші країни Сходу, де переймав звичаї місцевих мешканців, а після повернення, надихнувшись ідеями Романтизму, «бавився» вдома у козацтво.
Не різниться ситуація і з ХХ століттям, щодо якого можна продовжувати сварку про дії українського студента Мирослава Січинського, який вбив намісника Галичини Анджея Потоцького. Або говорити про інших Потоцьких. До прикладу, про Юзефа Міколая. Той був сином Альфреда Потоцького, який розпочав будівництво палацу Потоцьких у Львові. Юзеф Міколай Потоцький, щоправда, отримав у спадок Антоніни (сьогодні Хмельниччина). Також він їздив на сафарі у Африку, відвідував Індію, Єгипет та Сомалі. У цих далях шукав нових вражень та арабських коней, особисто спілкувався із пашами та шейхами, які приймали його у своїх наметах. Юзеф Міколай Потоцький доживав віку у Франції, де й загинув у автокатастрофі, був похований на цвинтарі у Парижі. І цей фрагмент знову ж не чужий історії українських територій.
Й описане — це лише вершина айсберга. За «лупанням сієї скали» стоїть ще багато подібних тем і моментів, які здатні суттєво збагатити картинку історії українських земель яскравими барвами і новими відтінками. Усе це – також невід’ємна складова історії українських територій, важливий фрагмент, який потребує обговорення і осмислення. Якщо останнє колись станеться, то підкорення світу, подорожі і нові ідеї та відкриття – також стануть невід’ємною частиною української історії, складовою образу нашого минулого.
Автор - Євген Гулюк.
Оригінальна публікація тут
